Знайома з дитинства історія про малого збитошника, який мусив стати ще меншим, щоб засвоїти істину. 

Чи знаєте ви, що «Чудесну мандрівку Нільса Гольґерсона з дикими гусьми» задумували як захопливий посібник з географії Швеції для учнів молодших класів? Однак Сельмі Лаґерлеф вдалось дещо більше, вона написала шедевр, яким вже більше століття захоплюються великі й малі читачі у всьому світі. 

Має ця казкова історія й екологічний аспект, тому її важливість для сучасної малечі складно переоцінити. 

Сельма Лаґерлеф. «Чудесна мандрівка Нільса Гольґерсона з дикими гусьми». Переклад Ольги Сенюк. К: Видавництво «Рідна мова», 2021, 256 ст.

Уривок

…Орел летів високо в небі, все далі від Скансена. Нільс бачив під собою то скелясті пагорби, то ліси, то річки, то знову родючі, густо заселені долини, то безмежні пасовиська, де, крім пастухів з отарами, нікого не було видно.

Ґорґо поспішав на північ, і хоч Нільсові теж кортіло якнайшвидше догнати диких гусей, він усе‑таки попросив орла: 

— Почекай трохи, Ґорґо. Мені треба попоїсти. Бо в Скансені я дуже поспішав і не їв ось уже другий день.

— Чому ж ти не сказав мені зразу? Я добуду тобі скільки завгодно їжі. Той, хто подорожує з орлом, ніколи не буде голодний.

Орел саме побачив селянина, що засівав свою ниву. Через плече в селянина висів кошик; він брав з нього зерно і розсипав по ріллі. Коли він висівав усе зерно, то знову набирав повен кошик з мішка, що стояв край поля.

Ґорґо вважав, що зерно — найкраща їжа для хлопчика, тому завернув просто до мішка. Та не встиг він спуститися, як навколо знявся неймовірний вереск. Це кричали ворони, горобці, ластівки — вони гадали, що орел полює на якусь пташку.

— Геть, розбійнику! Геть, убивце! — гукали вони.

Маленькі пташки виявили неабияку одностайність. Вони не тільки змусили Ґорґо відступити, а ще довго летіли за ним і так кричали, що з хат вибігали люди: жінки плескали руками, щоб налякати орла, а чоловіки поспішали винести рушницю.

Так було щоразу, коли Ґорґо пробував спуститися до землі. Хлопчик уже втратив надію, що орел зможе добути йому їжу. Він ніколи не гадав, що всі так ненавидять орла.

Аж ось на одному подвір’ї вони побачили жінку, що стояла біля дека з пиріжками. Жінка витягла пиріжки з печі і винесла надвір постудити, пильнуючи, аби кіт чи собака не покрали їх.

Ґорґо знизився над подвір’ям, але не насмілився схопити пиріжок на очах у жінки. Він тільки кружляв над хатою і то опускався до самого димаря, то знову знімався вгору.

Жінка помітила орла й підвела голову.

— Чи ти ба! — вигукнула вона по хвилі. — Орел начебто захотів пиріжка!

Вона засміялася, взяла один пиріжок і підняла над головою.

— На, коли хочеш!

Ґорґо не розумів її слів, зате відразу збагнув, що жінка дає йому гостинця. Він опустився, схопив на льоту пиріжок і шугнув угору.

Коли хлопчик побачив таке, то аж заплакав, і не тільки з радощів, що врешті після двох голодних днів скуштує справжньої людської їжі, — його зворушила жінка, що віддала свій хліб дикому хижакові, якого люди звичайно зустрічали пострілами.

«Якщо я знову стану людиною, — подумав Нільс, — то приїду сюди, знайду цю жінку і подякую їй за хліб».

Ґорґо посадив Нільса на вершечок височенної сосни, що до того ж росла на пагорбі, і сказав:

— Ти тут поснідай, а я тим часом полечу й собі щось уполюю.

Хлопчик умостився на гіллячці й почав ласував пиріжком, роздивляючись навкруги.

Несподівано з північного боку до нього долинув запах паленого. Він одразу обернувся туди й побачив далеко в лісі стовп білого диму.

Нільс не звик бачити дим серед дикого лісу. Може, то пастухи стали там табором і готують собі сніданок?

Дивно тільки, що диму стає дедалі більше. З табору він би так не валував. А може, то вуглярі?

