Молодий чоловік прокидається поруч із жінкою. Сьогодні зранку Мала, вчора ввечері була Майя, снилася Влатка, а нині буде Інес, потім Ана.
Ті жінки – не тільки нагода отримати секс, Константин ще й харчується у них, насамперед харчується, бо їсти хочеться більше, ніж злягатися, точніше: спочатку їсти, потім злягатися. Інес – ідеальний варіант: щойно повернулася з закупів: розлили вино, накраяли шинку і диню, от-от буде готова паста. А яке ж смачне тіло має довгонога краля! Аж оголошують повітряну тривогу, вони падають навколішки, переповзають в затемнену кімнату, прихопивши за відпрацьованою навичкою келишки. І тут ми розуміємо, що опинилися в вирі балканських війн. 1991 рік. За вікном – Загреб. А у Константина проблеми, крутіші за «пожерти-потрахатися». Він – хорватський серб.
Небезпечна національна меншина, звіди і підзаголовок роману «Нацменшинний роман». А от «Константин Богобоязний» в титулі – то просто ім’я-прізвище головного героя, що, втім, неспроста нагадує якогось житійного страстотерпця, хіба що Святий Костянтин жив в Новому Римі, а цей живе в Новому Загребі. Ну і не святий, взагалі. На Балканах імена є тим, що забезпечує спокій чи наражає на небезпеку, по них чітко видно етнічне походження. «Візантійське» ім’я героя Мраовича – небезпечне. Перше хорватське видання роману містило на обкладинці два надписи: ім’я героя кирилицею і воно ж латинкою, красиво і точно.
«Константин Богобоязний» Симо Мраовича – не книжкова новинка. Оригінальний роман був написаний на самому початку 2000-х. А український його переклад (прекрасна робота Юрка Позаяка) уже виходив в 2005-у. Але саме ця новенька книжка (дуже-дуже красиве видання, до речі) – не просто актуалізація твору, що нині можуть нарешті прочитати у нас у адекватний спосіб, а самостійна за задумом книга. Тут зробили цікавий «твіст»: наголос припадає на долучені до роману вірші Мраовича. Герой роману – поет. Склався ефект, який в оригінальному тексті був не передбачений і подібний до «Доктора Живаго»: вірші Юрія Живаго є розділом роману про нього, історичну панораму доповнює поетична. Виграшна для іронічного Мраовича комбінація, позаяк панорамних романів він не пише, а лірика його – сурова і цинічна, ніяких черевичків на підлогу не падає, падають труси (це взагалі не погано, це адекватно самій І/історії).
Костантину двадцять чотири роки. Філолог-недоучка. Син відчайдушного бабія-військового і дуже терплячої жінки, котрій син вдячний, що не зробила аборт у сімнадцять. Юнак впевнено простує батьковою стежкою. До молодшого підліткового віку спокійно жив хорватом і ненавидів сербів (тоді це мало значення тільки при виборі, за який футбольний клуб уболівати). Потім бабця в пересічній розмові повідомила, потираючи руку, що болить від воєнного поранення, нанесеного усташами: «Малий, ми – серби». Тепер у знову-воєнному Загребі Костантин хитається від сумнівного статусу поета-з-нацменшин до безсумнівного статусу п’янчуги з цілодобових літературних кнайп. Слухає п’яні теревені колег, що більше за сербів вони ненавидять хіба хорватів. Харчується, де випаде на дурняка. Всім розказує, що от-от поїде до батька в Нідерланди, там можна сховатися від колишніх співгромадян. І злягається з усім, що рухається, – але робить то на совість, бо Боженька дивиться, як він їб… (Мраович все називає своїми словами), і тішиться на небесах. Все ОК у Костянтина от хіба що з Богом (це майже цитата). Бо того молодика, либонь, і сотворив Господь для п’ятизіркового траху.
Забухи і загули Костянтина виписані пречудово і престаршно (до того ж, кажуть, що всі дієві особи таки реальні представники загребської богеми середини 80-х, герць через те був видовищний). Але не вони є змістом прози Мраовича. Найбільше ж вона нагадує ранню прозу Анджея Стасюка чи «Циніків» Анатолія Марієнгофа – поетично-богемну прозу часів значних соціальних потрясінь, молодняк роздерло на частини революціями-війнами. Сцен з «Костантина»: двоє п’яних в дим письменників зустрічаються під час війни, та один другому дає пораду: коли почнеш писати роман, дай рукопис мені, я його рознесу на друзки, а ти продовжиш писати – бо ніхто не зможе про це все написати добрий роман, бо про це просто не можна писати. Вочевидь, можна. Якщо утопити всіх героїв в стратегічній жалості до себе.
