Режисер Стас Жирков про вплив культури за кордоном на підтримку України.

Нещодавно один з театральних журналів Німеччини Theater der Zeit презентував 19 імен з «Нової генерації режисерів». Серед них український режисер, екскерівник Театру на лівому березі — Стас Жирков. Зараз він працює за кордоном, де намагається крізь різні форми і проекти фокусувати увагу іноземців до України. У Німеччині він ставив вистави у мюнхенському театрі Kammerspiel, у  Берліні – у Schaubühne, у Швейцарії – у цюріхському Schauspielhaus.  Також він ініціював проведення фестивалю  «777 днів. Фокус: Україна», який пройшов з аншлагами. Для когось може здатися, що зараз це не на часі, бо є більш пріоритетні завдання. 

Власне, про те, чому його робота є по суті осередком культурної дипломатії, ілюзію розквіту українського театру і майбутні проекти, розповідає Стас Жирков для Kyiv Daily.

Насамперед про те,  де ти зараз живеш і працюєш?

— Я часто жартома говорю, що живу у валізі. Вона майже не розбирається, лише змінюються якісь речі. В принципі я в такому ритмі живу років 10. Єдине, що можу сказати, зупинятися і розбирати валізу не збираюся.

Твої проекти теж здебільшого пов’язані з німецькою театральною сферою?

— Точніше — німецькомовний театр, бо вистави були і у Швейцарії, і у Австрії. Але так, в основному – Німеччина. 

Нещодавно вийшов один з найвідоміших  театральних журналів Німеччини Theater der Zeit — спеціальний випуск, який має назву “Нова генерація режисерів”, де представлено 19 імен нового покоління і серед них є ти. Що це тобі дає чи на що впливає — опинитися в цьому списку?

— Дійсно, пишаюся цим, бо в  ньому справжні зірки німецького театру, інтенданти, неймовірні режисери. Серед них я єдиний іноземець –  український режисер у німецькомовному театрі, який презентує українську культуру.  Найголовніший фокус моєї роботи – не дати замовчувати тему повномасштабного російського вторгнення в Україну. Звичайно ж,  не я один працюю в Європі, але чомусь  в цьому списку один. Це вже не до мене питання.

Ну і ти почав співпрацювати з театрами Німеччини задовго до повномасштабного вторгнення.

— Так, перша моя вистава вийшла у 2016 році у Німеччині. Потім були ще дві вистави, а згодом почав співпрацювати з литовськими театрами.

Навесні цього року пройшов вперше фестиваль «777 Tage – Fokus Ukraine», ініціатором якого є ти. Наскільки ця ідея на момент задуму була реалістична, враховуючи, що ти іноземець. І такий захід має напевно великий кошторис? Чи українська сторона допомогла?

— Після випуску вистави «Антигона  в Бучі» у Цюріху навесні 2023 року, замислився над тим, що через рік повномасштабного вторгнення є певний сегмент вистав про цю тему. І важливо, щоб їх побачили у Європі – акцентувати увагу іноземної аудиторії. Всі ми розуміємо, що тема України на шпальтах закордонних медіа то з’являється, то зникає.

До того ж фестиваль – це можливість допомогти безпосередньо українським режисерам і театрам – зароблені кошти вони можуть направити на ЗСУ, донати або виробничі потреби. Тому я переговорив з Вільфрідом Шульцом, Біргіт Ленгерс (керівники театру у Дюссельдорф), і ми спільно стали працювати. 

Взагалі у Дюссельдорфі дуже багато українців живе, а місцева влада і театр працюють активно з нашими громадянами. А в театральному секторі там завжди реалізують якісь спільні проекти. 

Так, на початку я мав сумніви, тому що провести подібний фест — це дуже дорого. Але німецькі співорганізатори були теж зацікавлені, тому знайшли фінансові ресурси – зокрема місцева влада землі Північна Рейн-Вестфалія.

Вистави обирали по принципу: ті,  які про російське вторгнення в Україну, з різних країн, але де у складі команди були українці. Як результат – потужна мапа вистав – з Естонії, Польщі, Німеччині й України. Вистави зі Львова, Харкова і Києва (Театр Лесі, Театр ляльок ім. Афанасьєва, Театр на Лівому березі, Дах, Театр Золоті Ворота) приїхали до Дюссельдорфа. 

Я особисто відібрав багато з цих вистав – їздив, дивився, розмовляв. Також були представлені  і дві моїх вистави.

