2 апреля исполняется 115 лет со дня рождения Сержа Лифаря. К его юбилею в издательстве «Варто» впервые на украинском выйдет книга Серж Лифар. «Роки жнив».
Книга издана совместно с Музеем истории Киева и Музеем украинской диаспоры. Книга написана в Париже в 1934 году, Лифарь рассказывает в ней о Киеве свого дитинства, з 1907 року до кінця 1922 року. Перевел «Роки жнив» Андрей Бондарь.
Серж Лифар «Роки жнив», переклад — Андрій Бондар, К.: Видавництво ВАРТО, 2020, 240 ст.
Об издании говорят переводчик, издатель и директор Музея украинской диаспоры.
Письменник, перекладач Андрій Бондар
Знання про Лифаря в мене були досить обмежені загальновідомими фактами: українець, еміґрант, зірка світового балету, колекціонер живопису – все як у всіх. Був ще мотив з київським колекціонером Ігорем Диченком, який всіляко популяризував постать танцівника у 1990-ті роки. Ті з киян, хто його добре знав, завжди чули від нього про Лифаря, а до мене доходили якісь хвилі. Що ж до жанру “Років жнив”, то тут я гублюся. На поверхні, звісно, мемуарна складова, але є й чимало інших елементів, які розбавляють спогади. За бажання там можна знайти й елементи роману-виховання, бо ліричний герой постійно змінюється під впливом обставин, росте, набуває досвіду; й елементи авантюрного роману – з огляду на перипетії історії; й романтизованої біографії – з огляду на опис життя особливо обдарованої людини у складних, нелюдських умовах. Насправді це дуже небанальний текст у плані жанрової приналежності.
Ініціаторів видання двоє – лікар Олег Берестовий і письменник Ігор Гольфман. Олег заразив ідеєю Ігоря, і той усе це закрутив і продумав. Для обох, підозрюю, важливою і десь вирішальною спонукою була «київськість» глобальної постаті Лифаря та всього тексту. А ще – факт відсутності українського перекладу цього твору.
З одного боку, Серж Лифар у «Роках жнив» – досить явно постає як людина старої, дореволюційної епохи. Це підкреслюється його, сказати б, нарочитою куртуазністю чи особливою витонченістю. Такі люди в нових умовах мали невеликий вибір: або загинути, як художники Нарбут і Мурашко, композитор Леонтович, або пристосуватися. Як випливає з цієї книжки, він мав усі шанси і на перший поворот долі, і на другий. Проте він обрав третій шлях – утечу. До того ж не просто еміґрацію, а буквально втечу через кордон. З другого боку, симпатичним є його принциповий антибільшовизм. Лифар підлітком розкусив «принади» цієї ідеології і її особливого, нового типу людей. Це людина, яка передусім обрала свободу, відмовилась жити в тюрмі і – майже буквально – танцювати під дудку нових хазяїв життя. З третього боку, його дореволюційність накладала на нього всі можливі комплекси білогвардійської еміґрації, включно з романтизацією певних російсько-імперських елементів. Він мешкав із Булґаковим в один час в одному місті. Вони ходили тими самими вулицями і переживали досить схожі емоції. Тільки Лифар, на відміну від Булґакова, вирізняється й певним скепсисом щодо цього білогвардійства. Бо – і це з четвертого боку – Лифар в анамнезі, в історії родини має певну українську складову, козацьке походження, ту частину душі, яка аж ніяк не конфліктувала з осьовою імперською ідентичністю, але все-таки була. Ця складова нерозроблена, невтілена і мало проявлена, бо Лифар, наприклад, був скептичний і до спроб українців збудувати свою державність у 1917-1920 роках. Тому цей герой – неймовірно складний. Але саме своєю складністю він і цікавий. Щодо мови, то тут мушу сказати, що як людина з гімназійною освітою Лифар розумівся на писанні, а за умов розвитку цього вміння потенційно міг шукати щастя й у письменництві. Його мова має особливий – я би сказав, музичний – стрій, оригінальний синтаксис і своєрідну лексику. А ще – і це дуже важливо – він умів побудувати захопливий сюжет.
