Тая Найденко. Народилася в Одесі, у родині міліціонерів. Навчалася в Одеському національному університеті, на філологічному факультеті. Працює журналістом у газеті «Одеське життя». Пише вірші та прозу. Перша книга поезій «Все дано». Нині пише роман. Відомий блогер. Призер чемпіонатів України та міжнародних чемпіонатів із повільного куріння люльки.

Давайте почнемо ось із чого. Ця війна стала для вас несподіванкою, чи все ж таки підсвідомо ви були до неї готові?

— Тут така квантова невизначеність – і так, і ні. З одного боку, емоційно було відчуття, що буде велика війна, але саме емоційно – лише на рівні віршів. А на рівні раціонального – на рівні прози – ні. Весь здоровий глузд говорив, що це божевілля і бути цього не може.

Але ж у вас були поетичні тексти про війну, починаючи з чотирнадцятого року.

— Тому що я їздила до Краматорська, спілкувалася там із людьми, і там все вже було по-справжньому. Але в нас ще не було по-справжньому.

Як ви зустріли першу ніч, перший день війни? Що це було?

— Дуже смішно, більше схоже на анекдот. У всіх дуже мальовничі, трагічні історії, а тут діти, дві дочки, почали мене вранці будити, як ось котики схиляються над хазяйкою: «Наташа, вставай, мы все уронили!», ось так вони наді мною схилилися: «Мамо, вставай, війна почалася!». Я їм відповідаю: «Не кажіть дурниць!». Лягла, проспала ще дві години, підвелася, випила кави і сказала, подивившись новини: ну, мабуть, так. Почалася.

Тобто, жодних вибухів, нічого такого.

— Ні. Я спала, і всі ці жахливі спогади у всіх просто проспала. Я дуже міцно сплю. Коли прокинулася вже того дня, так, всі все чули, наступного дня чули, ну… брехати не буду, не було в мене ось цього, на світанку.

А потім? Я знаю, що люди закуповували продукти, знімали гроші, щось намагалися робити, щось робили.

— Оскільки я не дуже практична, то так, день на другий чи третій, числа двадцять п’ятого, напевно, ми поїхали в цей сумнозвісний ФОЗЗІ, той, який згорів після прильоту ракети. Ми в нього любили їздити сім’єю, закупатися. І ось третього дня я зрозуміла, що треба купити їжі. Сказала: ну, мої діти, схоже, все серйозно! Попросила друга на машині допомогти, і ми поїхали з дочками до цього ФОЗЗІ. Коли ми туди приїхали, виглядало це дуже цікаво, бо там були порожні полиці з банками ананасів, такі прямо гігантські банки ананасів, залізні, і це єдине, що було з консервів, решта всіх полиць уже спорожніла. Якісь розсипані крупи, начебто билися люди за цю крупу. У м’ясному відділі – а в мене ще собака, і мені треба щось м’ясне, – у м’ясному відділі я побачила такі сині, нещасні перепелячі тушки на поличках, і це було там єдине м’ясо, яке взагалі залишилося. Я тоді почала дуже голосно сміятися і сказала, що фраза Маяковського «Їж ананаси, рябчиків жуй, день твій останній приходить, буржуй!» тепер звучить інакше, тепер я розумію, що він мав на увазі – просто більше нічого іншого не залишається.

Але ось ви закупилися ананасами та перепілками, так?

— Ні, тому що ананаси та перепілки нам були ні до чого. Але це був цікавий час, бо відкрилася ця чудова властивість маленьких одеських вуличок у центрі, де досі є крамнички-підвальчики. Тому що всі побігли в гігантські супермаркети, і там зникли цигарки, зникло м’ясо, зникли крупи. Але ось хто знає – Дворянська там, Ковальський провулок, не самий центр, а трохи тихіший, вбік від основних доріг, там багато маленьких вуличок і багато крамничок-підвальчиків з тіточками. І там залишилося все це, туди народ не добіг масово, і там були і крупи раптово, і цигарки, і алкоголь, доки його не заборонили, загалом усе, що душа забажає. Треба було тільки знати тіточок і блукати маленькими ятками. Були такі нички. Вони просто рятували.

Так, я теж пам’ятаю, люди накинулися тоді на всяку їжу про запас, на макарони, наприклад. Макарони тоді дуже активно брали.

— Ну нам пояснювали, що макарони та гречка – це те, що можна залити холодною водою та з’їсти. Всі наслухалися, і, мабуть, вирішили, що вони це заливатимуть холодною водою і їстимуть. Сподіваюся, що нікому не довелося.

