Минулої суботи у київському Джаз-клубі, що на Воздвиженській 32, виступив експериментальний польсько-український оркестр, проект Інституту Адама Міцкевича у Варшаві.
Попри те, що в його офіційній українській назві фігурує слово «естрадний», а в польській – «rozrywkowy», себто розважальний (Polsko-Ukraińska Orkiestra Rozrywkowa), жодна назва не відповідає суті явища. Естрада – поняття доволі широке, до того ж, воно асоціюється із маскультом. Та й про якусь там легку розважальність говорити не випадає, коли нам пропонують, наприклад, рафіновані тексти таких поетів «Розстріляного відродження», як Михайль Семенко або Володимир Свідзінський. Зрештою, і сам джаз, якого тут було найбільше, як сказав знаний джазовий бас-гітарист Ігор Закус, це музика «для тих, хто вміє думати». Отже, «експериментальний джазовий оркестр» – це, мабуть, було б адекватнішим означенням відносно того, що нам представили.
Ідея проекту полягала в тому, щоби покласти на музику тексти українських і польських поетів – як сучасних, так і класиків. Крім поезій Семенка й Свідзінського, прозвучали тексти Лесі Українки, Богдана-Ігоря Антонича, Юрія Андруховича, Назара Гончара, Юрка Позаяка, Івана Лучука, Богдана-Олега Горобчука, Галини Ткачук, Юлії Стахівської, а також польського поета-нонконформіста Анджея Бурси. Музику написали Павел Шамбурський та Міхал Горчинський, обидва вони грали й в оркестрі (кларнет і бас-кларнет). В Україні ці двоє музикантів виступали чи не вперше, проте у себе на батьківщині вони грають у зіркових ансамблях, зокрема з Міколаєм Тшаскою, якого вже добре знає український слухач. Також окрасою проекту були такі українські музиканти «з іменем», відомі із різноманітних проектів, як Марк Токар (контрабас) і Сергій Охрімчук (скрипка).
Тексти вибудувалися у певний сюжет, де примхливо переплелися теми любові й смерті, панківське хуліганство, любовна й філософська лірика. Тоді як в музичному плані це був абсолютний симбіоз стилів: тут був і панк-рок, і авангард, і фольк (world music), і звучання клезмерського оркестру, лунали й блюзові інтонації, і навіть мелодія середньовічного мотету Пьотра з Ґрудзьондза, що в даному аранжуванні нагадувала Marcia Funebre із малерівської симфонії (там де «звірі ховають мисливця»). Причому вся ця пістрява строкатість трималася купи й звучала більше ніж переконливо. Можливо, саме завдяки динаміці ритмів, стилів і настроїв, та ставці на експеримент, що було заявлено від початку. Концерт почався авангардовим екзерсисом, у якому музиканти вступали кожен зі своїм «пуантилістичним» звуком, що поступово розвивався у окрему мелодію, й врешті переріс у першу пісню програми (химерна еротична фантазія «Ми в меду» на слова Богдана – Олега Горобчука).
Увагу публіки зосередив на собі передусім Місько Барбара, харизматичний фронтмен колись культового львівського рок-гурту «Мертвий півень». Патріарх українського року гіпнотизував своїм грудним хриплим голосом, особливою плинно-рвучкою манерою рухатись на сцені, реагуючи кожною клітиною тіла на найменший звук, динамічний нюанс, немов оголений нерв. Хітом мала би стати виконана ним пісня «Закон всесвітнього мерехтіння» на слова Назара Гончара.
В основі фінальної композиції у виконанні Тараса Шумейка прозвучала пісня з українського Полісся у так званій «автентичній» манері (тобто такій, що зберігає локальну специфіку співу та місцевого мовного діалекту). У новій українській академічній музиці автентичний спів використовується віддавна, трапляється він і в джазових, і в електро-акустичних проектах. Між іншим, Полісся, з музичного погляду, є найбільш архаїчним регіоном Східної Європи (до 1939 року ця територія належала Польщі). Відділені від «материка» густими лісами й непрохідними трясовинами, ці терени зберегли свою унікальну, сказати б, «свінгову» манеру співу, з характерними ритмічними нерівностями й мелодичною варіативністю, з філігранною мелізматикою. У цій поліській пісні, що прозвучала як правдива хтонічна сила, йдеться про чоловіка, який роздумує про бажану смерть нелюбої дружини:
Да ой задумав, загадав,
Да не под мислі жонку взяв
Да коб єї Бог прибрав
То би я єї поховав
Жовтим песком обсипав
Да барвіночком обгорнув
Поступово додавалися звучання контрабасу із бас-кларнетом з їхніми твердими ритмами, що ідеально накладалися на нерівну метрику пісні. А тоді у цей поліритмічний ґрув вступили всі учасники ансамблю, завершивши концерт потужним «tutti».
Текст: Олеся Найдюк
Фото Юрія Тоцького
