Більше культури – менше крові

Гудімов

З 18 березня триває благодійна культурна ініціатива «Львів зустрічає», в рамках якої проводять безкоштовні екскурсії містом для місцевих мешканців і вимушено переміщених українців. Також у програмі заходів – концерти, вистави, публічні бесіди й лекції, дитячі квести. 

Про сьогоднішній Львів, мистецтво під час війни та розвиток культурної країни розмовляємо з ініціатором і співорганізатором проєкту, куратором Павлом Гудімовим. 

Львів став основним прихистком для вимушених переселенців з інших регіонів України. Чому так вийшло і які ваші відчуття? 

—  До Львова приїхала надзвичайна кількість людей, які не були тут ніколи. Їх привело саме життя і трагічна ситуація. Тому відкривають для себе Україну. Львів зі свого боку так само перелаштовується. Зараз кажуть: «Тепер туризм помінявся на інший формат». Раніше туристи приїжджали, а тепер прибувають українці, яких не хочу називати тимчасово переміщеними особами або біженцями. Ми в рамках одного дому – нашої країни. Статус нових гостей міста – такі самі українці, наші мешканці. Львів чемно виконує свою функцію приймати їх. Основна культурна спільнота теж перебралася сюди. Фактично утворилася кластеризація. 

Чи достатньо може запропонувати новим гостям культурний Львів?

— Львів завжди здатен багато запропонувати — має неофіційний титул культурної столиці. Сьогодні вимушено підтверджує свій статус. Більш-менш консолідована й оформлена ініціатива народилася якраз у стінах артцентру «Я Галерея» на одному з мозкових штурмів. Це сталося після того, як ми з художником Володимиром Костирком пройшлися вулицями Львова й подивилися, скільки людей зовсім іншими очима й поглядом дивляться на місто. Вони явно тут уперше і в захваті від побаченого. Вимушено сюди переїхавши, по суті потрапили в Європу. 

Ми вирішили створити пропозицію, щоб допомогти людям відійти від стресу або принаймні спробувати трохи полікувати їх культурою. «Львів зустрічає»  — один із феноменів воєнного часу. Це потрібна точка перетину культурних діячів міста з українцями, які вимушено сюди переселилися. Підзаголовок проєкту «Мистецтво, прогулянки і спілкування». Складається із заходів різного характеру – від популярних екскурсій вулицями, парками й артпросторами Львова до більш нішевих подій. Наприклад, історик мистецтва Богдан Шумилович щочетверга влаштовує бесіди про львівських художників. Таке різноманіття свідчить про різні аудиторії та зацікавлення. 

Місто стало вижимкою з усієї країни. Поряд із пропозицією можливий культурний обмін. Тому «Львів зустрічає»  — не тільки голос Львова. Це голос України в контексті нинішніх змін унаслідок війни. Платформа не лише дає підживлення для культурної спільноти, щоб вбудуватися в нові умови. А й має великий попит серед як приїжджих, так і львів’ян. На деякі прогулянки приходять сотні людей.

Скільки загалом провели заходів?

— Проєкт стартував 18 березня. Щодня відбувається від двох до трьох подій. Лише за перший тиждень було приблизно півтори тисячі учасників. Кількість людей тільки збільшується. Доходить до двох тисяч на тиждень. 

Є події більші й менші. Особливу популярність мають прогулянки парками, які ми робимо разом із керівницею управління екології та природних ресурсів Львівської міської ради Олександрою Сладковою. Також привертають велику увагу музичні вечори. На один із перших концертів у філармонію прийшло вдвічі більше охочих, ніж було місць.  

Культура – сфера національних інтересів. Якщо хтось не погоджується або не розуміє, то просто не розбирається в сучасному світі. Першими після початку війни відкрилися галереї – вони найбільш мобільні. Згодом приєдналися частина музеїв, театрів, музичних закладів. Отже, культурний процес відбувається. Це другий фронт. Особливо важливий під час нинішньої агресії, яку ворог озвучує словом «денаціоналізація». Ціль окупанта  — декультуризація та деідентифікація України. Тож маємо діяти навпаки, на противагу. Ви хочете так? А ми зі свого боку захищаємо і підсилюємо. 

Яка з прогулянок привернула найбільшу аудиторію?

