«Поштова лихоманка» — це 33-й роман серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта та перший роман циклу про Мокра фон Губперука.
Засуджений до страти шахрай і пройдисвіт Мокр фон Губперук отримує шанс на нове життя (якщо, звісно, державну роботу можна назвати життям) і повинен взятися за відновлення анк-морпоркської пошти. Його обов’язкам генерального поштмейстера не видно кінця, приміщення пошти по стелю завалене старими листами і притрушене голубиним послідом, а крім того, це ще й дуже небезпечна посада, адже за останні кілька тижнів четверо його попередників пішли з життя за нез’ясованих обставин. І все це на фоні успіху монополіста зі зв’язку — семафорної компанії «Великий шлях».
Сам на те не сподіваючись, Губперук застосовує свій авантюрний талант на благо людей (а також ґолемів, ґномів та інших жителів Дискосвіту), відроджує традиції надсилання листів та відчуває на собі силу слів, які прагнуть бути прочитані.
Кожен з підциклів у величезному світі, придуманому Террі Пратчеттом, гарний по-своєму. Перша книга про роботу Головного Поштамту не стала винятком. По суті — це книга про те, як треба правильно розвивати свій бізнес, боротися з конкурентами, впроваджувати нові технології. Звучить нудно? Не бійтеся! Бізнес-то у нас у світі фентезі.
Террі Пратчетт. Поштова лихоманка / Преклад: Олександр Михельсон. Дизайн обкладинки: Творча майстерня «Аґрафка». Л.: Видавництво Старого Лева, 2020, 520 ст.
***
Уривок
Розділ третій
НІХТО, КРІМ НАС
В якому наш герой відкриває для себе світ шпильок — Апострофи замість лапок у торговця городиною — З.П.Л. — Стежина долі — Любителька ґолемів — Бізнес бізнесу і чергова дискусія про природу свободи — Клерк Браян демонструє ентузіазм
— Вставайте Й Сяйте, Бане Губберук! Настав Ваш Другий День На Посаді Поштмейстера! Мокр ледь роздер одне око і глипнув ним на ґолема.
— О, то ви ще й будильник? — сказав він. — Ох. Мій язик. Його ніби мишоловкою притиснуло.
Він наполовину проповз, наполовину перекотився через своє ліжко з листів і зумів встати на ноги лише за дверима.
— Мені потрібен новий одяг, — вимовив він. — І їжа.І зубна щітка. Я йду в місто, пане Помпа. Ви залишаєтеся тут. Візьміться за щось. Наведіть тут лад. Ліквідуйте графіті на стінах, гаразд? Принаймні ми можемо надати цьому місцю чистішого вигляду!
— Все, Що Накажете, Бане Губберук.
— Чудово! — сказав Мокр, зробив крок і скрикнув.
— Бережіть Кісточку, Бане Губберук, — сказав пан Помпа.
— Між іншим! — гукнув Мокр, балансуючи на одній нозі. — Як вам вдається завжди мене вистежити? Звідки ви знаєте, де я?
— Кармічна Сигнатура, Бане Губберук, — пояснив ґолем.
— І що конкретно це означає? — зажадав Мокр.
— Це Означає, Що Я Завжди Точно Знаю, Де Ви.
Глиняне обличчя не виражало абсолютно нічого. Мокр здався.
Він викульгав назовні, в те, що для цього міста правило за свіжий новий ранок. Вночі трохи підморозило, якраз настільки, щоб надати повітрю особливого присмаку, що пробудив у Мокрові апетит. Нога все ще боліла, але принаймні сьогодні йому вже не потрібен був костур.
І ось — містом ішов Мокр фон Губперук. Він ніколи раніше цього не робив. Бувало, доводилося робити це покійному Альбертові Спенґлеру, доводилося Мундо Сміту та Едвінові Стріпу, і ще пів дюжині особистостей, які він вдягав і скидав із себе в міру потреби. О, всередині він завжди залишався Мокром (от ім’я ж, він чув усі можливі жарти щодо нього), але зовні перебували вони — між ним та навколишнім світом.
