«Не можна постійно кричати, що все пропало. Зараз, як увімкнеш телевізор, то хочеться викинути його у вікно».
«У нас частина пісень на соціальну тематику, решта — про любов. Стараємося дивитися на все з позитивом. Записали пісню «Ми — чемпіони». Якщо не можемо досягнути вершини п’єдесталу, то будемо на перших місцях ззаду. Все залежить, з якого боку дивитися. Є у нас пісня «Йде нині Война», але до альбому її вирішили не включати. Війна — це не сміх, а визвольна війна — не гріх», — розповідає Ігор Мельничук з «Братів Гадюкіних».
3 грудня гурт презентує свою шосту студійну платівку «Сміх і гріх». Обіцяють 15 треків. Розмовляємо з вокалістом і бас-гітаристом «Гадів» про нові пісні групи.
Шкода на «Сміх і гріх» не увійде «Йде Нині Война»
— Вона також мені подобається, але сам альбом буде трохи веселіший за попередній Made in Ukraine.
У нас ще є трек, який не вийде цього разу — «Тіло… Фальшивим тоном».
Його ми написали для проекту «Рок-відродження» від радіостанції Roks на слова поетів Ґео Шкурупія та Михайля Семенка. Я взяв ці тексти і дуже довго не міг адаптувати під пісню. Довелося навіть міняти місцями строфи Шкурупія. Зритмізував, такий диптих получився, спочатку повільний, а потім швидкий. Не хотіли з платівки геть солянку робити, тому й поетів розстріляного відродження теж не включили.
Вибрані вами вірші Шкурупія та Семенка по органіці дуже лягають на те, що звикли чути від «Гадюкіних».
— Так, оком відразу зачепився за рядок «Хто розгадає женщіну?» І вирішив із цього робити приспів.
В свій час обіцяли рок-оперу «Башти Вавілону».
— Ми призупинили роботу з великими формами. Якщо вже щось робити, то я це бачу грандіозно, як «Цирк дю Солей». А для такого треба фінансування. Не хочеться поки бігати шукати інвесторів на 100-200 тисяч доларів.
Ще ви натякали, що шоста платівка буде значно відрізнятися звуком від попередніх.
— Дев`ять пісень альбому записали в студії «911» Віталія Телезіна. Він чудовий звук робить. З ним працюють «Океан Ельзи», Джамала, Тіна Кароль, Onuka, The Maneken, «Друга Ріка», Lama.
Телезін має вуха, інтелігентний, добре чує «шо ми там крякаєм», як я це називаю. Досить толерантний. Вже має досвід з хворими на голову.
Був у нього на студії колись. Хвалився колекцією раритетних інструментів. Щось трохи не з каліфорнійської барахолки привіз. Справжній музичний фетишист.
— Але не більший, ніж я, напевно. Недавно бачив оголошення про синтезатор «Маестро». Паяли такі колись на совєцьких заводах. Такого звуку ніде в світі не почуєш. Хотіли передати звучання скрипки чи кларнету, але ні хріна не схоже ні на то, ні на то. 5 тисяч гривень просять за це чудо. Воно ж нікому не потрібне і даром. Не знаю, хто і купить крім мене.
Телезін давав весь час якісь інструменти пробувати. Барабани мінялися постійно. Був старезний Fender, що вже висох на тріску.
На «911» зокрема записали пісню «Хто ти?» Павло Крохмальов стверджує, що це його ідея. Він у нас пєвєц всєх пороков. Це Паша співає про лобковий педикульоз у «Роксоляні», про фетишизм – у «Жовтих стрічках».
Виникла ідея закрити це нескінчене коло пригод із жінками. Ніби пройшов час, він вже не пізнає ні Роксолян, ні Соломій своїх.
Ще у Богдана Лепкого була пісня «Час рікою пливе», яка увібрала у себе поетичну мініатюру Івана Франка. Так і я тут вже втрете узявся на переробку найхітовіших наших «медляків».
У записі пісні брала участь струнна група BREVIS із Рівного. У майбутньому може будемо з ними саундтреки робити. Екзамен пройшли. Молодці. Гонорар не взяли, треба буде хоч шампансього якогось завезти.
