У видавництві Vivat виходить роман Майкла Ондатже «Світло війни», в якому герой намагається реконструювати пам’ять своєї сім’ї та власну в післявоєнній Англії.
На дворі 1945 рік, війна щойно закінчилася, але Лондон досі покритий слідами бомбардувань. Батьки 14-річного Натаніеля і 16-річної Рейчел шокують дітей новиною: вони на рік їдуть в Сінгапур, а діти залишаються під опікою якихось підозрілих і митних типів.
«Світло війни» формально ділиться на дві частини. Перша схожа на традиційний, майже дікенсівський, роман-дорослішання: головний герой — сирота при живих батьках, опікуни — бандити з грубуватими манерами та добрими серцями, перше кохання, таємниця, небезпечні незнайомці. А в другій частині стає зрозуміла тканина розповіді: це не письменник грубими мазками накидає життя підлітка серед контрабандистів і шпигунів, це 28-річний Натаніель намагається відновити по крихтах найдивніший рік свого життя. Kyiv Daily із дозволу видавництва публікує уривок з роману.
Майкл Ондатже. «Світло війни» /— пер. з англ. А. Цвіри. — Х.: Віват, 2020. — 272 с.
ЧАСТИНА ДРУГА
Спадщина
У листопаді тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, коли мені було двадцять вісім, я, отямившись після кількох порожніх років, проведених немов у пустелі, купив будинок у Саффолку, куди з Лондона можна було дістатись потягом за кілька годин. Це був скромний будиночок із садом і високою огорожею. Я купив його, не торгуючись із власницею, місіс Мелекайт, бо не хотів сперечатися з людиною, очевидно засмученою необхідністю продати будинок, де вона прожила більшу частину свого життя. Я не хотів ризикувати. Бо закохався в цей дім.
Вона не впізнала мене, відчинивши двері.
— Це Натаніель, — сказав я і нагадав про домовлену зустріч.
Ми трохи постояли біля дверей, а тоді вона впустила мене до старомодної вітальні.
— У вас є огороджений сад, — сказав я, і вона завмерла на півдорозі.
—Звідки ви знаєте?
Жінка похитала головою і пішла далі. Напевно, вона сподівалася вразити мене красою свого саду на тлі непоказного будинку. Я все зіпсував.
Я поквапився запевнити її, що мене влаштовує ціна. Знаючи, що скоро вона переїде в будинок для старих, я пообіцяв повернутись за кілька днів, щоб вона показала мені сад. Мені хотілося знати про всі його непомітні деталі й про те, як краще за ним доглядати.
Тож невдовзі я приїхав іще раз, і вона знову заледве згадала, хто я. Я привіз альбом для малювання і попросив її пояснити мені, де в цьому саду що росте. Їй сподобалась ця пропозиція. На її думку, це була чи не перша розумна річ, яку я сказав. Тож разом ми склали карту саду, покладаючись на її пам’ять, і невдовзі я вже мав уявлення про те, яких паростків звідки чекати. Я перерахував усю городину в теплиці та всі рослини, посаджені вздовж цегляних стін. Знання місіс Мелекайт були дуже детальні, і не було причин сумніватися в їх точності. Цей сегмент її пам’яті перебував десь дуже далеко в минулому, куди вона ще могла дотягнутись. Очевидно, жінка самотужки доглядала за садом упродовж останніх двох років, відколи помер її чоловік, містер Мелекайт. У її голові не трималися лиш останні спогади, ті, з якими їй ні з ким було поділитись.
Ми пройшли поміж охайно побілених вуликів, і місіс Мелекайт видобула з кишені фартуха клин, щоб підважити розбухлі дошки і зазирнути на дно вулика, лякаючи сонних бджіл раптовим сонцем.
—Стару матку нещодавно вбили, — буденно повідомила вона. — Вулику потрібна нова.
Я дивився, як вона засовує якусь ганчірку в димар для бджіл і запалює її, обдаючи бідних сиріт сизими хмарками. Тоді вона показала мені обидва рівні вулика з його напівпритомними жителями. Було дивно спостерігати за тим, як впевнено, майже по-божественному, порядкує в тому складному світі ця жінка, яка з кожним днем дедалі гірше розуміє і контролює власний світ. Однак, спостерігаючи за нею і всотуючи її інструкції, я зрозумів, що деталі догляду за тим садом, трьома вуликами та теплицею будуть останнім, що вона забуде.
—Куди летять бджоли, коли їх випускають?
— Ох… — Вона махнула рукою кудись на далекі пагорби. — Аж в оту осоку. Не здивуюсь, якщо долітають до Гейлсворта.
Здавалось, вона навіть не сумнівалася щодо їхніх смаків та нахилів.
Її звали Лінетт, і їй було сімдесят шість. Це я знав.
—Ви повинні знати, що завжди можете повернутися до свого саду, до своїх бджіл…
Вона мовчки відвернулася від мене. Навіть не відповівши на мою репліку несхвальним хитанням голови, вона дала мені зрозуміти, як нерозумно було пропонувати їй повернутись у будинок, де вона стільки років прожила зі своїм чоловіком.