Едвін Стріп узагалі був шедевром. Це був Не Досить Спритний Шулер, якому потрібно було, щоб це було помітно. Він настільки відкрито, очевидно невміло махлював у «Знайди даму» та інших вуличних іграх, що народ просто-таки в чергу ставав, аби обшахраювати нездару шахрая і піти собі геть, усміхаючись… усміхаючись до того самого моменту, доки вони не намагалися розплатитися так легко здобутими монетами.
Мистецтво шахрайства має секрет, і Мокр відкрив його: в поспіху або в перезбудженні люди доповнювали дії шахрая власною жадібністю. Вони так прагнули витягти гроші з очевидного ідіота, що їхні власні очі самотужки доповнювали ті деталі карбування, яких насправді не було на монетах, що їх вони так гарячково розпихували по кишенях. Усе, що треба було зробити, — це дати натяк.
Та це були ще квіточки. Деякі клієнти навіть ніколи не дізнавалися, що поклали в свої гаманці фальшиві монети — бо примудрялися дозволити невмілому шулеру побачити, куди кладуть самі ці гаманці. Згодом вони переконувалися, що Стріп, може, й був нетямущим у картах, але це більше ніж компенсувалося його винятковим талантом кишенькового злодія.
Зараз Мокр почувався обдертою креветкою. Так, ніби вийшов у місто голяка. І, попри це, ніхто так і не звертав на нього жодної уваги. Ніхто не кричав «Гей, ти!» або «Це він!». Він був просто одним з облич у натовпі. Це було дивне нове відчуття. Раніше він якось ніколи не мав необхідності бути самим собою.
Він відзначив цю подію купівлею путівника в Гільдії торговців і, замовивши каву та сандвіч із беконом, взявся масними пальцями гортати цього путівника в пошуках списку барів. Того, що він шукав, у цьому списку не виявилося — але воно виявилося в списку перукарень, і він усміхнувся. Приємно мати рацію.
Також він знайшов згадку про Шпильковий ринок Дейва, в районі Лялечок, на одній з алейок між домом легкодоступної любові та масажним салоном. На ринку купували й продавали шпильки колекціонерам.
Мокр допив каву з тим виразом обличчя, який будь-кому, хто добре його знав (тобто, фактично, нікому), сказав би, що він складає план. У кінцевому підсумку, все впиралося в людський фактор. Якщо він збирається на якийсь час тут затриматися, йому потрібно облаштуватися якомога комфортніше.
По тому він прогулявся до будинку під саморобною вивіскою «Дім акуфілії!!!*»
Це було наче підняти нічим не прикметний камінь і виявити під ним цілий незвіданий світ. Шпильковий ринок Дейва був такою невеликою крамницею, власник якої знає кожного клієнта на ім’я. Це був чарівний світ, світ шпильок. Це було хобі, здатне тривати все ваше життя. Мокр знав про це, бо витратив долар на книгу Дж. Пýхнаста Совмогили під назвою «Шпильки» — схоже, останньої новинки на цю тему. Всі мають свої маленькі дивацтва, це Мокр завжди розумів, але він таки почувався ні в сих ні в тих серед людей, які, дивлячись на постер із напівголою дівулею, в першу чергу звертали увагу на те, чим його пришпилено. Декотрі відвідувачі, які проглядали книжкові полиці («Дефекти шпильок», «Подвійні кінчики та їхні недоліки», «Шпильки Убервальду та Ґеної», «Вступ до шпилькознавства», «Несподівана акуфілія»…), одночасно з жагою позираючи на засклену стійку зі шпильками, мали настільки напружений вираз облич, що це його просто лякало. Чимось вони були схожі на Стенлі. До речі, всі вони були чоловіками. Очевидно, жінки від природи не могли бути повноцінними «шпилькоголовими».
«Всезагальну шпильку» він знайшов на найнижчій полиці. Журнал мав неохайний, кустарний вигляд, шрифт був дрібний і щільний, а текстам бракувало таких нюансів, як абзаци і, в багатьох випадках, розділові знаки. Можливо, пересічні коми, поглянувши на вираз обличчя Стенлі, впадали в кому.