Не веселе завершення бойового шляху ловеласа, раз співає «І впізнати тебе було важко».
— Ну, як в тому анекдоті, де у діда запал ще лишився, за дівчатами бігає, а от для чого вже не пам’ятає.
То вже кожен хай розуміє по-своєму.
Павло не такий вже й старий насправді, але з пам’яттю проблеми має. Це іноді добре, багато чого поганого забуває.
Ну ви ж не користуєтесь цим, гроші не позичаєте?
— О, у мене паралельно теж така думка виникла.
У «Хто ти?» вловив нотки гітари Річі Блекмора.
— Це спеціально. Не терплю гітаристів у кожаних штанях, які
падають на коліна і видають заунивні мелодії в стилі Гері Мура, що всіх чіпляють. Головне, аби слухач гумор вловив. А не сказав, що в «Гадюкіних» позорне соло із 1980-х, старіковські запіли.
В усьому світі з епохою панка 1970-х почалася ера цинізму. Стьоб суцільний. Але зараз в поп-музиці з’явились Адель, Бейонсе і усіх почали емоційно рвати. Перед ними Еммі Вайнхаус тотально щирою була.
Теж весь час думаю, як його записати трек із потужним «я тебе люблю». Ми ж «Гадюкіни» не якісь циніки чи людоненависники. Ми ж не лише придуркуваті жартуни, так само можемо щиро любити.
А про соло. Не будеш же пояснювати перед кожною піснею півгодини про постмодерн, що сучасне мистецтво — це колаж, нашарованість фрагментів, які, щоб розуміти, треба мати культурне підґрунтя.
Ласий до жінок персонаж виринає і в пісні «Сивина в бороду». Тут ви вже, напевно, з барабащика Михайла Лундіна пожартували? Єдиний в групі має бороду.
— Коли починав працював над текстом, думав: знову іти по дорозі «я поклеїв малолєтку», коли нам вже по 50, трошки педофілією попахує.
Треба жити в мирі з собою і часом. В Міші борода і це, напевно, його єдине майно срібне. Кікабідзе згадували.
Співаємо про еротичні фантазії з витримкою, що старий кінь борозни не псує, а тим більше лев. Звеличую, насправді, Мішу.
«Сивина в бороду» — це наша відповідь Фройду, растаманська сага про статевий зв’язок поколінь.
Спочатку пісня була більш рокова і співав її я. Потім ледве вмовив хлопців зробити з неї реґі і віддати виконувати Лундіну.
Я мислю альбомами, це наша фішка робити хоч один трек на платівці в цьому стилі.
Міша, напевно, найбільший консерватор в групі. Любить блюз, реґі. Все що від землі, як він називає. Багато і нового слухає. Ходяча муз енциклопедія. Лише електрону музику не поважає. Може тому що там — прямий барабан гупає, і це його нервує.
Композиція «Франкенштейн / Oh My Love» взагалі виглядає як хорове зізнання в коханні музиці минулого. На курсах англійської вигадали?
— Кожен рядок — назва одного з хітів класики року: «Ролінгів», «Цепелінів» та інших.
Я скомпілював і, мені здається, там є певний зміст. Хто хіпує зрозуміє.
Спеціально співав на такому колоніальному англійському. Хоча мені ще далеко до акценту Kozak System, з яким вони «Мамай» на відборі до «Євробачення» співали.
Назва пісні Джастіна Бібера як у тій компанії опинилася?
— Теж жарт. От кого ми дійсно не є шанувальниками. Хоча він там десь лікувався, чи то від алкоголізму чи наркоманії. В моїх очах піднявся. Значить не все загублено.
Шкода дивитися на дітей, які перемагають у телешоу «Голос країни».
У них не сформована нервова система, особистість. А їм дають у бінокль подивитися на прекрасний світ столиці, шоу-бізнесу, слави.
А потім забирають: вали назад у свою сраку.
Як тут не спитися. Хоча от Бібера це не стосується. Він мільйонер з 15 років , все «тіп-топ» у нього.
Мені здалося, що пісня про часи, коли тексти рок-кумирів переписували від руки на слух, не знаючи англійської геть.