У музеї в Скансені Нільс бачив вуглярську хижку і ями, в яких вони випалюють деревне вугілля. Певно, і в цих лісах є вуглярі. Але ж вуглярі випалюють вугілля здебільшого восени та взимку, а тепер весна!

А дим тим часом уже здіймався не в одному місці, а над цілим пасмом пагорбів. Невже десь пожежа, бо он скільки птахів летить звідти — і яструби, і тетеруки, і всіляке дрібне птаство.

Невеличкий стовп диму розрісся в густу білу хмару. Вона клубочилася з‑за пагорбів і стелилась по долині. З неї вилітали іскри, клапті чорної сажі, пробивались віхті полум’я. Що ж там горить? Не може ж бути серед лісу якогось хутора!

Та й один хутір не наробив би такої пожежі. Бо над пагорбами здіймалась уже суцільна стіна диму. Не інакше, як зайнявся самий ліс!

Хлопчикові не вірилося: невже зелені дерева можуть так горіти? Та ліс, буйний, по‑весняному свіжий ліс, справді горів, як сухий хмиз. А коли так, то, може, пожежа докотиться й до нього?

Нільс поки що не дуже боявся, але все‑таки волів, щоб орел швидше повернувся. Краще бути далі від пожежі, бо навіть дихати розпеченим повітрям тяжко.

Аж ось тріск і сичання почулося зовсім близько, на сусідньому пагорбі. Там росла велетенська сосна, до пари тій, де сидів хлопчик. Вона була така висока, що її верхівка витикалася над іншими деревами. Ще хвилину тому сосна купалася в сонячному промінні, і враз її всю охопило полум’я.

Це було незабутнє видовище. Сосна палала, як свічка, востаннє показуючи лісові свою красу. Вона перша загорілася на тому пагорбі, і годі було збагнути, чи полум’я перекинулось до неї на своїх червоних крилах, чи переповзло по землі, мов гадюка…

За якусь мить уже всі дерева навколо сосни горіли, як купа сухого хмизу.

Птахи чимдуж тікали від пожежі. Вони вихоплювалися з диму, немов великі клапті сажі, перелітали через Долину і сідали на тому пагорбі, де був хлопчик. Нільс побачив поряд себе гірського пугача, а трохи вище яструба. Іншої доби ці птахи були б для хлопчика страшенно небезпечні, але тепер вони навіть не дивилися на нього, а втуплювали очі в полум’я, не розуміючи, що це сталося з лісом.

Ось на сосну видряпалась куниця, вмостилась на крайній гілці і почала стежити за пожежею блискучими очицями. Поряд з нею сиділа білка, проте, здавалось, вони навіть не помічали одна одну.

А пожежа бушувала, мов буря, і пожирала все на своєму шляху. Крізь дим видно було, як полум’я перелітало з дерева на дерево. Спочатку сосну огортала густа хмара диму, потім вона вся чорніла і спалахувала, як свічка.

Внизу в долині протікав струмок, а на його берегах росли вільхи та низенькі берези. Здавалося, що вогонь зупиниться, — адже листяні дерева не так швидко займаються, як хвойні. Полум’я спинилося, ніби перед муром, що не пускав його далі. Вогонь сичав, бризкав іскрами, намагаючись досягти сосон, що росли за струмком, та йому не щастило. Якийсь час пожежа стояла на місці, та ось довгий омах сягнув сухої сосни, що стояла трохи вище, і вона одразу зайнялася.

Пожежа перекинулася на другий бік струмка. Стояла така спека, що ліс міг зайнятися і без вогню. Полум’я люто пожирало дерева, добираючись до пагорба, де на сосні сидів Нільс.

Яструб і пугач знялися з дерева, куниця кинулась на землю. Хлопчикові теж треба було щось робити, бо він бачив, що полум’я ось‑ось лизне сосну.

Злазити високим гладеньким стовбуром було важко. Нільс тримався за сучки, доки вони були, тоді стрибнув додолу. Хлопчик не мав коли навіть думати, чи дуже він забився, чи ні, бо полум’я бушувало вже біля самої сосни. Він чимдуж кинувся втікати. Поряд з ним з одного боку бігла рись, з другого — довга змія, а за нею тетеря з табунцем чорненьких тетеренят.

