Сімнадцять коротеньких оповідань, які складають цю збірку, можуть здатися знайомими, хоча «Про що ми говоримо, коли ми говоримо про любов» Реймонда Карвера звучить українською вперше.
Скажімо, ви бачили химерне кіно «Бьордмен». Актор набув слави в популярному кіно, але береться за серйозну театральну роботу – упереджена публіка не пускає, і актор божеволіє. Пам’ятаєте, про що мала бути та вистава? Тоді вважайте, що ви знаєте титульну новелу Карвера «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов». Якщо придивлялися уважніше до епізоду «Футурами», коли на планеті-сміттєзвалищі п’яний робот пропонує раптом землянину й інопланетянці затанцювати, то ви так само зустрічалися з Карвером. Бо це була пряма цитата з оповідання «Може, потанцюєте?». А бачили австралійське фестивальне кіно «Джиндабайн»? Під час кількаденної рибалки туристи знаходять мертве тіло – жінка стала жертвою убивства, але громадяни відпочивальники вирішують закінчити свої справи замість дати знати поліції. Це оповідання Карвера «Стільки води – і так близько». Сюжет якого запозичила для однієї з новел нобеліантка Еліс Манро і цьому ж оповіданню переказує вітання «Тіло» Кінга.
З початку 80-х, коли книжка Карвера вийшла в світ, його оповідання не раз ставали матеріалом для інсценування і екранізації, їх часто цитують в популярній і високій культурі. А це означає тільки одне: перед нами – текст, що став культовим.
З першою публікацією «Про що ми говоримо» пов’язана повчальна історія. Книжку Карвера до друку готував редактор Гордон Ліш. Попрацював він над книжкою ретельно, аж так хвацько, що автор благав повернути попередні варіанти зі сльозами на очах, але Ліш наполіг на своєму. Після Ліша книжка стала тоншою наполовину, у чотирнадцяти оповідань він повністю обрізав фінали, більша половина творів отримала нові назви, з прози зникли всі ад’єктиви, більша частина описів і абсолютно всі «ліричні відступи». Коли збірка вийшла, критика і читачі ахнули: перед ними був шедевр мінімалістичного письма, де жодна емоція вголос не названа, де події і репліки просто вихоплені з реальності та залишаються непоясненими, де всю історію треба наново вигадувати читачу самостійно, орієнтуючись на куций емоційний малюнок, заданий автором. Карвер відтоді має репутацію майстра «скупої» прози. В середині 2000-х вдова Карвера видала авторську редакцію «Про що ми говоримо». І в ній не було нічого з того, за що вшанували автора. Прихильники Карвера були неготові до мелодраматичного багатослів’я замість доведеної до досконалості «гемінгвейщини», вони воліли швидко про нове видання забути, й досі за єдино правильний вважається той твір Карвера, який переробив Ліш (його українською і переклали).
Є він і вона, ранній шлюб, багато алкоголю, чимало подружніх зрад, є діти – і є спроба розлучитися так, щоб після того, як закриються двері, залишилася випалена земля. Алкоголізм, ранній шлюб, раннє небажане батьківство, болісне розлучення – факти з автобіографії Карвера.
Три найкращі оповідання зі збірника.
Літня пара приходить на недільну гру в бінґо. Чоловіка дратують молодята за сусіднім столиком, мало що чужинці на заході для своїх, ще й грають картками, за які не заплатили, а головне – молоді, розкуті, закохані, обоє в модних джинсових костюмах. «Вони ні в чому не винні, окрім молодості», – так заспокоює чоловіка дружина. Їй стає погано під час гри, біль посилюється дома. Хвороба повернулася, зранку вони поїдуть до лікаря. Здається, ідеться про рецидив раку. Чоловік буде з нею поруч, як завжди, мусить бо. Бо то молодим можна жити і грати «на дурняка», старість завжди платить за рахунками. Це «Після джинсів» і єдина щаслива історія в книжці, саме так, ця історія була щаслива.