Коли Мокр поклав журнальчика на стійку біля каси, крамар — бородатий велетень із дредами, шпилькою в носі, достатнім для трьох чоловіків пивним черевом і татуюванням «Шпильки або смерть» на біцепсі — взяв видання в руки і зневажливо кинув назад на стійку.
— Ви впевнені, пане? — спитався він. — Ми маємо «Шпильковий щомісячник», «Нові шпильки», «Практичні шпильки», «Сучасні шпильки», «Шпильки-екстра», «Шпильки International», «Поговорімо про шпильки», «Світ шпильок», «Шпильки світу», «Шпильки і світ», «Шпильки і шпилькарні»…
Мокр на кілька митей відволікся, але повернувся саме вчасно, щоби почути:
— …«Дайджест акуфіла», «Екстремальні шпильки», «Stifte!»** — це з Убервальду, дуже корисне, якщо ви збираєте іноземні шпильки, «Шпильки для початківців» — тут друкують статті з продовженням, пане, і щотижня є нова шпилька, «Час шпильки» та, — тут велетень підморгнув, — «Шпильки з потайних кубелець».
— Цей я помітив, — сказав Мокр. — Там повно ілюстрацій з дівчатами, вдягненими в шкіряне.
— Так, пане. Проте ж зазвичай вони тримають в руках шпильки. Отже… Вам усе-таки «Всезагальну шпильку», еге ж? — спитав він так, ніби давав дурневі останній шанс розкаятися в дурості.
— Так, — підтвердив Мокр. — А що?
— О, нічого. Зовсім нічого, — Дейв замислено почухав своє черево. — Просто їхній редактор трохи… трохи…
— «Трохи» що? — спитав Мокр.
— Ну, правду кажучи, ми тут думаємо, що він трохи схиблений на шпильках.
Мокр роззирнувся навколо.
— Справді? — сказав він.
Мокр зайшов до найближчого кафе і прогортав журнал.
Однією з навичок, набутих ним у попередньому житті, було вміння засвоювати якраз стільки інформації з будь-якої тематики, щоб здаватися експертом — принаймні перед неекспертами. По тому він повернувся до крамниці.
Кожен має важелі, на які можна натиснути. Часто це жадібність. Жадібність — давня надійна опора для шахраїв. Часом це — гординя. Це був важіль Шеляга. Він до розпачу прагнув підвищення; це було написано в нього на обличчі. Знайдіть важіль, а далі все піде по накатаній.
І ось — Стенлі, так, Стенлі… це має бути просто.
Коли Мокр повернувся до крамниці, Великий Дейв вивчав під мікроскопом якусь шпильку. Година пік для колекціонерів шпильок, схоже, добігала кінця, бо в приміщенні лишалося лише кілька невстигайків, які закохано витріщалися на шпильки у вітринах чи рилися в полицях.
Мокр бочком прослизнув до прилавка і кашлянув.
— Так, пане? — сказав Великий Дейв, відриваючись від свого заняття. — Повернулися, еге ж? Захопилися, так? Знайшли щось собі до вподоби?
— Пакунок перфорованого паперу для шпильок і десятицентовий подарунковий пакетик, будь ласка, — голосно сказав Мокр.
Інші покупці на мить підняли очі, щоб поглянути, як Дейв дістає пакунки з полиці, й знову опустили їх на товар.
Мокр сперся на прилавок.
— Скажіть, — хрипко прошепотів він, — а ви не маєте чогось… ну… гострішого?
Велетень подивився на нього підкреслено беземоційним поглядом.
— Що значить «гострішого»? — спитав він.
— Ну, ви розумієте… — сказав Мокр і прокашлявся. — Чогось… загостренішого.
Дзвіночок на дверях брязнув, коли останні покупці, вдоволені шпильками на сьогодні, пішли геть. Дейв провів їх поглядом і знову зосередив увагу на Мокрові.
— Трохи розуміємося на справі, еге ж, пане? — спитав він, підморгуючи.
— Серйозний початківець, — відповів Мокр. — Більша частина товару тут, ну…
— Цвяхів я навіть не торкаюся! — різко відповів Дейв. — І в цій крамниці їх ніколи не буде! Я маю дбати про свою репутацію! Сюди, знаєте, малі діти зазирають!
