Максим Новотарський живе й працює в Чехії, його курс, присвячений українському театру у світовому контексті можна буде почути в Києві, наприкінці вересня, на платформі Соwо.guru
Максиме, як влаштований ваш курс, для кого він і для чого — практичне та теоретично?
— Драматургічними термінами висловлюючись, курс матиме одну основну і декілька другорядних сюжетних ліній. Основна буде доволі гостросюжетною: я спробою розповісти про всі ті сальто мортале, що випали на долю русько-українського театру, і до того ж, намагатимусь прослідкувати (там, де це можливо) тяглість традиції. Другорядні лінії будуть в свою чергу екскурсами до світового театру та культури і пояснюватимуть генезис впливів в українському театрі в процесі його взаємодії з глобальними культурними контекстами.
Крім того, оскільки я режисер, практик театру, то підхід мій буде стосуватися не стільки історичних фактів, опису театру певної епохи, скільки його суті. Іншими словами, того, як постановка працює з глядацькою увагою і чому глядачу цікаво. Тому ми торкнемося питань, які для театру є фундаментальними і не стосуються лише конкретного напрямку чи стилю. Таким чином, курс дозволить учасникам не просто дізнатися ті чи інші факти з історії класичного і сучасного театру, але й дасть можливість по-новому побачити сам цей вид мистецтва.
Першу лекцію присвячено театру як явищу — з чого вона почнеться? З давних греків?
— Не зовсім з давніх. Античний грецький театр і культурно, і як вид мистецтва дуже далекий від сучасної людини. Щоби зрозуміти античний театр, нам потрібно реконструювати античне світосприйняття, – це те ще непросте завдання. Тому ми почнемо з більш знайомого – з театру в щоденному житті кожного з нас. Тому що театр, як і будь-яке інше мистецтво, послуговується в своїй основі спостереженими принципами життя і законами людського сприйняття. Ми поговоримо, що є необхідною умовою театру, а також про театр як певну оптику, через яку ми можемо бачити світ.
Лекція друга — «Велика театральна реформа та театр Леся Курбаса в світовому контексті» — якщо коротко сформулювати, яки впливи Курбаса ми можемо почути побачити (на себе, на свій театр, світовий театр)?
— Головними у Курбасі мені здаються не якісь конкретні ідеї чи рішення естетичного характеру. Це зовнішня форма, відтворивши яку без глибшого контексту, можна отримати лише скелет без життя. Найважливіше в його постаті це, так би мовити, розширення поля уяви, – чим можуть бути українські митець і театр: митець – інтелігентною людиною надзвичайно глибокої культури, театр – світового рівня не самопроголошено, а по факту. Без фігури Курбаса історія українського театру була би значно сірішою і менш цікавою. Знання про яскраву пляму, залишену ним в нашій історії, вже здатне надихнути тих, хто хотів би рушити за ним слідом.
Лекція третя. Зрозуміло — друга театральна реформа, умовні післявоєнні роки, далі йде неймдропінг. Як впливав світовий театральний авангард на український театр, загально (крім львівського). Хто, крім Жолдака відомий світові зараз?
— Дійсно, прослідкувати ці впливи у Львові може бути трохи простіше. Але в цілому Україну дуже активно штучним способом відривали від світових процесів. Причому, часто відривали “свої” на замовлення чужих: заборони радянської влади в Україні були значно сильнішими, ніж у москві. (Про цей феномен українців, які прагли вислужитися, ми теж змушені будемо поговорити.) Звичайно, були спроби прориву цієї культурної блокади. Наприклад, постановка «Стійкого принца» Марка Нестантінера у 1981-му році, яку одразу накрила влада. Але так була влаштована система радянської “імперії рівних”: якщо хочеш бути в курсі світового контексту, то «в москву, в москву!» А щодо світової популярності, то театр це річ завжди локальна. Якщо котрийсь артист, навіть за кордоном, раптом отримує популярність, то майже завжди через кіно.
А щодо Жолдака, то пригадую, як одного разу один молодий македонський актор сказав мені, що захоплюється українським театром. Не приховаю, що я тоді здивувався. Що ж він бачив, запитав я? Він розповів, що в Македонії багато акторів знають «Електру» Жолдака і тепер думають, що весь український театр такий. Звісно, це смішно.
Цитую вас: «Сучасний український театр перед сучасними викликами» — про які виклики ви говоритиме?
— Мені хотілося би поговорити про тему, яка мене давно цікавить. Це поступове «обміління» українського театру після Незалежності. Через еміграцію в дев’яностих, через капіталізм з вовчим лицем нульових і через війну десятих і двадцятих, яка, хоч викликаючи культурне піднесення, також несе багато загроз. В режисурі в Україні було дуже багато визначних імен, які не змогли тут реалізуватися. Як на мене, дуже важливо розуміти, чому це сталося, щоби мати змогу вплинути на це в майбутньому.
Головні сучасні імена українського театру от просто зараз — це хто?
— Список буде специфічним. Для мене це геніальна Оксана Дмитрієва з Харківського театру ляльок, також дуже важливий вплив Кліма і вихованих ним акторів. Це Ілля Разумейко і Роман Григорів з Нової опери, вінничанин Іван Орленко, який має хороші театральні роботи поза кіно. Роза Саркісян, яка останнім часом більше належить польській культурі. Також діяльність Дена Гуменного і Дмитра Левицького. Якщо хочеться мейнстріму, то Уривський і Петросян.
Як на вашу думку український театр говорить про війну (від Есхіла до….)
—- Не думаю, що «Перси» Есхіла, просякнуті розумінням ворога, зараз, як то кажуть, «на часі». Це для мене взагалі великі питання: як і для чого говорити про війну, поки вона триває? Але, відповідаючи на ваше питання, можу лише сказати, що більше знаю про такі вистави за кордоном. Тут виникає трудність – не просто як передати людям без досвіду війни бодай частину почуттів українців, але як це зробити для людей іншої культури, зокрема культури театральної? З того, що я бачу, є успішні проєкти, щирість і глибина яких не залишає іноземців байдужими. Тоді радієш і дійсно дивуєшся силі театру – бо він здатен бити так сильно, коли точно націлений. Але також тут є багато таких, які користаються вікном можливостей і відкрито роблять кар’єру, більше чи менше на темі війни спекулюючи, з більшим чи меншим талантом. Але, напевне, найважче я переживаю, коли наштовхуюсь на тих, що везуть за кордон відверту шароварщину. «Почуття палючого сорому» – напевно так я би описав те, що тоді відчуваю.
Як доєднатися розповідають тут.
Спілкувалася Віка Федоріна
Автор першого фото Олег Сіньков
