О гроно п’ятірне

«Повість про Миколу Зерова»

Микола Костьович Зеров  був найтаємничішою персоною з «неокласиків» і не менш трагічною. Професор КІНО, що цитував на лекціях латиною цілі уривки з Вергілія, Сенеки, Овідія, міг написати: «ми знову тут, в болотяній Лукрозі…». «Лукроза» — це була Баришівка під Київом, перейменована на латинський лад, як робітня.

Тому й нема нічого дивного, що професор Володимир Євгенович Панченко, один з перших редакторів літературного сайту «ЛітАкцент» написав і видав у видавництві «Дух і літера»  «Повість про Миколу Зерова». Проникливий аналіз творчості Зерова поєднується з увагою до культурного й суспільно-політичного аспекту 1910-1030-х років, до літературно-мистецького середовища Києва того унікального часу. Автор використовує рідкісні архівні матеріали, раритетні періодичні видання й документи. Його «пошуки утраченого часу» — це спроба максимально наблизити до нас події й обличчя тих «різьбярів», які, попри «підлі і скупі часи, прагнули піднести українське художнє слово на «справжні верхогір’я».

На початку вісімдесятих років минулого століття  ми з Максимом Стріхою жваво обговорювали «Камену» Миколи Зерова, напрочуд дивовижну антологію, зі справжніми класичними сонетами, на противагу сакраментальній фразі Андрія Малишка «сонети куці ні к чому». Говорилося також про «неокласичну» традицію в сучасній українській поезії, яку мало хто хотів продовжувати. Внедовзі вийшов розкішний двотомник Миколи Зерова, збірка Михайла Драй-Хмари, Павла Филиповича. Про Драй-Хмару та його доньку Оксану Ашер щось розповідав Григорій Кочур ув Ірпені. В літературному середовищі тих років постійно кружляло зеровське «ні, він не наш, бо дідич і естет…». Це повторював англік і літературний критик Василь Івашко.

Мій університетський викладач курсу української літератури професор Петро Пономарьов був учнем Миколи Зерова, як і Кочур в КІНО (Київському інституті народної освіти). У сімдесятих роках минулого століття він з осторогою вимовляв ім’я Миколи Зерова. Тямлю сперечалися в літтусівці тих часів як правильно наголошувати ім’я професора-поета Зеров чи ЗерОВ.

Сонети Зерова приворожували кожним рядком: «Навсікая, струнка дочка феацького царя…»(епіграф з Рильського до сонета «Навсікая»), навіть епіграф до тексту «абіє возпіє пітел…». Любов до латини й церковнослов’янщини якась неподілена. Недарма його називали «бібліофагом» української поезії.

У сонетах Зерова зображено цілісність анексованої на теперішні часи України (тоді це була УРСР). Це чотири вірші зі загального заголовка «Крим», де кримська земля постає в усій красі (Чатир-Даг, Партеніт, На верхів’ях Качі). Чи та ж «Кримська елегія». Це в сонеті «В Донбасі»: «І  вабив степ із саду і піддаш. І вгору брались ми крізь глід і терен…» 

Говорити наразі про неокласичну чи навіть постнеокласичну традицію в новітній українській поезії стає дедалі важче, бо мало хто практикує писати сонети, а тим більше олександрійські вірші, елегійні дистихи, вважаючи це за самим Миколою Зекровим «ця старосвіччина, цей повітовий смак». Хоч аби так вважати, треба бути самому людиною зеровської культури та освіченості, й не приведи, Господи, зеровської долі в Сандормоху, де чекіст Матвєєв, коли розжарювалося дуло карабіна від тисяч набоїв, залізячкою колов мізки української еліти.

Микола Зеров був книжником та інтелектуалом, не вважаючи на поетичну дохідливість його рядків, де українська чумарка поєднувалась з найвишуканішою антикою «Застиглий шум пістрявої  епохи…», «носити в серці Ермітаж і Тена і звістувати світло хуторам». Це стиль Зерова!

Ще одна прикметна риса особистості Зерова: коли він втратив сина, то прощався з ним латинською мовою. Настільки з єства професора в найтяжчі моменти життя струменіла загальнолюдська культура.

Володимир Панченко, будучи сам професором НаУКМА, не міг цього не згадати, хоч сам не писав ні од, ні елегій, ні олександрійських віршів, ні сонета «Олександрія» з портовими вогнями й бібліотекою. Повернення, присутність Миколи Зерова в українському культурному контексті не менш важливе, ба й більше, ніж Мандельштам і Ахматова.

Микола Зеров – це айсберг української поетично-перекладацької, освітньої культури, як це банально не звучить. Фізично вижили з групи «неокласиків» Максим Рильський і Освальд Бурґардт (Юрій Клен). Але з вічності Херсоном, Чатир-Дагом, портовими вогнями Олександрії сяє нам вічна й потужня зоря Миколи Костьовича Зерова…

Текст: Петро Мiдянка

Володимир Панченко. Повість про Миколу Зерова. – Київ: Дух і літера, 2018. – 624 с. (Серія «Постаті культури»)

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *