Цієї суботи відбулися аж дві події в галузі «неформатного театру», які варті того, щоб про них поговорити.
1.
Перша – це «крос-жанрова колаборація – PlayBOOK» (тут гра слів, бо в події прийняв участь плейбек-театр «Нумо»), яка відбулася в клубе «Підпілля» 14 березня. Як на мене, це один з влучних прикладів живого спілкування; цікавий експеримент, який як на мене, вдався. Загальна назва – читацький перфоманс за романом Гайто Газданова «Пробудження» (ідея волонтерки клубу Юлії Діаковської)
Фактично ми маємо таке, ілюстроване читання твору Гайто Газданова. Три особи вголос читають фрагменти роману – і це змістовно ілюструється а) грою акторів, б) музикою Арво Пярта (жива гітара та запис), в) картинами одеських художників (власне я розпізнала роботи Олега Сона, Ігора Божка та Валерія Басанця, але це не всі)
Звісно, якщо би ми були присутні просто на читанні (стара добра практика, яку зараз захопив сектор аудіокниг), текст, навіть в такому тактичному і переконливому виконанні, звучав би трошки монотонно, і зайняв би ще кілька годин (навіть з купюрами). Але за допомогою акторів театру вся передісторія героїв (дуже важлива для сюжету) була згорнута до лапідарних, але дуже переконливих реплік, маленьких мізансцен, де ролі персонажів ніби передавалися по колу один одному; що дивно, що це зовсім не заважало сприйняттю – а сцена в вагоні, на перший погляд надлишкова, насправді дуже переконливо показала самотність головного героя. Як це їм вдалося через такі скупі засоби, оце диво (режисерка театральної частини – Анна Сагайдак).
Тобто, все, включно зі світлом, візуальним та звуковим супроводженням, працювало на сприйняття тексту. Що мене дуже порадувало, то це тотальна відсутність і у читчиків, і у перформансистів фальшивих нот, тиску, я би казала, аматорства, якщо б не спостерігала це у певних професійних виставах. Все звучало природно, ненапружено і вільно.
Організатори кажуть, що цей перформанс буде виконуватись він скоріш за все тільки один раз, то ми маємо справу з експериментом, хід якого було приємно спостерігати. Зараз ми вступаємо на територію спойлерів, бо трошки про сам роман.
Син лісничого, осетин за походженням, чия біографія пов’язана з Україною (навчався в Полтавському кадетському корпусі і Харківській гімназії), білогвардієць, емігрант, який решту життя прожив во Франції, учасник Спротиву у ІІ Світової, Газданов написав цей свій роман у 1965 (він помер 6 роками пізніше, а значить, застигнув розквіт телебачення, хард-рок та перші польоти в космос, дивно це все). Так ось, неспішний цей роман як на мене, належить не стільки до свого часу, скільки до золотих часів літератури ХХ століття; в першу чергу саме через очевидний та відкритий гуманітарний посил. П’єр, скромний бухгалтер з небагатої родини, що жила ілюзіями та марними сподіваннями, крах яких привів батька сімейства до передчасної смерті, не мав саме через те, що зазнав ціну ілюзіям, ані амбіцій, ані сподівань, але (оскільки треба було чіплятися хоча б за щось) жив заради матері, жінки доброї, хоча не те щоб інтелектуалки, плив по течії, під час війни був призваний до армії (весь час писав листа до матері, тут мабуть неусвідомлена паралель з «Обіцянкою на світанку» Ромена Гарі, ще одного емігранта, яка вийшла 5 роками раніше), попав в оточення, втік, повернувся до дому, все так же продовжив жити разом з матір’ю, поховав матір, життя втратило сенс, але продовжувалось, поки він, не погодившись (суто механічно) провести літо в провінції, в маєтку приятеля, не зустрів там випадково божевільну, яку отой приятель знайшов непритомною на дорозі і дав притулок в покинутій халупі. Наш герой одразу приймає рішення – забрати жінку, яка вочевидь втратила розум і пам’ять, до себе, і спробувати привести її до ладу (жінка навіть не має простіших гігієнічних навичок).
У героя є раді кого і чого жити – він всі свої вечори наразі присвячує тому, щоб повернути жінці (вона виявилася молодою і навіть привабливою) принаймні пристойний вид, навчити її ходити за собою, носити одяг, не ховати їжу під матрацом, тощо… Дивно, але йому це вдається.
Його приятель жваво цікавиться результатами, вони консультуються у психіатра, який теж доброзичливий, хоча й не питає надії на те, що експеримент буде вдалим… Загалом я би казала, що в романі немає жодного антагоніста.
Нарешті до жінки повертається пам’ять, вона виявляється особою з іншого соціального прошарку, заможною аристократкою, за її плечима невдалий шлюб, раннє сирітство, вишукана освіта; її фамільний досвід інший ніж у героя, але теж складний (а в кого він не складний), і, що важливо, позбавлений тепла і справжньої любові. Ну й ви розумієте, після того як вона через вибух під час війни втратила а потім повернула пам’ять, минуле життя для неї втратило сенс, а нове – нове навпаки… Бо життя з П’єром, скромним бухгалтером (не смійтеся), не дуже красивим, не престижним, не заможним – це єдине, що дає їй відчуття любові і спокою.
Для П’єра це сенс життя.