— Так, головне було проспівати «Смоук он зе вотер», а далі на марсіанській шмаляли собі. І на танцях народ не мав ні йоти сумніву, що пісня якось не так звучить. Я так вперше You Shook Me з Led Zeppelin І виконував. Голос в юності вищий мав. У 8 класі до нас прийшла молода вчителька англійської. Каже: «Ніфіга ви інгліш не знаєте і вчити вас уже пізно, приносьте з дому платівки, книжки англомовні будемо перекладати». Я притягнув Black Sabbath плиту Sabbath Bloody Sabbath.
Англічанка на мене подивилася великими очима: «Ви це слухаєте»?
Бідна, обалділа від тих текстів. Я сам їх зі словником перекладав.
Шкода «ролінгів» так і не вдалося вживу на сцені побачити. 2006-го мали виступати в Санкт-Петербурзі. Але мої квитки пропали. 62-річний Кіт Річардс перед тим впав з пальми на Фіджі, щось собі там зламав і концерт в Росії відмінили. Два тижні лишалось, курва.
Що так допекло написати пісню «Сафарі»?
— Мене особисто дратують жінки-губаноїди. Я розумію, що хочуть бути красивими, але себе трошки бувають спотворюють пластикою.
Пісня про чувака, якого дістала дівчина, бо на ній вже не було нічого свого: ні вух, ні носа, ні колін.
Мені здається натуральне найпрекрасніше.
Треба бути, напевно, жінкою, щоб зрозуміти, навіщо то все.
Бо ми мужики, шо — помив голову, надів чисту сорочку і вперед! А у жінок цілий світ. Цією піснею ми благаємо жінок, що прагнуть силіконового раю, зупинитись.
Герой пісні «Біжу по граблях» не ліпить ідеал з одного підручного матеріалу, а рухається від одного до іншого.
— Він збірний образ кожного мужчини. Тому що усі ми…
Не беру якихось монахів з целібатом. Всі ми в принципі в пошуку. Хто ще може. Він в якійсь мірі жертва. Одружувався 8 разів. Перша жінка щовесни поводилася як березнева кішка, друга вигнала з хати в одній майці.
Бувають люди, яких не береже від деяких помилок навіть власний життєвий досвід. Стусани по лобі від грабель та вили в дупі не в змозі зупинити їх на шляху до свого «ідеалу». Він із чистим серцем, наївний, романтичний, Треба ловити його, поки не вбився у тих пошуках.
«Підкаблучник», я так розумію, схаменувся.
— Пам’ятаєте роман «1984» Джорджа Орвелла? Герой борсався-борсався та й зі сльозами полюбив систему. Так і «підкаблучник» змирився.
Це ж не пісня про мазохіста, про морально скаліченого. Хоча багатьом це подобається, коли жіночі ноги їх топчуть. Десь 75 відсотків чоловіків зрозуміють цю пісню, бо вона про них.
Придумали в пісню додати маримбу. У цього ксилофона дуже наївний звук. Хочеться обняти того підкаблучника, пожаліти. Ніякий інструмент не міг передати цього настрою. Всі інші мають звуки з характером.
В «Кров-любов-знов» здалося, що ожив ліричний герой із «Жовтих стрічок», почав жалітися на життя, згадувати морський прибій, валізу.
— В текстах американських блюзів чуваки часто стоять на жд станціях з чумайданом, вертатються або навпаки кудись далеко їдуть.
Ненавиджу банальний набір рим.
Недавно читав інтерв’ю поета Сергія Локшина, який пише тексти для гурту Kazka. Каже: та скільки можна співати про кров-любов-знов.
На той момент ми вже записали наш трек.
Думаю: о, чувак послухає і скаже: «які мудаки». Використати оті «заборонені» слова це ж знову таки жарт над собою.
У О’Генрі є оповідання про двох письменників. Один питає, чого інший переходить в кінці творів на дурний пафос.
Люди навпаки простою, рваною мовою розмовляють, коли якесь потрясіння переживають. Приходять після тої розмови кожен до себе додому і розуміють, що їх кинули жінки. І той, хто пафосом обурювався, почав голосити, чому ж ти мене покинула в цю годину. А другий : чорт забирай, як то сталося.
Про любов пісні закінчились, We Are The Champions це вже соціалка.