За умови, що буде вода. А бомбардування в центрі спочатку відчувалися? Взагалі, як було у центрі у перші дні війни?

— Спочатку дуже відчувалося в центрі. Особливо страшно було… Ну, порт було чути. До того ж в нас уся Дерибасівська та околиці були засипані цими… як же їх називати правильно? Протипіхотними такими колючками металевими. Тут вже все було перекрито блокпостами. На Дерибасівську не можна було пройти, на Ланжеронівську не можна, а для нас це не просто «поїхали на Дерибасівську гуляти!». Для нас це вулиці сусідні, де мешкають знайомі та друзі. Тобто мені, щоб сходити до подруги чи родича, треба було обминати якісь блокпости та пояснювати, що ми тут не як ворожий російський десант висаджуємося. А взагалі страшно було, була ж ця інформація, що вони висаджуватимуться в районі порту, в районі Ланжерону чомусь, і нам розповідали: туди не ходіть, там все заміновано, і ми прямо чекали, що вони вночі ось-ось підуть, а до нас близько – Новий ринок поряд. А щодо вибухів… Я розумію, що зараз у нас за два роки війни емоційно велике просідання. Авдіївка, зрозуміло… Все це сумно, і зрозуміло, що хотілося закінчити раніше. І тільки я одна як блаженний ідіот ходжу і говорю: а ви згадайте перші дні війни! Коли ми просто чули, як щось прилітало, і далі гадали – потрапило чи не потрапило і якщо потрапило, то куди. Все, що летіло, все прилітало. А зараз ми такі балувані стали. У нас увімкнулась тривога повітряна, і ми так – хм, МІГ-31, навіть у квартиру не зайду, це він просто літає, це не страшно, якщо ось Миколаївський Ваньок, якого всі почитують, ось якщо він скаже… Шахеди летять – ну шахеди теж не страшно. А от якщо ракета – ну ракета це, мабуть, уже зайду до хати… Приховаюсь. І в порівнянні з тим тодішнім жахом… Тобто чудово ППО налагоджено, чудово інформаційне налагоджено оповіщення, ми про все знаємо. У порівнянні з першими днями, коли ти виходиш на вулицю і просто не розумієш, повернешся живою чи ні, це земля й небо. І це треба цінувати, звісно.

Перші дні, коли оголошували тривогу, ми просто нічого не розуміли. Ось оголошують тривогу – це вже щось летить саме на нас? Або просто літак із аеродрому десь під Саратовом злетів? 

— Та й система оповіщення тоді не дуже працювала. Чомусь були прильоти та вибухи, а тривоги не було, а бувало, що тривога – і тихо, і ця тривога сприймалася вже просто як шум якийсь.

Ну було ж дуже страшно.

— Так. Дуже страшно. А зараз чудово. Ось саме тому, що ми знаємо, що відбувається. Ось це летить – ховайтеся. А це – не дуже страшно. А це – зайдіть у будинки, бо можуть бути уламки.

Тобто ми вже якось пристосувалися. І через інформаційну більш-менш налагоджену систему, і просто…

— Так, емоційно пристосувалися. І в нас дуже добре налагоджена ППО. Ми маємо з чим порівняти, ми можемо дивитися на російську сторону. Звичайно, приховування інформації є частиною інформаційної війни, але коли в них ППО збиває їхні власні об’єкти, або коли вони розповідають, що в них раптово настільки почастішали пожежі на об’єктах – це статистично неймовірно. Ми розуміємо, що вони брешуть.

Зрозуміло, що їм вигідніше говорити, що вони самі себе збивають, аніж те, що в них ППО діряве.

— Ми зараз розуміємо, що там не лише Москва та Пітер не забезпечені, цивільні об’єкти, а там навіть військові об’єкти не забезпечені ППО.

Велика територія, важко прикривати.

— Так, у цьому випадку це приємно.

Скажіть, ось творчість це надто пафосне слово, я його не люблю, але ось у цьому плані ви продовжували робити те, що робили до війни, чи щось змінилося?

— Ну, загалом, я продовжувала робити те, що робила до війни, бо я писала роман… Ні, з романом був затик, бо я була десь на середині, і в мене навіть кінцівка була придумана. І ось коли почалася війна, одне з найголовніших моїх обурень (творчі люди дуже егоїстичні!) – це коли я ходила по дому, матюкалась і кричала, що через цих наволочей я тепер не можу книгу закінчити так як планувала. І це був для мене справжній кінець світу. Прилетіло до мого роману прямо. Але через тиждень я заспокоїлася, вигадала, як я поміняю кінцівку, і як все буде чудово. Ось цей роман я і продовжую писати і, дай Бог, допишу. А в плані поезії… Ну так, змінилося, дуже багато змінилося. Я ніколи не писала громадянську лірику, а з початку цього поперло. Поперла громадянська лірика. Я раніше цього й не любила, а тут якось воно… Ну, який час, така й лірика.

