Літературний фестиваль PORT, який відбувся в Одесі 30-31 серпня виявився, як на мене, яскравішою і дуже знаковою  літературною подією року. Звісно, не в останню чергу через зоряний склад учасників та дуже влучні локації (Одеська національна наукова бібліотека та Театр Ляльок, які розташовані бік о бік). Але справа в тому, що саме з таким, або схожим складом учасників (і навіть в тих же, або не гірших локаціях) в нас цього і минулого  року відбулися дуже потужні на перший погляд літературні проєкти – і не залишили після себе нічого, окрім розчарування. А тут достатньо тільки подивитися, скільки народу прийшло на відкриття і на вечірні поетичні читання «Театру вух». Глядацький зал театру Ляльок був забитий повністю, і так… нам є з чим порівняти. 

До того, всі, з ким я спілкувалася після фестивалю, казали приблизно одне й те ж – це було те, чого Одеса прагнула багато років, і чого їй часто бракувало  – свято спілкування. Так, на перший погляд все пройшло легко, святково та не вимушено. Але за оцім «На перший погляд» насправді стоїть велика робота.  І ось про це, мабуть, варто поговорити.

Я задала кілька питань програмному директору літературного фестивалю Port Андрію Хаєцькому

Коли вам вперше прийшла ідея створити в Одесі новий літературний фестиваль?

Ідея провести літературний фестиваль з’явилася у Наталі Мажарової та Марини Гончаренко цієї весни, вони звернулися до мене – і мені це здалося дуже вдалим проєктом. Власне, орієнтовно з квітня ми почали працювати над пошуком підтримки у партнерів і формувати програму фестивалю.

Ми знаємо, що в Одесі було декілька літературних фестивалів, деякі з них на регулярній основі. Чим на ваш погляд Port мав відрізнятися від них?

Перш за все, ми прагнули запросити дієвців літератури і культури не просто з Одеси та інших міст України, а саме з південних регіонів – власне, зібрати спільноту нашого узбережжя. 

Окрім того, принциповим було питання наявності воркшопів – аби дати хоча б невелику (в рамках фестивалю важко помістити повноцінний письменницький курс) можливість для людей, які хочуть і можуть писати, отримати орієнтири і базові підказки від фахівців і фахівчинь. Нашою метою в цьому було спонукати творчих людей створювати нові тексти. 

Чи була з самого почату певна об’єднуюча концепція Фестивалю, якої ви дотримувалися?

Фокус-темою фестивалю ми обрали фразу «Узбережжя свободи» – це окреслювало нашу мету привернути увагу до Одеси як до гідної точки півдня на культурній мапі України.

Отже літературну програму ми формували, виходячи із прагнення максимально говорити про тему узбережжя, нашого півдня. І говорити про цей простір як про простір свободи, особливо зважаючи на те, що велика частина півдня нині знаходиться під окупацією або під систематичними обстрілами.

Як на ваш погляд, чи вдалося зробити все, що ви планували?

Зараз виглядає так, що нам вдалося – і в певній мірі навіть трохи більше, ніж очікували. Відвідувачами фестивалю були не просто одесити і жителі регіону, а і люди з інших міст, це є хорошим показником.

Які саме культурні події зараз потрібні Одесі?

Одесі, на мій погляд, потрібні просто культурні події, різного штибу. Концерти, виставки, літературні презентації – це все після початку повномасштабного вторгнення було різко поставлено на паузу. Місто притихло і це гнітило. 

Але в місті є запит на насичене культурне життя – є молодь, яка спрагла до цього, а молодь – це найголовніший орієнтир для організаторів, на мою думку.

Чого Одесі, як місту культури, бракує?

На мій погляд, не вистачає нових голосів, які творили би нові історії. 

Хто вам допомагав створити таке розкішне свято для одеситів і як саме?