— Першу прогулянку проєкту влаштували Стрийським парком 18 березня. Напередодні говоримо з Олександрою: «Мабуть, буде 20-30 людей максимум». Навіть не взяли мікрофони. За 10 хвилин до початку зустрічі підійшли до вхідної арки з вулиці Паркової. Бачимо, стоять 10 людей. Думаємо, чудово, зараз ще трохи зберуться. А підтягується навала у 200 людей. Ми зірвали голоси. З наступного дня нам обривали телефони: «Будь ласка, давайте ще прогулянку Стрийським парком». За тиждень провели там вдруге. І знову пишуть із тим самим проханням. Локація виявилася хітовою, але ми не йдемо тільки на поводі. Плавно охоплюємо всі парки. 

Ми відкриваємо Львів для тих, хто сюди приїхав. Але не проводимо традиційні екскурсії так, як це прийнято. У легкій формі розказуємо про наш особистий зв’язок із містом, насичуємо розповідь історичними, природничими й сентиментальними нарисами. Цієї весни тема паркових прогулянок має набагато глибший сенс. Це встановлення контакту з природою, яка нас витягує зі стресу. Можливість знайти спілкування і підтримку. 

Люди часто не відпускають нас. Прогулянка парком «Залізна вода» тривала понад три години в достатньо зимну погоду, але слухачі не хотіли розходитися. А слухати далі й долучатися до діалогу коментарями. Запитував: «А звідки ви?» І вся географія. От Харків, Київ, Маріуполь, Житомир, Чернігів, а от львів’яни стоять. Цікава вибірка. Культура – це певний фільтр. Культурно орієнтовані люди – це ті, що не зрадять і 30 срібняків ніколи не візьмуть. 

У мене є велика мрія, щоб Україна була культурна країна. Коли культура стане одним з наших основних меседжів, вона розповсюдиться скрізь. Велику увагу приділятимемо не тільки мистецьким закладам, а й освіті, харчуванню, спілкуванню. Робити культуру – це не обов’язково писати книжку чи малювати картину. Можемо просто сидіти за столом і розмовляти, й це вже культура. Бо теми, які ми порушуємо – вищі за плінтус, за звичайні потреби й банальності. «Львів зустрічає» показує, що мрія про культурну країну реалізовується навіть у таких складних умовах, як війна.

Чи відчутна державна підтримка культури в умовах війни?

— Поки відсутня. Зараз тільки починаються якісь рухи. Спочатку був справді кризовий період. Ніхто не знав, чи буде нам світ допомагати. Всі гроші пішли на озброєння. Тепер маємо неабияку світову підтримку, але в культурній сфері фінансів немає. Це треба терміново виправляти. Культурний фронт – важлива складова гібридної війни, яка відбувається не лише на полі бою. 

Ви почали випускати на ютюбі серію інтерв’ю  з художниками «Музи не мовчать», де обговорюєте російське вторгнення та мистецтво під час війни. Чому вирішили записувати бесіди? 

— Є відома фраза Цицерона «Коли працює зброя, закони мовчать». Потім її перефразували — «закони» замінили на «музи». Я ж сформулював принцип, що музи не мовчать. Наш досвід показує, що українське мистецтво не мовчить і є важливою складовою гуманітарного фронту. В умовах війни значна частина художників продовжують працювати. З деякими з них двічі на тиждень публікуємо інтерв’ю. Говоримо про те, які теми їх зараз хвилюють, які роботи виникають. 

Записали вже кілька випусків відеоблогу. Першими гостями стали Альбіна Ялоза, Володимир Будніков, Влада Ралко, Ярослав Мотика, Данило Мовчан, Ігор Янович, Тіберій Сільваші, Антон Логов. Добірка складається з тих митців, хто зараз у Львові. Наступні випуски готові записувати і через зум із тими, хто в іншому місті. 

Як нинішня ситуація впливає на митців?

 — Війна впливає на художників по-різному. Це суто індивідуальний момент. Деякі не можуть одразу творити. Шукають свою нішу і роль в якійсь іншій справі. Наприклад, у бойових діях чи волонтерстві. А в когось навпаки з’являється якась така зріла злість, і він працює, відчуваючи потребу висловитися саме зараз. 

Більшість митців, хоч і кожен по-своєму, рефлексують безпосередньо щодо нинішніх подій. Наприклад, Антон Логов займається переважно абстракцією, але зараз перейшов до реалістичної, трохи ньюзмейкерської техніки. Альбіна Ялоза метафорами працює, далі дотримується принципу роботи з цитатами з минулого, зокрема із сакрального мистецтва, але подає їх по-новому, більше на комп’ютері зводить. Ігор Янович собі не зраджує. У нього досі чиста абстракція, але зроблена з особливим нервом усього, що відбувається сьогодні. У Ярослава Мотики плакатні, навіть дещо карикатурні, гротескні твори художньої кераміки. Роботи Володимира Буднікова – це шкелети військових, яким порахували кістяки. 