Все добре.
Якщо б роман писав сучасний автор, то мабуть там би було – сексуальна сцена з «дикункою» (П’єр мив її в ванні і нічого), або невдала спроба такого сексу, або, що складніше, але напрошується, свідома відмова героїні від ідентичності, повернення до безпам’ятства, бо так легше і зручніше, або розрив у відношеннях, бо П’єру був потрібний об’єкт турботи, а не зріла та розумна партнерка, або… Нічого такого тут немає. Це роман з хорошим кінцем. Він спокій ний, неспішний, і в ньому немає того, що героїня Селінджера називала Squalor… Тобто мерзотності. Що, щиро кажучи, дуже приємно. В наших умовах ще й психотерапевтично.
Чи є все ж таки зв’язок із сучасністю? Звісно, бо героїня втратила пам’ять через війну. Герой теж травмований війною, хоча інакше. До того ж… До того ж, ось мати каже герою:
Ми живемо в цивільному районі, його бомбити не стануть, не турбуйся…
2.
Саме тоді, 14 березня в просторі Театра в Етері відбулася перформативна читка Лютим театром (в повному його складі)української сучасної п’єси «Львів 3000» (режисерка Галина Джихаєва, актори Ганна Шестакова, Богдана Ренк, Олена Савченко-Безверхова, Олег Шевчук, Юлія Бондаренко, Тімофій Безверхов, Юлія Мала, Катерина Волинська, Євген Дворський). Це, цитую, «перша п’єса ветерана Андрія «Квін» Григор’єва, військовослужбовця 100 ОМБр, колишнього податківця, шанувальника музики гурту «Queen»» (як можна зрозуміти вже з позивного). Так, п’єса написана людиною, яка зазнала травму на війні – в ході арттерапії (п’єса написана у Львові під час перебування ветерана у Національному реабілітаційному центрі “UNBROKEN”, в межах якого проводились мистецькі терапевтичні практики), але якщо я б цього не знала, то мабуть і не здогадалася, що це перша спроба непрофесіонала. Бо мабуть саме таких робіт – живих, вільних та сучасних, нам зараз не вистачає.
Як не дивно, я люблю саме перформативні читки, вони як правило розкуті і неформальні, приклад тому – нещодавня читка п’єси Валерія Пузіка (теж військового) в Українському театрі. Ця читка не виключення.
Перше, що кидається в очі – це розкутість фантазії… Львів-3000 квітне та перетворюється на культове місто, міжнародний хаб, де існує звісно футуристичне Львівське метро (всі знають цей мем) де замість вагонів літаки-човники, карикатурні типажі – католицький священник, скандальна тіточка, нарик, навіть кацап (Росії, здається, немає вже, та й добре)… Влучні репліки, гумор, який народжується завдяки відчуженню через перенесення на футурологічне підґрунтя сучасних обставин та ситуацій.
Персонажі до речі у виконанні акторів теж флюїдні, як в першому нашому випадку, по ходу п’єси вони мутують, і ось ми вже бачимо Люка Скайвокера, Дарта Вейдера, Сару Конор, Трініті, Голмса (він же Бетмен), Ватсона (він же доктор Хто) і так далі, і всі вони оселилися в футуристичному Львові і між ними такі смішні діалоги та мізансцени, і всі такі впізнаванні культові персонажі (а бачити пародійні сцени з культовими персонажами завжди приємно), і актори вочевидь відтягуються. І ось, поки я дивлюся, і думаю, що здається, українська культурна традиція навіть в жахливих умовах війни, серед трагедій та руїн здатна триматися лінії бурлеску – саме тут наступає шок та жорстокий облом…
Далі теж зона спойлерів.
Виявляється, що всі ці веселощі – це навпіл-галюцинації, навпіл-мрії людини, що зберегла свідомість, але й тільки; це чоловік, який втратив родину, що загинула через влучання російської ракети. І всі вони, дві доньки, син та дружина загинули в нього на очах, а він лежить у шпиталі повністю паралізований, і все що йому залишається – це вигадувати оті дивні історії, бо коли він засинає, йому сняться оті крики близьких, що гинуть, і він робить все, щоб тільки не спати… І спочатку йому кололи снодійне, а потім здогадалися і припинили. І він лежить, підключений до апаратури, і рисує собі оті картинки футурологічного Львову, а потім в підстанцію влучає ще одна ракета і забезпечення відключається. А потім, коли електрика повертається, всі оті персонажі, які насправді просто стаф лікарні, намагаються його витягнути, але марно. Бо він того не хоче. Він хоче до своїх. Він вільний.
То, повертаючись до травми війни. Якщо в першому випадку ми бачимо людину, яка саме через війну втратила розум, але зберегла всі основні функції, то в цьому випадку герой позбавлений всього, окрім чистого розуму, запертого у нерухомому тілі. Так або інакше… Але якщо для героїні Газданова існує можливість «пробудження» й можливість бути врятованою через любов, то для сучасного героя визволення – це відродження через загибель. Тут важливо те, з чого ми почали – роман Газданова написаний через двадцять років після закінчення Другої світової, то автор мав ну дуже багато часу на рефлексію, тоді як сучасна література пишеться як і сучасна історія – тут і зараз. То не дивно, що воно боляче.
Марія Галіна