— Жопа в нашій країні, дуже надіюсь, закінчиться. Але поки не бачу коли. Особливо після президентських і парламентських виборів.
Ми взяли у Queen приспів, але мелодія там не «квінівська». Сподіваюсь, на нас не подадуть у суд. Якось на концерті виконали Satisfaction «роллінгів». То заплатили 40 з чимось гривень в українських відділ авторських прав. Не певен, правда, що вони ті гроші перерахували куди слід.
Зізнаєтесь, що ваші пісні переважно на основі особистих пригод або історій від друзів. Хто був прототипом героя у «Крав»?
— Не друзі, а недруги. Оце дивишся по телебаченню, понесли корупціонера на суд в клетчатому одіялі, лікарі біля нього, шість адвокатів. Усім показують його в клітці. А через пару днів випускають, справу закривають.
І це триває з того часу, як на горі почали робити вигляд, що когось кудись хочуть посадити.
Ми ж не така вже чесна країна, де жодного топ-чиновника не можна узяти за сраку. Власне, ця пісня про те, що вони як жили собі приспівуючи, так і продовжують. Може хтось із цих мудаків почує «Крав».
Вони обікрали країну, вбивають її. Це такі паразити, які перетворюються на сапрофітів (організм, що живиться органічними речовинами від решток мертвих рослин і тварин). Тільки вони цього ж не розуміють. Бо поки для них все добре, нажаль.
Зможете їм це в очі сказати при зустрічі?
— Є артисти, які люблять оточення топових політиків. Ми, «Гадюкіни», — зовсім інші люди. Нам не потрібна ніяка «криша». В нас небо — дах.
Ми колись допомогали Зеленському і студії «Квартал-95» з музичним оформленням. У мене навіть є один із його номерів телефону. Але я ж не буду дзвонити йому і казати: «Володя, remember me»?
Пісня «Історія однієї курви» теж не звідки не взялася. Скільки тих політиків бігало від партії до партії.
Не буду називати імен, але є такі, від яких мене тіпає. Особливо старшого покоління, де вони тільки не перебували, у кого лише не смоктали. Зараз наче не стало, але почекайте, вернуться. Ждуть моменту.
А що можемо зробити? Лише написати пісню. Для них це нічого не змінить. Вони вважають людей бидлом і мене в тому числі.
Ненавиджу їх, хоча я людина мирна і весь час посміхаюся. Бо якщо є зло, тре про це казати. І казати в очі. З посмішкою. Коли ти посміхаєшся, вони розуміють, що ти їх не боїшся.
Пісня «Е-декларація» це приблизно із тої серії. На попередніх виборах один із депутатів задекларував церкву. Уявляєте? Чому б йому і персонального Ісуса не мати. Це люди, які вже геть пустилися берега.
У композиції-відривалці «Сміх і гріх» знову граєтесь образами з класичних композицій – «Червона фіра», «Вєтєр пєрємєн». Те, що «Гадюкіни» не стали пророками в своїй Вітчизні, не образливо?
— В Україні все шо не робиш, як у пісок іде. Недбало до своєї історії відносимося. Я зараз не конкретно про «Гадюкіних». Якщо лише період незалежності узяти, то у нас було маса цікавих митців, розумних політиків. Той самий В’ячеслав Чорновіл. Не такий може хитрий і освічений, як комуніст Леонід Кравчук був, ну бо сидів багато. Але якби його обрали 1991-го, впевнений, Україну б завернуло на інший шлях.
Наш народ назве вулицю іменем Симона Петлюри чи Степана Бандери і забуде. Тобто ці герої не присутні серед більшості українців на рівні ідей.
У моєї бабусі майже усі рідні померли в Голодомор, але до кінця життя продовжувала любити комуністів. Це мене завжди убивало.
— Оцю недбалість пам’яті українців колись будуть досліджувати науковці. В Англії багато хто свій родовід може до 14 коліна згадати. Розумію, в нас багато архівів знищили. Іноді спеціально горіли ті церковні книжки. Оце ми і пожинаємо сьогодні. Не хочемо пам’ятати тих крутих, хто був поруч навіть за нашого життя. А через це будується нація. Поводимось наче кочівники, які приїхали, пожили трохи і рушили далі.