Влада Ралко продовжила свої жорсткі рисунки на А4, які чітко викривають російську пропаганду. 

Ми стали свідками надзвичайно страшних процесів, які не мають під собою жодної логіки. Тільки дикість. Тому метафори Влади Ралко або Молдованова – дуже адекватні. Набагато точніші, ніж те, що можна висловити звичайними словами. 

Мистецька фіксація, рефлексія й осмислення війни має бути тут і зараз, без відкладання?

 — Ми не можемо вирішувати, може чи не може. Вона є. І набагато цікавіша й сильніша ніж те, що навіть відбувалося під час Революції гідності. Це зібраність. Настав час, що люди вже готові до того, щоб мобілізуватися в мистецтві.

Про що свідчить теза «музи не мовчать» в українському контексті? 

 — Звісно, говорить про наш культурний рівень. Тільки це ще треба донести до світової аудиторії. У мене немає ілюзій щодо того, який величезний культурний пласт і потенціал має Україна. Як у минулому, так і в сьогоденні. З ним треба тільки технологічно якісно працювати. Україна як амбітна країна може багато чого сказати. І головне – доповнити світову культуру.

Ви також запустили міжнародний благодійний проєкт із продажу творів мистецтва для збору коштів на потреби української армії та постраждалих від війни.

 — Ми підтримали ініціативу художника і куратора Ігоря Подольчака. Продаємо графічні роботи українських та закордонних авторів із його колекції. Долучили також вітчизняних художників, які прийняли запрошення у проєкт. Може, не надто ефективний, але якісь там десятки тисяч гривень на ЗСУ і гуманітарку постійно приносить. Купляють ці твори здебільшого українці. Напевно, їм це важливіше зараз. Хоча за кордон так само відправляли. 

Як функціонує «Я Галерея» після початку війни?

 — Спочатку тут було поєднання культурного штабу з житловим приміщенням. Тут зупинялися наші рідні, знайомі, знайомі знайомих, які приїжджали до Львова. Відповідно, стояли ліжка, кухня працювала. Були діти, собаки, кішки. Врешті-решт за два тижні люди розібралися з тим, як, куди і де жити. Тим часом усі наші співробітники залишилися у Львові – ніхто нікуди не поїхав. Тож 15 березня ми знову відкрилися.

Імпульсом  для культури  можуть стати  наслідки війни?

— У кожному місті маємо створити нові культурні центри, музеї, освітні заклади, платформи для спілкування й розвитку. Я бачу потенціал країни надати нової енергії не тільки на полі бої, а й світу. Говорять про те, а чи взагалі комусь потрібна українська культура в контексті Європи. Може, там і так усе є, а ми недоречні. Питання в тому, як заходити. Не пхатися під ноги комусь і заявляти про свою геніальність. А робити своє в задоволення наших власних потреб і соціальних запитів. Нам треба розібратися передусім тут і не забувати комунікувати це назовні. 

Ми маємо об’єднатися й забезпечити виконання великої місії культури, а не егоїзму якогось окремо взятого діяча. Щоб наша культура стала sexy, привабливою для світу. Я хочу, щоб у Львівську академію мистецтв приїжджали молоді митці з усієї планети – вчитися й набувати нового досвіду. Не тому, що вона подібна на амстердамську чи берлінську. А тому, що тут особливий підхід, якого немає там. 

Культура – основа нації, її шкелет. Створює кістяк здорового народу та країни. Усе інше – м’язи, кров, інші органи. Але без скелету воно не стоятиме, а буде масою. При цьому новітня модель культури має бути легшою та відкритішою, з розширеними стандартами й оригінальними рішеннями. Не маємо зациклюватися на елітарності чи навпаки популярності. Повинні бути різні точки входу з усіх сторін. 

Коли говоримо це слово, не потрібно, щоб у нас сльоза наверталася на очі. Іноді й посмішка може бути. Будь-який класний мем – так само частина культури. Як і прогулянка чи нормальна розмова.

Від кого залежить ключовий поштовх сьогодні, щоб втілити цю візію? 

 — Від громадянського суспільства та еліти. Не думайте, що я хочу перекласти основний поштовх на менеджмент країни і сказати, що президент, прем’єр чи міністр культури мають це зробити. Ні. Вони мають максимально сприяти розвитку процесів зростання громадянського суспільства. 