Ми отримали підтримку Міжнародного фонду «Відродження», Українського інституту книги, генеральним партнером фестивалю став Єгор Гребенніков, партнерами фестивалю стали Банк «Восток», БФ «Разом з Кернел» та America House Odesa. Нас підтримали Одеська обласна військова адміністрація та Одеська міська рада. Ми вдячні Одеській національній науковій бібліотеці та Одеському академічному театру ляльок за надання своїх чудових локацій. А також неймовірну подяку висловлюємо усім медіа-партнерам.

Дуже важливо розуміти, що наша ідея отримала підтримку. Це безцінно.

Яке, на ваш погляд, місце Одеси на культурній мапі України?

Мені здається, що наразі це недооцінене місце. І недостатньо визнана потенційна роль в культурному житті. Ми досі виглядаємо ззовні обплетеними старими міфами, але сподіваюся, що нові голоси, які виростають у новий час, це змінять.

 Що таке поезія під час війни?

Це необхідність. Це фіксація часу тут і зараз. Це збереження пам’яті. Це ритмічні хвилі, які допомагають проживати нові важкі досвіди. 

Від мене: це дуже стримані відповіді, бо я розумію, що організатору феста незручно хвалити те що вийшло. Але насправді в ці два дні вмістилося багато чого. Круглі столи, на яких обговорювалися сучасні концепції Півдня і Причорномор’я, і поетичні читання (тут хочу назвати читання, які пройшли 30 серпня, у Міжнародний день зниклих безвісти :особливий перформанс Театру вух — «Об’єднані морем», де свої голоси й тексти з’єднали: Катерина Калитко,  Надія Глушкова, Світлана Поваляєва, Андрій Хаєцький  (музичний супровід — Володимир Єрмоленко). Культурологічні бесіди. Презентація українського перекладу «Країни Глухих» Іллі Камінського (перекладач – поет та військовий Лесик Панасюк). Розмови з авторами жанрових бестселерів (Світлана Тараторіна і  Макс Кідрук). І, власне, Чорне море і його історія (моряк, мариніст та дослідник історії українського мореплавання Антон Санченко). І музичний перформанс Азізи Іскандер у дворику бібліотеки. І літературний слем (до речі, вітаю переможця!).  Важко перечислити все. Але як на мене, саме розімкнутий нарешті одеський культурний простір був запорукою тому, що фестиваль має бути вдалим. Так воно й трапилося.

*

Коментар: Оксана Довгополова,  кураторка платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, докторка філософських наук, професорка магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історія» Київської Школи Економіки:

Організатори фестивалю PORT вхопили важливу потребу в самовизначенні Одеси – як значущої частини Українського Півдня. Якщо робота з міфом Одеси переважно впирається в конкретні персоналії та спори, чи поганий він/вона чи хороший, PORT розгорнув наш погляд від маленької точки на мапі до широких контекстів, погляду південь-північ. В цьому порятунок Одеси – перестати бачити місто як  «державу в державі», розкрити контексти, зв’язки, фрейми. А ще – це простір солідарності та відкритого серця. Якщо ти втратив дім – ти знайдеш на фестивалі тих, хто готовий розділити з тобою твій біль та твої спогади.

Фінал (знов я). Я бачу наше чорноморське узбережжя як втілення рухомого, сяючого часу/простору, чия історія починається, ймовірно, з неолітичних стоянок – через античні колонії – через половецький степ — через татарську кочівлю — через князівство Литовське – через Ені-Дунья «Новй світ» — через запорізьке військо з його вояками та каяками – через колонію на ніжне ім’я Джинестра… (кажуть, топоніми Дністер і Джинестра мають різну етимологію). Так, або інакше, це дуже стара земля, і на її теренах Російська Імперія займає дуже скромне місце. Мабуть саме тому вона й удавала (і продовжує удавати) себе важливою і впливовою, насправді її історія, порівняно з Великою Історією, незначна.

Це треба пам’ятати. Навіть в протистоянні. 

З Андрієм Хаєцьким розмовляла Марія Галіна