З 24 серпня у національному прокаті йде екшен режисера Мар’яна Бушана «Снайпер. Білий ворон».
За сюжетом, вчитель математики Микола 2013 року проводить екологічний експеримент — відмовляється від благ цивілізації, щоб жити в гармонії з природою. Разом із вагітною дружиною Настею оселяється у власноруч викопаній землянці на нещодавно придбаній ділянці під Горлівкою на Донеччині. За кілька місяців починається російсько-українська війна. Коли бойовики вбивають Настю, Микола вирішує помститися і відновити справедливість. Вступає в добровольчий батальйон до лав снайперів.
Про стрічку спілкувалися з продюсером Артемом Денисовим.
Чому взялися за роботу над фільмом та чим зацікавив образ снайпера Миколи Вороніна?
Після завершення роботи над біографічною драмою про Василя Стуса “Заборонений” 2019 року шукав новий цікавий проєкт для продюсування. Сподобався і здався перспективним сценарій Мар’яна Бушана. Натхнений історією екопоселенця з Горлівки Миколи Вороніна, який став добровольцем після початку війни на Донбасі. Його можна назвати справжнім диваком, адже далеко не кожен наважився б на таку неймовірну трансформацію — з пацифіста на воїна.
Зацікавила не тільки конкретна постать, а й загалом образ українця, світ якого вмить руйнується з приходом росіян на українські землі і який кардинально змінює свої колишні погляди та йде на фронт, щоб вигнати окупантів зі своєї землі й помститися за знищене минуле життя. Водночас ця історія не означає, що пацифізм неможливий під час війни. Частина українців допомагають наближати перемогу, не стріляючи особисто у російських загарбників.
Наскільки точно відтворили реальні події на екрані?
Вирішили частково відійти від біографії Вороніна й радикалізувати подію, яка спонукає персонажа взятися за гвинтівку. У реальності вороги знищили оселю Миколи, але нам здалося, що на екрані це буде недостатньо сильною причиною для такої різкої зміни принципів та рішучого кроку до боротьби. Тому у сценарії герой вирушає на фронт після втрати коханої та ненародженого первістка, хоча насправді дружину не вбили. Взагалі ми не рахували, який у кадрі відсоток біографічної правди. Це і неможливо, і неважливо. Елементи біографії довільно змішуються з художніми домислами. Тому й відмовилися від напису “на основі реальної історії”. Режисер вважав, що це було б обманом глядача.
Чому ця історія може бути близька багатьом українцям?
Основна мета — не лише зобразити трансформацію людини внаслідок обставин війни, а й взагалі показати, що насправді відбувалося в нашій країні. Не боюся такого слова, як пропаганда. Мабуть, багатьом більше сподобається поняття “антипропаганда”. Ми повинні мати, чим відповісти російським медіа та кінематографу, які намагаються нав’язати викривлення фактів, маніпуляції та брехню. Показуємо правду про російську агресію та українську боротьбу на прикладі шляху однієї особи.
Я вже сотні разів переглядав наше кіно. На етапі сценарію, на плейбеку під час зйомок, на монтажному столі та на студії звукозапису, зрештою на великому екрані. Фільм не набридає. Завжди знаходжу для себе щось нове. Стрічка викликає в мене патріотичні почуття. Сподіваюся, так само відчують і глядачі.
Як проходило виробництво?
Наш фільм — передусім екшен. Це більше цікавить глядача. Хоча драматичні епізоди також є, звісно. У відтворенні контексту ми намагалися максимально наблизитися до реальності. Передусім це стосувалося всіх воєнних моментів, зокрема реалізації теми снайпінгу в кадрі. Наприклад, оператор відпрацьовував сцени з інструктором.
Зйомки проходили позаминулого й минулого року у столиці та Київській області. Багато воєнних сцен фільмували в Міжнародному центрі підготовки підрозділів Національної гвардії України. З ними було досить зручно, тому що мають досвід роботи з кіношниками. Співпрацювали на умовах договору. Це не безкоштовна підтримка, але сподіваюся, що дешевше, ніж знімати не національне кіно. Участь професіоналів була важлива, тому що знімати воєнне кіно було би просто неможливо в якихось інших локаціях. А коли є доступ до полігона та техніки Нацгвардії, відкриваються великі можливості. Також залучався особовий склад у постановці масових сцен. Іноді зі труднощами. Багато хто не хотів одягати форму російських військових. Частина згодилися, бо це все ж таки кіно. Але деякі принципово відмовилися.
Зйомки – процес складний. Але на мою думку, ми зробили те, що планували. Реалізували все, що хотіли. А вдалося чи ні – це вже краще глядачу оцінювати після перегляду.
Які ваші враження від акторської роботи Павла Алдошина?
Не було на меті знайти актора, схожого на Миколу Вороніна. Скоріше того, хто міг би втілити ідеї, закладені у сценарії. Я вважаю, що виконавець головної ролі Павло Алдошин впорався зі своєю задачею на всі сто. В його образі більше чіпляє не якась конкретна особливість, а передусім арка героя, який із простака-екопоселенця перетворюється на воїна-професіонала. Впевнений, що ми відкрили зірку не просто українського, а й згодом світового кінематографа.