Декілька ваших текстів я знала, написаних після чотирнадцятого року, і вони цілком були така собі громадянська лірика.

— Ні, я маю на увазі таке: «Ми – Україна, головне кредо, кожен тепер у строю!». І воно саме пішло! Для мене це було дивно, оскільки не те щоб це кон’юнктура і я їх відправляти кудись намагалася, їх ніхто й не бере загалом і ніхто мене більше за ці вірші любити не став. Але просто хотілося щось таке сказати: «Ми – країна, ми – Україна!». Це абсолютно не мої інтонації, але емоційно захопило і щось таке пішло зовсім не моє…

Але я не сказала б, що це ніхто не публікує, тому що я бачила дуже багато перепостів в інтернеті, багато хто цитував. Власне, що таке популярність зараз? Це скільки разів тебе цитують соцмережі, так? Мені здається, що зараз це єдина валідна ознака популярності.

Ну, це валідніше, ніж публікація в товстому літературному журналі, це так.

Як на мене, товстий літературний журнал – це суто російський феномен. А літературне життя в Україні концентрується скоріше довкола фестивалів, читань… бібліотек…

— Так, у нас зараз два варіанти публікації. Або оті збірки, які називають «братня могила», де вісімсот осіб написали на одну й ту саму тему – і ніхто читати не буде, крім цих восьмисот осіб, так що випускається вісімсот примірників, і вони всі по одному отримують. Або товстий літературний журнал, який теж невідомо яким накладом виходить…

А які зараз в нас товсті літературні журнали?

— Продовжує існувати «Райдуга», «ШО» закрився. Навскидь важко сказати.

В тому то й справа.

— Ах так, ще «Дерибасівська – Рішельєвська» в Одесі.

Його хтось читає?

— Я читаю, тому що… Тому що мене та моїх друзів там друкують час від часу. Але зараз я не знаю, що з ним буде, Голубовський пішов від нас. Женя Деменок якось намагався це підхопити, але він давно поїхав до Праги, у нього там своїх справ вистачає. Деменок і так меценатствує, дуже допомагає одеському літературному руху, не знаю, чи він потягне ще й це. Тож так, окрім «Дерибасівської – Рішельєвської»… Зараз, до речі, молодь, об’єднання «Оголені поеті», ось вони щось роблять, я ще не бачила.

На мою думку, це щось на зразок фензину.

— Він у паперовій формі.

Так, але що таке фензин? Так, у паперовій формі, але маленьким накладом, і, можливо, навіть без ISBN. Такий інформаційний аркушик, розширений до обсягів журналу. Але все одно це добре, що він виходить.

— Друковане слово завжди друковане слово. Листівки теж друковане слово.

Чи поезія зараз зажадана під час війни? Як ви думаєте?

— Дуже, але дивлячись яка. Більш емоційна, неглибока, без глибоких думок, що особисто мені сумно. Я люблю розумну поезію. Гаслова, жорстка, поезія-вигук – так, зараз дуже зажажадана.

Але в нас є фронтова поезія, військова, і вона зовсім не гасло. Є дуже сильні тексти про війну. Загиблий на війні Максим Кривцов, Дмитро Лазуткін, Коробчук… Жіночі голоси в Україні завжди були дуже сильні. І вона, ця поезія, досить складна. На міжнародних фестивалях, у перекладних антологіях представлена саме така поезія.

— Ось у тому й справа. У нас є такий поділ, що щось складніше, менш однозначне, з якоюсь не до кінця усвідомленою емоцією, з кількома планами, ось воно за кордоном затжадано, а вдома не дуже добре продається.

Тут я трохи посперечаюсь. Ось, скажімо, книжка Максима Кривцова остання… Я про нього дізналася, коли він виклав два роки тому свій уславлений вірш про безіменні могили. Я тоді про нього взагалі нічого не знала, я пам’ятала тільки цей текст, і якраз на майстер-класі конкурсу «Нова Одіссея» давала його як приклад – як, яким чином можна писати про війну. Такий відсторонений трішки, беземоційний демонстративно… Тут я, до речі, зазначу, що взагалі багатьом сильним текстам початку війни властива така відстороненість, така скорботна непритомність, як буває під час сильного шоку. Так ось, я стала вже цілеспрямовано шукати його тексти, і коли вийшла його книжка, я замовила собі екземпляр. І що з’ясувалося? Що вона вже вся розпродана. Зараз буде вже другий наклад, тут я мабуть встигла.