Меншина, про яку ідеться Мраовичу – не тільки етнічна. І навіть не інтелектуальна. В щільно-хуліганській книжці є одна сцена, яка просто збиває з ніг. Йому пощастило зацікавити неймовірної краси жінку, та запросила до себе. Виявилося, що пані п’є, як вантажник, а чоловікові не годиться відставати. Про секс уже і не ідеться навіть, аби дуба не врізати. П’ють і міркують про природу зла в людині. Пані каже: зло і добро не суперечать один одному, а каталізують, тому в чистому вигляді не існують. Кмітливий Костантин достає свого прутня, споліскує його в посудині з коньяком і питає: і хіба це не чисте добро? Далі слідує мальовничий опис його члена, який чомусь темніший за іншу шкіру – либонь, неєвропеоїдної раси, ще й обрізаний – так що не католик і не православний, і тут же Костантин починає себе називати в жіночому роді, так що і зі статтю у прутня щось сумбурно-невизначене, і його пісюн – точно мудріший і старший за його голову. Всі ідентичності нам накинули, це послання в романі зчитується дуже чітко. Походження героя ніколи не мало для нього значення, і нині він в шоці від того, що саме воно визначає його особистість. Бо тільки прутень-в-коньяку – безсумнівний абсолют, констант. Добро є.
Навіть якщо події твору відбуваються вдень, то все одне буде затемнення. Але найчастіше таки триває глупа ніч. Ніч – буквальна і метафорична. Загреб же є дуже доброчесне місто (каже), тут небагато убили сербів, а тих, кого убили, він і не знав, йому і байдуже. Ще один ракурс постійної мізансцени, в якій подибаємо Костантина: щоб не відбувалося, він зрештою опиняється або на пожежних сходах, або біля слухового вікна, або поблизу «чорних дверей». Він завжди поруч аварійного виходу… У випадку аварійної ситуації скласти план евакуації і впасти п’яним. Ніч все сховає. Його ексцентричність – це теж аварійний план: виживуть тільки безумні поети, яких ніхто не сприймає серйозно.
Ці два моменти: меншина і аварійні виходи єднає наше уявлення про суспільні договори. Люди для себе визначають, що безпечно і де небезпечно, і діють відповідно контакту. Альтернатива яка? Страх Божий, яким Костантин і назвався. Це не так страх, як усвідомлення: ти щохвилини можеш образити Бога, якщо не зрозумієш його волі, а ображений Бог – не те, з ким ти зможеш відтак мати справу. Страх перед Богом настільки сильний, що він «анігілює» всі інші страхи: загинути сербом в центрі Загребу, наприклад. Бог чує молитву Христа в Гетсиманському саді, бо це якраз Страх Божий говорить. Фінал же історії відомий. Нема сенсу боротися з чимсь, що перевищу тебе апріорі, але йому можна пожертвувати свою «людську меншість». Костантин продовжує сподіватися, що нічого поганого з ним не станеться.
Що ж таки сталося тієї зими в Загребі? «Нудно не було», – каже Богобоязний. Правду каже.
«–Ох ні хера собі, а що це таке? – раптом каже Інес і піднімає вгору довгу ковбасину.
–Це про всяк випадок, – відповідаю я.
Втихаря розстібаю ширінку й перевмощую його догори, щоб вона його не бачила, у мене уже встав. Інес лише зробила музику голосніше й лизнула мене язиком по носу. Світилася лампочка на кухні. Треба було бути насторожі. У той час представники сумнівних поліцейських і спеціальних сил частенько могли влаштувати неприємну несподіванку багатьом з тих, хто діяв проти нашої молодої держави.
Я був особливо підозрілий, так воно завжди з елітою. Власне кажучи, цього вечора я почував себе представником еліти, бо Інес була представником еліти. А коли Інес представник еліти, а я тримаюся за її дупу, то помірковую, що і я є представник еліти. Я навіть почувався – так тільки трошки, несміливо – неначе я належу до панівної нації – йобозаклично»
Текст: Ганна Улюра