Крім спектаклів також були музичні програми, дискусії, заходи для дітей. Близько 20 тисяч глядачів відвідали фестиваль, на кожній виставі – sold out. І  70% залу – це німецькомовний глядач, тобто адресат фестивалю. Це важливо, бо коли українці проводять заходи там, то здебільшого це “для своїх”. Безумовно, це теж треба робити. Але нашою метою була саме німецька аудиторія. 

Підтримка починається з людей.

— Система так влаштована, що в демократичних країнах для  прийняття рішення про виділення нам потужної зброї, треба говорити з їхніми  громадянами не тільки через медіа або політичні заяви. Але й через культурні проекти. Вони мають розуміти – для чого проводяться такі заходи.

На фестивалі була тоді ще на посаді консула у Дюсельдорфі пані Ірина Шум (для мене це світла лінія нашого МЗС), з якою я працював ще у Мюнхені. Вона завжди підтримувала подібні проекти, допомагала і  проробила величезну роботу в цьому регіоні. 

До речі, поза межами України, часто гучно заявляють про себе саме незалежні проекти.

—  Є команда “Opera Aperta”, яка створила проект “Чорнобильдорф”,  оперу “GAIA – 2024”, але це група людей,  які зібралися створили свою компанію незалежно від державних інституцій. Ніякої активної і системної діяльності від державних установ, від держтеатрів у сфері міжнародної культурної політики чи міжнародної культурної якоїсь експансії не спостерігаю. Це дуже погано. Ми повторюємо ті помилки, які були з часів проголошення Незалежності в 1991-му році. І це є одна з причин, чому світ нам не повірив  у 2014-му році, бо світ не знав хто ми є. Це правда.

І є ілюзією те, що нібито зараз все змінилося. Так, багато чого, але не радикально. Повторю думку пані Оксани Забужко, яку вона висловила, коли ми робили з нею відкриту зустріч у Цюріху: “Українську культуру на мапу світу поставила українська армія”. Погоджуюсь на всі 100% Далі завдання української культури  – підхопити цей момент і зробити все, щоб продовжували про нас дізнаватися. Але чомусь цього не відбувається. Ми маємо постійно живити емпатію європейців до нас. Бо емпатія з’являється до тих кого, ти знаєш, хто мені близький за духом. А якщо я про тебе нічого не знаю, ти для мене майже терра інкогніта. Плюс вплив ворожої пропаганди. І не будемо забувати про контр-культуру, яка працює проти нас. Ми майже на тих самих позиціях на яких ми і були, на жаль.

В рамках цього фестивалю були і дискусійні майданчики, обговорення. Наскільки зараз лунають думки на кшталт диалогу з росіянами, бо раніше це дуже сильно просувалося. Це іноді звучить в політичному дискурсі, а як ситуація у культурному? 

—  Природа Європи в тому числі і Німеччини така, щоб  бути у  діалозі з суспільством. І цей заклик ніколи нікуди не зникне. Тому одне з завдань якраз української культури –  давати можливість зрозуміти нашу історичну парадигму і нашу історію: чому ми не можемо на це піти саме у цей момент, чому наприклад думати про якісь перемовини зараз – це  абсурдно не з точки зору того, що ми не хочемо закінчувати війну, а через те, що з росією неможливо домовитись тому що вони ніколи не виконують своїх зобов’язань. Тобто це країна-фейк. А для європейців століттями створювали образ росії, як країни великої культури. 

Таких закликів зараз не чую, цей діалог неможливий, але з іншого боку знову ж таки ми ж не забуваємо про велику кількість російських грошей, які  до сих пір знаходиться в політичних сферах  правих партій які зараз набрали дуже серйозну вагу в Німеччині, Словаччині, Угорщині, – це дуже серйозний виклик. Мені дивно, що більшість української культури за деяким виключенням,  осторонь цього виклику. 

Насправді – культура у цьому геополітичному контексті – потужна зона впливу, який потрібен, як всередині України, так і у світі. Нерозуміння цього нас  підштовхує  до прірви неприйняття нас. 

Ну власне і події 2014-й року — не суто через політичну слабкість української влади на той момент — цьому передувала системна хаотичність на культурному ландшафті. А чи змінилися позиція європейців, на твій погляд, по відношенню до України, як жертви, яка постійно просить зброю?

— Мені дуже важко говорити за всю Європу, бо те, що я бачу зі своєї “бульбашці” – арт- і  кінотеатрального середовища у Німеччині, то втоми немає.

