У прокат виходить фільм «Людина, яка продала свою шкіру», який поєднує сатиру сучасного мистецтва та критику нелюдського ставлення до біженців. Фільм-притча про те, як далеко може зайти мистецтво.

Фільм

Все починається так: двоє чоловіків у стерильно білому арт-просторі несуть картину. Їх зустрічає художник, у зовнішності якого прослизає щось диявольське. Вони повісять картину на самому видному місці. Камера від’їде, і глядач побачить намальовану… шенгенську візу. Фільм закінчується цією ж сценою, а між ними буде історія. Диявол теж ще попереду.

Сем Алі (Ях’я Магайні) закоханий в Абір і ділиться бажанням одружитися з нею із пасажирами вагону, в якому вони їдуть. Під час освідчення в коханні Сем ненароком зачіпає тему революції та волі. Його заарештовують і кидають до в’язниці, він збігає в Бейрут, і працює на птахофабриці. Мати Абір змушує її вийти заміж за багатого дипломата Зіада. А Сем випадково зустрічає відомого сучасного художника Джеффрі Годфруа і його асистентку Сораю (Моніка Белуччі в перуці). Разом вони роблять Сему незвичайну пропозицію — стати живим твором мистецтва. Годфруа робить на спині біженця величезне татуювання шенгенської візи і виставляє Сема як арт-об’єкт в музеях світу. 

І спочатку все йде чудово — молодий сирієць стає справжньою зіркою. А як красиво в синьому шовковому халаті він слідує на «роботу»… розглядає полотна, слухає музику, але незабаром відчує, що став річчю, яка переходить з рук в руки.

Джеффрі Годфруа вимовляє у фільмі фразу про те, «ми живемо в похмуру епоху, коли, якщо ви з Сирії, Афганістану чи Палестини, то ви є персоною нон-грата». Зробивши з Сема полотно, практично, товар, Джеффрі дав йому можливість подорожувати світом. У цьому і полягає найбільший парадокс сучасного цивілізованого суспільства: речам набагато легше пересуватися, ніж  людям.

Отже, Сем стає об’єктом, його особистість відходить на другий план («хлопець, опусти голову, ось так, спасибі»), справжній головний герой тепер — його спина. А Сем безпорадний перед обличчям подій, він — в’язень свого тіла. При цьому гордість Сема найбільше зачіпає навіть не те, що він виявився річчю на потіху публіці, а втрата національних коренів — йому соромно перед матір’ю, коханою і земляками.

Розмов про тілесність і кордони тіла в сучасному мистецтві було вже досить багато. Одним з найяскравіших прикладів є Марина Абрамович, яка невпинно досліджує межі своїх фізичних можливостей.

Однак, у картині розказана не тільки історія тілесності, взаємин, віз, кордонів, людини і мистецтва. Є ще мінімум дві лінії, які тут розглянуті. Перша — розмова про сучасне рабство, причому в такій інтерпретації, що його не можна не порівняти з феодальним ладом. І друга — тероризм.

Факти: Ях’я Магайні за зовнішність, форму, пластику (і не тільки за них) отримав у Венеції приз — став кращим актором конкурсної програми «Венеціанські обрії».

Режисерка

Режисерке з Тунісу 44 роки. Каутер Бен Ганія знімала документальні та художні фільми про людей, які належали до різних культур і національностей, потрапили в чужі для себе умови, переживали несвободу і розгубленість в сучасному світі. Її «Красуня і собаки» був включений в шорт-лист Каннського кінофестивалю в 2017 році. Фільм Бен Ганії піднімає важливі питання — маніпулятивну і експлуататорську сутність сучасного мистецтва, проблеми біженців, права людини і робить це надто прямолінійно.

Історія

В основі цього художнього фільму — реальна історія про чоловіка, який погодився стати витвором мистецтва ще 15 років тому — і (і це дивно) залишається їм досі.

У 2006 році колишній менеджер тату-салону з Цюриха Тім Штайнер став полотном для нової роботи бельгійського художника Віма Дельвуа. Дельвуа покрив всю спину Штайнера татуюванням. Потім за 150 тисяч євро Тім був проданий німецькому колекціонерові Ріку Рейнкінгу (третина суми дісталася самому носієві татуювання).

Поки що Тім належить самому собі, але після смерті власник арт-об’єкта зможе зняти з нього шкіру і помістити її в раму.

За умовами угоди Тім Штайнер зобов’язаний не менше трьох разів на рік сидіти в музеях і галереях без сорочки. Він робив це навіть в Луврі. Він робив це навіть під час пандемії, коли музеї були закриті: це логічно — адже на час карантину інші експонати не розійшлися по домівках, картини висіли на стінах в тиші і самоті — і Тім Штайнер робив те ж саме.

Порівняємо реальну історію з її художньою інтерпретацією: Вім Дельвуа завдав татуювання на шкіру звичайного білого чоловіка, корінного швейцарця — у фільмі ж свою шкіру продає сирійський біженець, щоб потрапити в Європу (хоча б в якості експоната. Правда, причина його втечі — не війна, а любов). Татуювання в реальному житті є набором штампів (Діва Марія, троянди, череп в мексиканському стилі) — головному герою фільму набивають татуювання у вигляді шенгенської візи.

Текст: Віка Федоріна