Тим часом ліс вийшли рятувати люди. Вони готувалися зустріти пожежу біля другого струмка, вздовж якого росла широка смуга листяних дерев. Люди завзято працювали, вони валили сосни, що замішалися поміж вільхи, носили зі струмка воду й поливали землю, вирубували ялівець та інші кущі, щоб полум’я не перебігало низом.

Люди теж думали тільки про пожежу. Різні тварини стрибала в них попід ногами, але вони їх не помічали. Вони не вбили отруйну змію, не пробували спіймати тетерю, що метушилась на березі із своїм крикливим виводком, не звернули уваги на Нільса.

Нарешті пожежа підступила до струмка. На вільхи люто посипався град іскор, з диму вихоплювалися омахи полум’я.

Але люди скрізь були на чатах. Коли земля починала куритися, вони поливали її водою зі струмка, коли займалося якесь дерево — хутко зрубували його і гасили вогонь, коли кущі ялівцю охоплювало полум’я — душили його сирою травою.

І за якийсь час пожежа відступила. Щоправда, навіть серед вільх та беріз чорніли місцини, випалені вогнем, люди були геть у сажі, мокрі від поту, але ліс вони врятували. Вогонь здався, по землі стелився білий, як вата, дим, з якого стирчали чорні обгорілі стовбури. Це все, що залишилося від буйного зеленого лісу.

Нільс виліз на камінь і озирнувся навкруги. Однак тепер, коли вогонь ущух, на хлопчика чигала інша небезпека. І яструб, і пугач могли щомиті його схопити.

Аж ось почувся знайомий голос. Це Ґорґо, ширяючи над лісом, кликав хлопчика. За мить Нільс уже сидів в орла на спині і не боявся ніякого лиха.

Радісно було Нільсові знову почувати себе в безпеці, знати, що пожежа минула, та й подорож була просто чудова. Вітер випав ходовий, і через те здавалося, що вони стоять на місці. Ґорґо неквапно махав крильми, але начебто не рухався, натомість усе, що було під ними, повільно пливло на південь. Ліси, будинки, поля, садиби, річки, міста, шхери — всі подалися в мандри. Нільсові було цікаво, куди вони зібралися? Чи, може, їм надокучила північ, і вони вирушили туди, де тепліше?

Серед усього того тільки одна річ стояла на місці — поїзд. Він був якраз під ними. Паровоз пускав дим та іскри, Нільс чув навіть, як колеса цокотіли по колії, а все‑таки поїзд не рухався. Ліси пропливали повз нього, залізничні будинки линули вдалину, телеграфні стовпи відступали назад, а поїзд стояв. Ось попереду з’явився широкий потік, а через нього міст, але й вони легко поминули поїзд. За потоком показалася станція. Черговий стояв на пероні з червоним прапорцем і спокійно підняв його назустріч поїздові. Коли черговий махнув прапорцем, паровоз випустив ще чорнішу хмару диму і протяжно свиснув, ніби скаржився, що тільки він має лишатися на місці. Але цієї миті і він почав рухатись. Так само, як і станція, і все навколо, поїзд поплив назад, на південь. Нільс бачив, як відчинялися двері у вагонах, як виходили пасажири, але й вони почали відступати разом з поїздом.

Хлопчик одірвав погляд від землі і спробував дивитися на білу хмарку перед собою. Йому вже голова паморочилася від того чудернацького плину. І Нільс подумав: а що якби й справді вся земля посунула на південь? Він аж засміявся, коли уявив собі, що те поле, над яким вони летять, недавно ще тільки засіяне, полинуло б на південь, аж у Сконе, де вже на цей час жито почало колоситися.

Тут усе було інше, не таке, як на півдні. Он хоч би той смерековий ліс — який він рідкий, які низькі там дерева, з темними, майже чорними стовбурами! Багато їх лежать повалені на землю і гниють, нікому, певно, не потрібні.

Або ж парк унизу. Дерева там гарні, але хоч би тобі одна яблуня чи бодай липа або каштан! Всюди сама горобина та берези!

І ще одна дивина: уже давно мала б настати ніч, а й досі видно. На мочарах стоять журавлі й сплять. Сонце відкотилося далеко на північ але, здається, не думає заходити.

О, якби на півдні так довго світило сонце — скільки за цей нескінченний день можна було б переробити всілякого діла.

Ґорґо завернув на північний захід і сказав:

— Тепер ми летимо над Лапландією…