Мене (безперечно) здивувало його маніякальне бажання втекти. Властиво, обидві спроби втечі через радянсько-польський кордон. А надто перша спроба, коли йому, зневіреному і виснаженому, довелося повертатися з кордону до Києва. Сам шлях до Києва. Це мій улюблений фрагмент оповіді, у ньому дуже виразно проявлено й характер героя, й колорит і дух нової епохи. Все решта, що сталося після цього, вже виглядає як чарівна казка зі щасливим фіналом. Але це не так. Лифар – майже ровесник ХХ століття. І перипетії цього століття зачепили його повною мірою. Чого варті лише повоєнні звинувачення в колаборації з німцями в Парижі і символічні вироки…
«Роки жнив» неймовірно виразно відбивають дух часу і геній місця. Крім того, я думаю, що сучасним українцям, окрім знання про Лифаря, важливо буде прочитати історію про вибір свободи і про вибір внутрішньо вільної людини, яка не вміла і не хотіла коритися обставинам. Ніжність і сила поєднались у Лифарі. Перше дозволило йому не деґрадувати і не втратити людську подобу. Друге допомогло врятувати життя від подальшого перебування в СРСР, а отже, й повнокровно розвинути свій унікальний талант танцівника. Гадаю, ця книжка наснажить насамперед митців і допоможе знаходити внутрішні резерви для протистояння обставинам. Але не лише митців. Ця книжка призначена, як писали колись, «для широкого кола читачів». Певна річ, хотілося б, аби це коло таки було якомога ширшим.
Мистецтвознавець, директор Музею української діаспори Оксана Підсуха
Частина колекції Сержа Лифаря, подарована ним Києву, зберігається в Музеї української діаспори. В музеї діє меморіальна зала, присвячена хореографу, проводяться виставки, досліджується спадщина знаменитого киянина. Звісно, я радо відгукнулася і на пропозицію долучитися до підготовки україномовного видання «Років жнив» та написати статтю про життєвий та творчий шлях Лифаря. Процес роботи над виданням був захопливим і нагадував історичний детектив: разом із головним редактором видавництва «Варто» Оленою Насировою та києвознавцем Олександром Немировським ми занурились в події сторічної давнини, блукали київськими стежками юного Лифаря, розгадували загадки, які він «розкидав» по тексту.
Стаття «Серж Лифар із Києва», що увійшла до книги, розповідає про долю танцівника, сповнену карколомних пригод і великих звершень: від його народження в передмісті Києва до найвищих злетів на сцені Паризької опери. Матеріал написаний на основі архівних джерел, наукових досліджень та спогадів, розкриває невідомі або маловідомі сторінки біографії артиста, розкручує деякі сюжетні ниточки, що беруть свій початок в Києві на початку ХХ століття і згадуються Лифарем у «Роках жнив». Гадаю, допитливому читачеві буде цікава життєва історія двох братів та сестри Лифаря, які, услід за Сержем, також втекли до Парижа. В процесі роботи над книгою вдалося натрапити на сліди інших чотирьох київських танцівників, які разом із Лифарем потрапили до «Російських балетів» Дягілєва. Йдеться про Сергія Унгера, Євгена Лапіцького, Яна та Чеслава Хоєрів. Раніше невідомими подробицями поділилась і племінниця Сержа Лифаря Єлєна Лифар, – єдиний прямий нащадок родини Лифарів.
«Роки жнив» будуть цікаві широкій аудиторії. Їхній автор належить до рідкісної породи багатогранно обдарованих особистостей, і, окрім інших талантів, він мав неабиякий хист до слова. «Роки жнив» – це, передовсім, захопливе читання, від якого важко відірватися. Книга викличе інтерес і в тих, хто цікавиться мистецтвом та історією. На сторінках спогадів оживає Київ сторічної давнини, постають знайомі і дорогі кожному киянину краєвиди. Це багате джерело пізнання минулого, хоча й побаченого крізь призму особистого досвіду та поглядів автора. Події, які розгорталися в Україні в 1910-1922 роках, Лифар описав яскраво, але вельми суб’єктивно, далеко не завжди правдиво мемуари відображають і віхи його власної біографії.