Після 24 лютого Павло знайшов своє нове призначення, як і його герой. Зараз волею випадку перебуває на фронті, в лавах Збройних сил України. Став професіоналом у військовій справі й виконує ті задачі, які втілював на майданчику. Тобто і прототип, і виконавець ролі — обидва стоять на захисті своєї Батьківщини. Так само й інші прекрасні актори Роман Семисал та Олег Шульга боронять Україну на передовій. На жаль. Тому що актор, мабуть, не має цим займатися. З іншого боку, в нинішній час займаються цим усі.
Наскільки робота над цим проєктом відрізнялася від вашого попереднього досвіду?
Вперше у своїй кар’єрі стикаюся з воєнним жанром. Не знаю, чи наважуся ще коли-небудь працювати з цією темою. Не тому, що батальні сцени складніше ставити, ніж мирні — це нюанси знімального процесу. Головне, що морально і психологічно важко. Тим паче в нинішніх умовах. Навіть попри те, що на момент зйомок ще не було повномасштабного вторгнення.
Як би ви охарактеризували ідею фільму?
Наш фільм – рефлексія на перебіг російсько-української війни, що 2014 року охопила Луганщину та Донеччину, а 2022-го розтеклася кривавою раною всією територією України. Через призму історії добровольця з позивним «Ворон» ми розповідаємо про наше воєнне безчасся і роль снайперів у протистоянні та пропонуємо відповідь на питання, за що ми боремося та чому маємо перемогти. Це звернення до глядачів, кожен з яких після перегляду зробить свої висновки. Головна ідея фільму — ми маємо захищати свою країну. Головний герой показує, яким чином це можна зробити.
Як стрічка сприймається сьогодні, під час повномасштабної війни?
У нинішніх умовах «Снайпер. Білий ворон» набуває нового змісту. Повномасштабне російське вторгнення вкотре відкрило світові незламне українське обличчя. Бізнесмени, митці, лікарі, політики сьогодні змінили звичні атрибути своєї професії на зброю, яка, на жаль, стала незмінним інструментом для досягнення свободи.
У стрічці відкритий фінал. Герой продовжує воювати. Щоб прокласти місток до нинішніх подій, залишилося тільки додати пояснювальний титр, що війна продовжується 2022 року. Відчуття після перегляду будуть інші, ніж були б ще торік. Бо люди дивитимуться на те, в чому живуть зараз.
Чому важливо було зробити прем’єру саме 24 серпня?
Ми завершили знімати фільм торік і не могли подумати, що кадри, зроблені взимку, виявляться пророчими. Що 24 лютого змінить життя кожного українця, розділивши на “до” і “після”. Впевнений, що вихід стрічки, приурочений до Дня незалежності – це був правильний крок, адже зараз на кону наша незалежність і свобода. Кіно вкотре нагадує, що війна постукала в мирні українські будинки ще вісім років тому, й увесь цей час українські воїни мужньо боронять нашу землю.
Як з’явилася назва картини?
Спочатку називалася “Білий ворон”. Прокатник запропонував додати слово “снайпер”. На їхню думку, більше відкриває суть — глядач одразу розуміє, про що фільм, чого не відображала попередня назва.
Чому вирішили до національної прем’єри реалізувати закордонний прокат?
На початку повномасштабного вторгнення я взагалі не знав, як можна буде донести наше кіно до української аудиторії. Це було неможливо. Тому й відбулися прем’єри спочатку за кордоном. У травні кіно вийшло у прокат у Литві, Латвії та Естонії, а в липні — в обмежений прокат у США. Першими виявили бажання показати наш фільм саме країни Балтії, за що їм велика подяка. Вони підтримують Україну не тільки дипломатичним і військовим, а й культурним шляхом.
Які були відгуки на стрічку в різних країнах?
Балтійські прем’єри насправді пройшли невдало. Як казав дистриб’ютор, глядач не хоче зараз дивитися воєнне кіно. Думаю, вони розраховували передусім на українських біженців, окрім своїх громадян. А мені здається, що люди, які виїхали з країни, тим більше не хочуть бачити війну за межами Батьківщини. Для них це важко.
У Сполучених Штатах не було широкого прокату – дистриб’ютор зробив акцент на покази на онлайн-платформах. Стрічка вийшла на Apple TV, де за тиждень увійшла в топ-10, а також на Amazon. Зібрала позитивні відгуки. Найбільше запам’ятався захват американців щодо того, що низькобюджетний, за їхніми мірками, фільм виглядає якісно, навіть на рівні з голлівудськими картинами. Коштував близько 30 млн гривень.
Тішить порівняння з “Американським снайпером” режисера Клінта Іствуда. Адже цей байопік розглядався нами як основний кінореференс, на який ми орієнтувалися. По-перше, це професійно знята голлівудська робота. По-друге, також про снайпера, який був героєм своєї країни. Так само, як Микола Воронін — один із багатьох бійців, яких сміливо можемо називати українськими героями.
Є подальші плани щодо випуску за кордоном. Зацікавилися майже всі країни Європи, а також Японія і Південна Корея. З багатьма підписані контракти.
Текст: Ілля Прокопенко