— О, ні! Винятково шпильки! Це моє все! — поспішно сказав Мокр.
— Гаразд, — сказав Дейв, розслабляючись. — Ну, загалом, я саме маю пару предметів для істинного колекціонера.
Він кивнув на намистинчасту завісу в дальньому кінці крамниці.
— Я не все можу виставляти на вітрині — не з цією малечею, яка тут вічно крутиться, самі знаєте, як воно…
Мокр пройшов за ним крізь брязкітливу завісу до захаращеної кімнатки, де Дейв, змовницьки озирнувшись, зняв з полички маленьку чорну коробочку і, відкривши її, стромив Мокрові просто під носа.
— Не кожного дня таке бачиш, еге ж? — сказав Дейв.
«А щоб мене, це ж шпилька», — подумав Мокр, але добре прорахованим тоном враженого поціновувача вигукнув:
— Вау!
За кілька хвилин він полишив магазин, борючись із бажанням сховатися за піднятим коміром. Ось у чому проблема з деякими різновидами божевілля. Вони можуть проявлятися геть несподівано. Зрештою, він щойно витратив сімдесят доларів на кляту шпильку!
Він зиркнув на пакуночки в своїй руці й зітхнув. Коли він акуратно клав їх до кишені, його рука зіткнулася з чимось паперовим.
О, так. Лист «З.П.Л.». Він уже зібрався сунути його назад, коли в око йому впала старовинна табличка на тому боці вулиці: «вул. Лоботряска». А коли його погляд ковзнув нижче, він, цей погляд, наштовхнувся на вивіску над першою ж крамницею на вузькій вуличці:
N-1 МАГАЗИН ГОРОДИНИ
‘С. ПАРКЕР I СИН’
ПЕРШОКЛАСНИХ ФРУКТIВ ТА ОВОЩIВ
О, то чому б не доставити листа? Ха! Він же поштмейстер, ні? То що тоді в цьому поганого?
Він прослизнув до магазину. Чоловік середнього віку намагався увести кілька морквин — чи, можливо, моркв — у життя дебелої жінки з великою господарською сумкою та волохатими бородавками.
— Пан Сурма Паркер? — тоном ділового поспіху спитав Мокр.
— Зачекайте буквально секундочку, п’не, я тільки… — почав чоловік.
— Мені лише потрібно знати, чи ви — пан Сурма Паркер, це все, — урвав його Мокр.
Жінка обернулася поглянути на несподівану заваду, але Мокр обдарував її такою всепереможною усмішкою, що вона зашарілася і навіть на мить пошкодувала, що сьогодні не нафарбувалася.
— То тато, — сказав продавець. — Він на задньому дворі, сортує особливо складну капусту…
— Це йому, — сказав Мокр. — Поштове відправлення.
Він поклав конверт на прилавок і швидко вийшов з магазину.
Продавець і покупчиня втупилися в рожевий конверт.
— З.П.Л.? — вимовив пан Паркер.
— О-о-о, це навіває мені спогади, пане Паркер, — сказала жінка. — За часів моєї юності ми писали таке на листах, коли фліртували. А ви ні? «Запечатано поцілунком любові». Були і З.П.Л., і Л.А.Н.К.Р., і… — вона понизила голос і хихикнула, — і, звісно ж, Х.А.П.О.Н.І.Я.***.Пам’ятаєте?
— Все це якось повз мене пройшло, пані Дебела, — суворо відказав продавець. — І якщо це означає, що юнаки надсилають нашому таткові рожеві конверти з зепеел, то я тільки радий, що сам такого не застав. Нові часи, еге ж?
Він обернувся й гукнув:
— Батьку! […]
____________________________________
* «Acufilia», лат. «голкофілія», придумано Пратчеттом. — Прим. пер.
** Німецьке «stift» дослівно означає не «штифт», а саме «шпилька». — Прим. пер.
* Вводячи тут абревіатури, які відповідають назвам країн Дискосвіту — Ланкру та Хапонії (в оригіналі — Lancre та Klatch), Пратчетт, щоб ви не сумнівалися, жодним чином їх не пояснює. — Прим. пер.