Натомість є не розуміння, багато питань до влади, на які відповіді немає, на жаль. Також є страх, що ця війна може опинитися тут, у Європі. Особливо для німців ця тема –  величезний тригер, а уявити що вони знову будуть наприклад, воювати з росіянами  – це для них дуже серйозний емоційний психологічний виклик. Скоріше, зараз тут режим очікування.

Позицію пацифістично налаштованого суспільства змінити дуже важко. Пояснити людині, яка все життя прожила у спокою, стабільній державі, де не було голоду, вибухів, втрати дому, майже неможливо.

Але ми маємо пояснити, що зброя потрібна не лише для того щоб нападати, але і для того щоб захищатися. І це, я, роблю через свої вистави.

Якщо продовжувати тему фестивалю, то чи є шанс, що він буде проводитися щороку?

— Дуже  хочеться, щоб було так. Але це залежить від фінансування: чи захоче театр і місто знов підтримати цю подію. Вони зацікавлені в цьому, але треба знайти кошти.

Хотіла б ще зупинитися на твоїй виставі «Листівки зі сходу»/ Postcards from the East, створена у  Schaubühne Berlin. Вона має насичену фестивальну історію і нещодавно іі показали у Іспанії. Чи задоволений ти фідбеком від цієї роботи?

— Це моя друга прем’єра на сцені Schaubühne Berlin і це був спільний проект України, Німеччина,  Греції  та Іспанії. Кожна з команд в цих країнах створювала виставу, де прозвучали  важливі і непрості теми свого історичного минулого. Наприклад, тема колаборації у війні, яка зазвичай є табуйованою. У нас дуже мало говорять кооперацію українців у другій світовій війні з нацистською Німеччиною. У виставі звучить  фраза: “До тих пір поки ми не говоримо правду, наш ворог використовує це проти нас“. І мене завжди обурювало, чому наша влада слабо реагувала на закид путіна про “українських нацистів”.

Вистава так побудована, що сучасний глядач ототожнює себе з героями п’єси. Двоє українських і двоє німецьких акторів грають персонажів, які зустрічаються в німецькій фешенебельній квартирі, розповідають правду про війну, важливі події у країні, як це часто буває коли людина випиває багато алкоголю. Ця вистава говорить з глядачем про російське вторгнення в Україну через історичні паралелі та особистий досвід героїв.

Іспанська команда зробила виставу про свою громадянську війну, яка до сих пір для них є тригером. Греція представила виставу про колаборацію під час другої світової війни. 

І у Мадриді, в рамках фестивалю, у Teatro de La Abadía, зустрілися всі ці три вистави. Керівник театру драматург Хуан Майорга Він був дуже вражений нашою виставою. Ми з ним обговорили перспективні точки співпраці, сподіваюся вдасться реалізувати.

Зараз твої вистави йдуть у Німеччині, Литві.  У новому сезоні в тебе вже заплановано багато проектів. Один з них –  вистава «Вона з Маріуполя», прем’єра якої буде вже у вересні. Про що ця історія?

— Це моя наступна прем’єра, яка відбудеться 20 вересня в Мюнхені в легендарному театрі Kamerspielle на основній сцені. Ми, з Павлом Ар’є і акторами, розпочали працювати над нею ще у червні, а завершуємо у вересні. Це текст німецької авторки Наташи Водін.  Книга стала  переможцем в категорії “белетристика” у 2017-му році  Лейпцизького книжкового ярмарку, перекладена українською.  

Це неймовірний роман про жінку, яка у віці 60+ дізналися і вивчила своє родинне коріння. Виявилося, що вона з заможної родини, має італійське коріння. Вони жили  у величезному багатому будинку в Маріуполі. Потім – революція, родина все втратила. А за часів другої світової війни – її близьких примусово відправили на працю до Німеччини.

Також для авторки – це спроба зрозуміти матір, яка покінчила  самогубством, коли Наташі було лише 10 років. 

Дуже драматична,  навіть трагічна книга, що справила серйозне враження на мене і раніше я хотів її ставити в Україні, але не склалося.

Тому що звучить Маріуполь?