Багато хто соромиться слова «еліта». Але воно стосується всіх людей, які займаються своєю справою і бачать, що можуть більше, ніж їхня професійна діяльність. Усвідомлюють, що здатні допомогти, і роблять це. Так і починається елітність. Не як лакшері, а як місія та особлива відповідальність. 

Я проти того, щоб казати – оце держава, а це ні. Ми всі держава. Немає так званих низових ініціатив – в українських реаліях це некоректне формулювання. Є люди, які здійснюють державний менеджмент, а є ті, хто далі працюють  — на себе, у групах чи на рівні ОТГ, міста або країни. І чим більше часу ми приділяємо нашому спільному зростанню та інтересам, тим швидше у нас усе вийде. За 10 років можемо жити в культурній країні. 

Які культурні події останнього часу здаються вам найцікавішими? 

 — Найприємніше, що наше громадянське суспільство вже пробує працювати на іншому рівні координації. Просто беруть і забезпечують те, що потрібно зробити. 

Є феноменальні речі, які з такої короткої дистанції поки неможливо окреслити як цілісне явище. Але можливо, мине трохи часу, і ми зможемо чітко сказати, що виявилося рубіжним. 

Значущим моментом вважаю присвоєння, а не відміна чи перенесення Шевченківської премії. Оце правильно – у нас війна, але головну державну нагороду у сфері культури присуджують. 

Важливим є відкриття театрів, музеїв, музичних закладів на умовно безпечних територіях. Подобається, що «Львів зустрічає» породив аналогічні екскурсії в Івано-Франківську  — “Відкриваючи двері, відкриваємо місто”, якими зараз займається громадська активістка Марія Козакевич. Класно, що «ДахаБраха» проводить тур Сполученими Штатами Америки. У такий спосіб збирають гроші на армію та реалізовують культурну дипломатію. Це суперсила. У цей же час їхній художній керівник, театральний режисер Влад Троїцький робить нову загальноєвропейську постановку. 

Добре, що все ж таки взяли участь у Венеційській бієнале, хоча це було під питанням після початку бойових дій. Україну представляє харківський художник Павло Маков.

Цікавість до нашої культури за кордоном зростає?

 — Є цікавість до країни. А культуру мало хто знає. Іноземці почули про Україну як про зосередження благородності, героїзму та народної єдності. Це ретроречі, про які згадують тільки в романах. Виявляється, наявні в реальності. Тому люди хочуть пізнати, що ми їмо, що дивимось, чи є у нас музей сучасного мистецтва. Культурна репрезентація – важлива візитівка. Усі 30 років Незалежності ми практично мовчали. Іноді в новинах виникали народні прояви – революції. Але єдина виставка українського мистецтва в паризькому Луврі – робіт скульптора Іоанна Пінзеля – це мало. 

Який твір останніх двох місяців найбільше вам відгукнувся?

 — Ціную творчість харківської художньої студії Aza Nizi Maza. У них є низка плакатів, створених спільно з дітьми. Одна з робіт «Моє агу тобі, новітня Україно» через дитяче обличчя зображує народження нової країни. Точний та оптимістичний твір про тих, хто народжується під час війни, і те, що сьогодні зароджується всередині нас.  

Здається, так звана велика російська культура не допомогла росіянам – не виховала й не розвинула їх, якщо знову приходять на нашу землю зі зброєю. 

 — Взагалі не допомогла. Згадується історія моєї знайомої, яка написала у фейсбуці, що російські солдати прийшли та пограбували все. А найцінніший предмет був – картина Тетяни Яблонської, яка висіла на стіні. Так ніхто навіть і не глянув. Не забрали. 

Культура – це насамперед про цінності. Мені приємно, що ми побачили величезні розломи між Україною та Росією, які стосуються передусім ціннісних показників. Це усвідомлення дозволить нам нарешті очиститися від комплексу меншовартості. Але точно не має зупиняти наших людей, особливо в управлінні державою, від підвищення рівня фінансування культурних процесів в Україні. Маємо вкладати шалені гроші в самих себе, інвестувати у власний розвиток і благополуччя. Тоді результат буде феноменальний. Інакше проживемо життя дарма. 

«Більше культури – менше крові» — теза, яку я написав за кілька днів до вторгнення. Якби ми 30 років серйозно займалися культурою та іншими зв’язками, можливо, не допустили б цієї безглуздої війни. 

Взагалі XX-XXI століття — це топ безглуздості воєн, починаючи від Першої світової. Ця традиція має бути вже перервана раз і назавжди. Тільки сильними інструментами культури ми зможемо перекроїти цей світ.

Текст: Ілля Прокопенко

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.