Я міг іще багато чого сказати, але це образило б її ще більше. Я й без того дозволив собі побути надто сентиментальним.
—Ви з Америки? — кинула вона замість відповіді.
—Був там одного разу. Але виріс я в Лондоні. Трохи жив тут, неподалік.
Місіс Мелекайт це здивувало, і вона глипнула на мене недовірливо.
—І чим ви займаєтесь?
—Я працюю в місті. Три дні на тиждень.
—Де саме? Щось пов’язане з грошима, як на мене. —Ні, можна сказати, що трохи працюю на уряд.
—І що робите?
—Ох, складне питання. То те, то інше… — Я замовк
на мить. Зрозумівши, наскільки це по-ідіотськи прозвучало, додав: — Мені завжди подобалися такі сади, як у вас, ще відколи я був підлітком. Там завжди так спокійно.
Я сподівався спіймати хоч якийсь проблиск цікавості в її очах, але бачив, що не справляю на неї гарного враження. Здавалось, вона втратила будь-яку віру в мене, у незнайомого молодика, який з’явився нізвідки, щоб забрати в неї будинок. Я висмикнув гілочку розмарину з куща, розтер між пальцями, вдихаючи аромат, і заховав у кишеню сорочки. Місіс Мелекайт спостерігала за мною, ніби намагаючись щось пригадати. Я тримав під рукою похапцем накреслену карту саду, яка показувала, звідки мені чекати цибулю-порей, проліски, айстри та флокси. За стіною я побачив пишну крону шовковиці.
Полуденне сонце затоплювало сад, зазираючи понад високими стінами, зведеними для захисту від пасатів. Я так часто думав про це місце… Про тепло за його стінами, про помережене листям світло, про затишок, який я завжди міг тут знайти. Ця жінка дивилась на мене, як на непроханого гостя в її саду, але я не був чужинцем. Я багато знав про роки її життя з чоловіком у цьому маленькому селищі в Саффолку. Я міг розповісти їй про них так само вільно, як і про життя будь-кого з тих людей, які оточували мене в роки юності й були частинами мого портрету, складеного з уривків відображень моєї особистості в їхніх очах. Так само, як тепер бачила мене місіс Мелекайт, стоячи посеред свого ошатного саду в один з останніх днів свого володіння ним.
Мені було цікаво, які стосунки були між містером та місіс Мелекайт. Зрештою, це була єдина подружня пара, яку я регулярно бачив у ті пізні роки своєї юності, коли залишався на канікули з мамою. У мене просто не було жодного іншого прикладу. Чи добре їм було поруч? Чи дратували вони одне одного? Цього я не знав, бо зазвичай працював з містером Мелекайтом на його полі або на грядках, які колись були їхнім «садом перемоги»*. Він мав свою землю, свої переконання щодо ґрунту та погоди, і йому завжди спокійніше працювалося самому. Іноді я чув, як він говорить з моєю мамою, і тоді його голос звучав по-іншому. Він наполегливо переконував прибрати живопліт зі східного боку газону, підсміюючись з її скромних природничих знань. Утім, він завжди поступався своїй дружині, залишаючи за нею право планувати вечір і вести розмову.
Сем Мелекайт так і залишився для мене загадковою особистістю. Ніхто по-справжньому не зрозуміє чуже життя чи смерть. В однієї моєї знайомої ветеринарки були колись двійко папуг. Птахи жили разом ще до того, як вона успадкувала їх. У них було гарне, на мій погляд, коричневозелене забарвлення. Я не люблю папуг, але ці двоє мені подобалися, принаймні на вигляд. Коли один із них помер, я надіслав тій знайомій листівку зі співчуттями. Зустрівши її за тиждень, я запитав, чи дуже засмучена інша пташка.
—Ох, ні, — відповіла вона, — він дуже щасливий!
Хай там як, за кілька років після смерті містера Мелекайта я купив їхній маленький обшитий деревом будиночок і захищений цегляною огорожею сад. Минуло багато років, відколи я був там востаннє, але одного погляду на те місце було задосить, щоб до мене повернулися спогади, які, здавалося, давно померли. Раптом мене охопило бажання зануритися в них, повернутись у той час, коли дні мчали так швидко, що я не встигав і змигнути оком. Ось я влітку, їду в «моррісі» Метальника, і брезентовий дах у мене над головою то згортається, то розправляється. Ось я на футбольному матчі з містером Нкомою. Ось ми посеред річки із Семом Мелекайтом, їмо сендвічі.
—Чуєш? — питає Сем Мелекайт. — Це дрізд.
Й Аґнес, бажаючи відчути себе повністю роздягненою, витягує зелену стрічку з волосся.
Той незабутий дрізд. Та незабутня стрічка.
* «Сади перемоги» — сади та городи у приватних садибах і громадських парках, до створення яких заохочували громадян США, Великої Британії, Канади та деяких інших країн у часи Першої та Другої світових воєн. Це мало вирішити проблему з продовольством, а також підняти дух громадян, які землеробством опосередковано робили свій вклад у перемогу.