— Це історія, де Маріуполь звучить не тому, що там відбувається зараз, а це історія, де Маріуполь – інтернаціональне красиве неймовірне місто, що  постає і героєм цілісної історії.  Безумовно, є сучасний контекст, але для мене важливо – це ж історія про кожного з нас. Чи багато українців знають історію своєї родини  упродовж кількох століть? Скоріше, ні. У нас тільки кожні 20-30 років змінювалася історія країни, перекривляли факти, окупували землі, знищували ідентичність. Це і про масштаб всієї Східної Європи, про ті процеси які там відбувалися і відбуваються до сих пір. Впевнений, що українські діти, які зараз живуть за кордоном і виїхали  через війну, частина з них не повернеться. Можливо хтось з них через десь років за 40  також зацікавиться, а де його дідусі,  бабусі. 

Або ті діти, яких зараз депортували до росії примусово з тимчасово окупованих територій України.

— На жаль, так. У них фактично вкрали минуле,  вони вже не мають можливості повернутися. Це  спроба подумати про нас теперішніх. Я завжди виступаю за пряму мову на сцені, коли зло називають злом без заангажованості, але зараз нам треба шукати шляхи,  як мені говорити про зло, не називаючи слов  – путін, росія. 

У цій виставі будуть будуть лише німецькі актори чи ще залучені і українські колеги?

— Цього сезону жодного проекту, де приймали б участь  українські артисти, немає. Це пов’язано з багатьма причинами. Але все одно у команді присутні наші – драматург Павло Ар’є, композитор – Богдан Лисенко, перекладач Себаст’ян Антон.

Поговоримо про наш театр в межах України. Зараз спостерігаємо підвищений попит на вистави серед глядачів, до театру пішли ті, хто раніше й не чув про це. Водночас за кордоном українського театру дуже мало, попри те, що багато митців виїхало.

— За кордоном цікавий новий досвід, нові практики, сенси, як актуальні не суто для України. Це має бути продуктивна робота з обох сторін.

 З того, що я читаю, аналізую в українському театральному сегменті, заявляють про якийсь розквіт українського театру. Сумно. Насправді, це величезна ілюзія того,  що відбувається, бо під час війни не може бути ніякого розквіту. Це просто абсурд. Ми спостерігаємо процес самовизначення, самоідентифікації,  трансформації, але немає  процесу розквіту культури. Це відбудеться тоді, коли український режисер в європейському театрі стане звичним явищем, а не екзотикою. 

Тоді, коли українська вистава стане нормою у театральних фестивалях категорії А, основній програмі Авіньйону, наприклад – Holland Festival, Wienn Festwochen. Це систематична робота на перспективу. Поки що, на жаль, я бачу лише крок назад у багатьох питаннях.

Я не хочу применшувати здобутки колег. На жаль, ця ілюзія про розквіт театру, в яку ми віримо, нагадує надію, яка потрібна людям зараз.

Наприкінці минулого сезону ти  написав пост про те, що скоро твоїх вистав не залишиться у театрах Києва: деякі вже не йдуть, а деякі будуть до кінця війни. Це твоя ініціатива чи є інші причини?

— Це завжди моя ініціатива. По-перше, я вірю і вважаю, що в кожної вистави є свій строк.  По-друге, мене немає на місці, і якому стані ці вистави мені важко зрозуміти. На жаль, в Києві майже не залишилося людей, кому б міг довірити подивитися виставу, сказати свою думку. З деякими акторами втрачено нормальний зв’язок. В іншому випадку, я не погоджуюсь з політикою керівництва театру, наприклад. По кожній виставі є свої причини. Всім бажаю лише одного – щоб скоріше закінчилась війна і всі були живі.

Єдина вистава, яку я ніколи не буду чіпати – «Сталкери» — дуже важлива і особиста робота. Вона буде йти у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Щодо твоїх майбутніх ще проектів, то в тебе будуть вистави за Шекспіром. І теж у співпраці з Павлом Ар’є.

— Це вистави «Король Лір» і «Макбет». Ми намагатимемося зробити некласичні тексти на основі класичних. Як поштовх до діалогу, до розмови.

 З одного боку, це був запит театрів, з іншого – наша ідея.

Чесно кажучи, я багато чому тут вчуся, є вже розуміння, як працює театральна система. Можливо, цей досвід мені знадобиться колись знов  у керівній діяльності. 

Стас Жирков очолить німецький театр?

— А чому б і ні? Зараз я продовжую консультувати декілька театрів у Європі і збагачую свій досвід.

Текст: Ірина Голіздра

Фото: Юрія Радіонова, Джакомо Брессадола

Матеріал підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа, в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.