Сьогодні «Роки жнив» читаються особливо сучасно. Недарма, ми часто порівнюємо виклики, які стоять перед Україною, з тими, якими країна стикалася 100 років тому. Російсько-українська війна, боротьба за незалежність, економічна нестабільність… Як і сто років тому, талановита молодь шукає можливості самореалізації за межами країни. Сучасні «юні Лифарі» штурмують європейські сцени або розмірковують про еміграцію.
Историк Игорь Гольфман
Разумеется, я знал о Серже Лифаре и до этой книги — о нем, о местах, где он жил. О нем много писал украинский историк Дмитрий Малаков. В прошлом году мой приятель, главный врач и директор клиники «Матери» Олег Берестовой сказал: «Игорь, почитай «Страдные годы» Лифаря». До этого я читал лифаревский мемуар «С Дягилевым».
Я прочел, понял, что это великолепная книга, — если бы Лифарь не стал великим танцовщиком, он стал бы крупным писателем. У него прекрасная манера писать, и писать длинные предложения – интересно наблюдать работающий ход мысли. Несправедливо, что книга «Страдные годы» Лифаря не переведена на украинский.
В нашем разговоре с Олегом участвовал Андрей Бондарь, на мой взгляд, один из лучших переводчиков страны, и он взялся за перевод этой книги. А Олег Берестовой стал меценатом издания.
Мы рассказали о книге Елене Насыровой, главе издательства «Варто». Лена сказала, что с удовольствием возьмётся за работу. Мой друг детства, ученый Саша Немировский составлял для книги справочный аппарат. Мы с ним живем на одной улице, дружили еще наши родители. Получилось так, что в этом проекте издания Лифаря по-украински задействованы мои друзья.
Потом мы вдруг узнали, что в 2020 году Украина будет отмечать 115-летие со дня рождения Сержа Лифаря. До конца марта мы подготовим небольшой тираж. Таким образом, до 2-го апреля мы получим полноценную книгу на украинском языке. Если в связи с карантином не отменят «Книжный Арсенал», мы на нем обязательно презентуем нашу книгу.
В 2000-х годах, после смерти Лифаря, его вдова Лилиан Аллефельд привезла в Киев, директору киевской государственной библиотеки Леси Украинки Леониду Криворучко огромное количество материалов: фотографии, рукописи, письма, награды. Библиотека в то время не могла хранить все эти материалы. В связи с этим возникла идея создать Фонд, который базировался бы на мощностях Музея истории Киева либо Музея украинской диаспоры. Музей украинской диаспоры обрабатывал информацию Лилиан с научной точки зрения. Директор музея Оксана Пидсуха долгое время изучала творческий путь Сергея Лифаря. Таким образом, её статья вошла в книгу.
Среди всех исторических периодов максимальный интерес у нас сконцентрирован на событиях столетней давности: появление УНР, попытка утвердить украинский суверенитет, поглощении его Советским Союзом (фактически происходит переход из одной империи в другую). Наши ошибки и причины – почему у нас не получилось – всё время витают на уровне национальной дискуссии. События начала прошлого века описаны в «Белой гвардии». Но роман Булгакова – это художественное произведение, а автобиографическая книга Лифаря – это мемуарная проза, non fiction с элементами исторической и художественной прозы.
На примере Лифаря можно понять, как ко всем этим событиям относились его современники. Это поможет избавиться от иллюзий: мол, все в Украине должны быть идеальными украинскими патриотами. На самом деле тогда (как и сейчас) тут жили абсолютно разные люди. Огромное количество людей не представляло дальнейшей жизни государства в связке с Россией, другая часть, наоборот, считала, что будущее Украины – в объединении с Россией. Между этими полюсами есть и переходные модели. Мы знаем, чем в итоге тогда закончилось.
Интересно проследить, как главный герой «Страдных лет» идентифицирует себя по отцовской линии, по деду. У старой украинской фамилии сохранились грамоты от великих казачьих гетманов. Очень интересно, как этот круг воспринимал следующие события: провозглашение украинского суверенитета периода УНР, смена пяти—шести правительств в течение двух лет, приход гетмана, немцев. У одной части людей иллюзии просто рухнули, у другой – сбылись. Это можно глубже изучить именно в творчестве Лифаря, нежели в творчестве Булгакова. Собственно говоря, Лифарь уже тогда писал о том, что нужно уходить с распутья, книга должна повлиять на тех, кто не принял для себя всех этих решений окончательно.