Хлопчика Скота збило авто. Сьогодні його день народження, мати заклопотана підготовкою до вечірки. Малого госпіталізують, стабільний стан виявляється комою. Батько і мати по черзі чергують у ліжка. Тепер їй треба поїхати додому, прийняту ванну, переодягнутися. Вона заблукала в лікарні, натрапляє на пару, яка приймає її за медсестру і питаються, як там їхній син. Вона дома, ванна набирається. Дзвонить телефон, щоб хтось міг з нею поговорити про Скота. Єдина озвучена вголос емоція: друг Скота став свідком аварії, він застиг з пакетом чіпсів в руках, не знаючи, що робити – з’їсти чіпси чи бігти до школи. Ніхто тут не знає, що робити, будь-який банальний жест стає доленосним і не дає при цьому результату. Це «Ванна» і в заголовок винесена найбанальніша з деталей того дня (це якщо ванна не стає міквою, і обійми з сином – дотиком до мертвого тіла, забрудненням).
Перед гаражем навалені речі. Речі належать «йому» і «їй». Навіть нерозпаковані ще з весілля подарунки. На розпродаж натрапляє пара закоханих, вони щойно з’їхалися і шукають меблі. От і господар прийшов, з торбою спиртного. «Сталася якась біда», – припускає дівчина. Старший чоловік повільно напивається, ставить платівки і пропонує танцювати на моріжку. Нікого з сусідів таке не здивує, не таке вже бачили. Сталася біда. Можна сподіватися, що жінка пішла від запійного чоловіка і той планує собі нове життя з понеділка. Але Карвер то там, то тут залишить підказки, що жінка не пішла, а ледь врятувалася, бо убив би. І навряд у мужа з понеділка буде нове життя, радше результативний суїцид в ніч на понеділок. Це «Може, потанцюєте?».
Обтяженість. Скорбота. Гнів… Жодна з цих емоцій в оповіданні не названа. Більше того, самі історії ці тут не розказані. Є гра в бінґо, нещасний випадок, гаражний розпродаж. Є випадково спаровані і самотні люди. І є щось, про що вони говорять, щоби тільки не говорити про те, що насправді важливо.
Єдине оповідання в збірнику розказує історію від початку до кінця, без варіантів – і от дивина: це найкоротший твір і найслабший тут. Чоловік іде з родини. Дружина дивиться, як він збирає речі і колихає немовля. Обоє п’яні. Починається сварка за дитину. Вони тягнуть немовля кожен на себе. Різко смикають за руку і ногу дитини. «От так проблема вирішилася сама собою», – констатує розповідач. Якщо історії в світі Карвера розказати до кінця і дати всьому свої імена, то бентега перетворюється на чорнуху, ну може ще трішки – на чорний гумор. А при чому ж тут любов? Жоден із героїв Карвера про неї не говорить, коли насправді тільки про неї йдеться. Саме вона є тією силою, що знищує людей в його світі. І тому про неї говорити небезпечно – суто з магічних переконань, аби не прикликати на ім’я зло. Радикальний прояв сильних емоцій плюс патологічна скутість у їхніх проявах дорівнює любов. Сильно скидається вона на чисте зло, ну або на чорний жарт.
Питання наостанок. Талановитих книжок пишуть багато, мало з них стають культовою прозою. Чому світ, в якому люди знищують один одного з найліпших намірів, керуючись абсолютною любов’ю, і не можуть навіть пояснити причини своїх злоякісних вчинків, так припав до душі читачу? У Карвера нема моралі, навіть не передбачається. Єдина максима, яка тут може правити бодай за якийсь внутрішній орієнтир буде звучати так: якщо я можу спричинити тобі біль, значить, ми любимо один одного. Це послання і зрезонувало… Хай би то зрештою таки був чорний гумор.
«На столі було відерце з льодом Ми передавали джин із тоніком по колу й чомусь заговорили про любов. Мел уважав, що справжня любов – не що інше як любов духовна. Розповідав, що до медінституту п’ять років провчився у семінарії. І ті роки досі вважає найважливішими в житті.
Террі сказала, що чоловік, із яким вона жила до Мела, так її любив, що намагався вбити.
– Якось уночі він мене побив. Тягав по вітальні за ноги і повторював: “Я люблю тебе, сука ти така, люблю”. І далі тягав. А я билася головою об усе підряд – Террі глянула на нас. – От що робити з такою любов’ю?
Вона була худорлява й гарненька, з темними очима і русявим волоссям нижче плечей. Любила бірюзове намисто та сережки з підвисками»
Текст: Ганна Улюра