Зараз найкращі гинуть на передовій. Це наш сум. Так було і за розстріляного відродження і 100 років тому. Хтось скаже, що зараз на Донбасі воюють добровольці, а в 1930-х еліту просто вбивали.
Але ж чудові лірики Сосюра, Тичина, Рильський почали писати оцю дурню про «Трактор в полі дир-дир-дир». Хотіли вижити, пристосувалися.
А знищені в ГУЛАГу по-життю були різкішими хлопцями. Не могли мовчати, хоча б у себе на кухні. Багато читав про те покоління інтелігентів. Стукачів вистачало довкола. Але і багато безневинних вбили просто за українську мову. Їх більшість теперішнього електорату не пам’ятає. Та, що казати. Думаю на вулицю вийди спитай лауреатів першої «Червоної рути» 1989-го не згадають.
Українців треба якось змінювати. Бо такий смуток настає, від того, що далі свого носа не хочуть бачити.
Які враження від виступів на Донбасі?
— Для мене це був величезний заряд енергії. Були навіть в Авдіївці, під час виступу чули кулеметні черги. Спілкувалися з танкістами, розвідниками, до льотчиків їздили.
Думав, що у бійців будуть злі очі. Бо для мене що таке війна — це пішов з кимось побився, сидиш потім на нервах. А там такі світлі й правильні чуваки, я й не сподівався. Щоранку новини дивлюся. Чи були бої, чи є загиблі. Серце болить, бо там фантастичні люди — цвіт.
Просили якісь пісні зіграти?
— Якось відіграли програму, прийшов один боєць: А чого ви «Жабу» не грали. Є у нас на Made in Ukraine пісенька про Путіна.
Треба було виконати.
Ми ще з Кузею і в Донецьку, і в Севастополі співали. І всюди нас прекрасно приймали.
Ясно що половину слів не розуміли, але ніякими «бандерами» не називали. Поки ці мудаки не почали ділити країну по мові спеціально.
У період протистояння Януковича з Ющенко лід тріснув. Я ж у Львові виріс, в усіляких екстремальних ситуаціях по молодості бував.
Ніхто ніколи не звертав увагу, якою мовою розмовляєш. Ну хіба могли жартома один одного обізвати «рагулем» чи «москалем», а «жид» то взагалі нормальне не образливе слово для Львова, літературне. Ніхто ніяких «євреїв» не знав. «Гадюкіни» по складу завжди були інтернаціональні й в якійсь мірі зшивали усю строкату Україну.
Завершимо тоді розмову на філологічній ноті. Ви ж давно в Київ переїхали, а ліричний герой пісень продовжує говорити з галицьким колоритом.
— Як в тому анекдоті, що дівчину можна забрати з села, а село з дівчини навряд. Мене, навпаки останнім часом звинувачують, що відійшов від канонічного стилю Кузьмінськогов текстах. Але думаю, що і Сергій би зараз трохи по-іншому писав би.
Та й, чесно кажучи, суржик цей мене вже трошки прибив.
Тексти сьогоднішніх «Гадюкіних» набагато ближчі до літературної. Але співаємо живою мовою. А це такий складний організм, що треба постійно розвивати. Я інколи займаюсь перекладами для фільмів. Для тих же детективів дуже не вистачає українського сленгу.
Живою наша мова стане повністю, коли нею почнуть говорити в тюрмах. У Львові злодії україномовні, але феня все одно залишається загальнорадянська.
Треба, щоб хіп-хоп читався українською мовою вулиць. Є в Харкові дуже живі «Курган і Agregat», але їх лексика ще сільська.
В США є ареали, де чорношкірі тільки своїм сленгом спілкуються.
От де мова не стоїть на місці. У мене колись була книжка, так там тільки наркоти 100 сторінок різних значень. І це жива дуже культура, яка не залежить від шоу-бізнесу – джаз, блюз, хіп-хоп.
Академічною українською говорять не більше 10 відсотків, вона вже як латина встоялась. Мову треба рухати. Не забруднювати, а розширювати.
Текст: Іван Столярчук
- Що: «Брати Гадюкіни» | Презентація альбому «Сміх і Гріх»
- Коли: 3 грудня, 20.00
- Де: Caribbean Club Concert-Hall, вул. Симона Петлюри, 4