— Це дуже сильна поезія, але як вона працює? Це псевдодокументальна поезія, чи навіть документальна, люди описують свій досвід, але це поезія, що б’є в лоба. Я до того, що… Давайте чесно, ось уявімо собі фейсбучну, інстаграмну сторінку. Там мало хто здатний не дочитати до кінця або поставити веселий смайлик, або просто пройти повз, якщо вірш присвячений смерті дитини, загибелі сім’ї, загибелі військової… Це працює безвідмовно. І я собі вирішила, що в мене жодного такого тексту не буде. Це для мене дуже складна тема: такі тексти начебто мають бути, але це занадто безвідмовний метод.

Але якось війна має бути відрефлексована. Власне, завдання літератора – саме цим і займатись. І ось як?

— Якщо згадати тих, кого ми вважаємо класиками, які писали про війну… вони зараз у всіх бочках затички, але гаразд, візьмемо тих же Гемінгвея або Ремарка. Ось дві людини, які писали про війну. У них не чорно-білі книги. У них не лише жахи війни. Там і гумор, нехай жорсткий, і секс. Це не плакат, не агітка, там в них живі люди… Це складне полотно, там багато емоцій, а я бачу, що наша військова проза переважно чорно-біла.

А вам не здається, що безпосередня, негайна реакція на війну,  це щоденникова, чорно-біла проза? Або поетичні тексти саме такого порядку? Бо складнішу реакцію треба ще відрефлексувати. Гемінгвей до речі свою Нобелівку отримав саме за іспанські щоденники, вони були документальні і чорно-білі. Ремарк свої ключові тексти не під час війни писав, і з ним взагалі все складно, бо там ще комплекс переможеного, і все таке. Справа в тому, що коли ми спостерігаємо війну в реал тайм, ми зайняті тим, щоб її фіксувати. Ми не маємо часу її осмислювати. Коли вона закінчиться, як вона закінчиться, хто повернеться, з якоюсь травмою, ось тоді у нас, напевно, буде час її осмислити, зробити не чорно-білою, можливо, навіть написати від імені ворога… Але поки це не працює, поки йде безпосередній досвід війни. Вам не здається?

— Ні, тут я якраз згодна. Чудово, що все це пишеться, тому що, крім іншого, це величезна психотерапія. Але це має зворотний бік. Наприклад, психотерапевти потім потребують інших психотерапевтів, які про них подбають. А ми нескінченно вихлюпуємо ці тексти один на одного, а психотерапевт до нас не приходить. Я ж теж усередині ситуації. І коли я кажу, що я втомилася від цієї чорно-білості, я втомилася від цього нескінченного фіксування жахів, я це говорю не зі сторони, а як жива людина, яка втомилася і яка хоче отримати щось інше.

Ви це кажете як читач, як критик чи як літератор?

— Ну, я ж не можу це в собі роз’єднати. Напевно, в цьому і якась літературна частина є, бо я люблю більш складне, я не люблю однопланової розповіді. Я як жива людина, яка втомилася від чорно-білого. Але треба зробити ще поправу на мою психотравму. Напевно, вона є. Я її за собою відстежити не можу.

Але якщо спробувати все-таки вербалізувати свою психотравму?

— Уточніть запитання, будь ласка.

Ну, ось ми говоримо про те, що потрібно робити поправу на свою власну психотравму. Що для вас виявилося травматичним у цій війні?

— Найтравматичнішим моментом було, коли моя дочка почала кричати на мене в істериці, плакати і говорити: зупини це, ти завжди вирішуєш усі проблеми, чому ти не можеш вирішити цю проблему?

Скільки їй років?

— Їй тоді було вісімнадцять.

Вона так у вас вірить… Це величезна відповідальність.

— Так. До того часу ми мали чудові стосунки, я не підводила дітей, і їм це подобалося. Я, звичайно, почала тоді сміятися: вибач, але вирішити проблему з Путіним я особисто зараз, на даний момент, не можу, хоча я, звичайно, думаю в цей бік, але… І тоді дочка звинуватила мене в тому, що я привчила їх до того, що мати завжди все вирішить. Для мене моя емоційна стіна завжди була в тому, що я хороша мати, що в дітей немає претензій до мене. І це була перша серйозна претензія… Вони звинуватили мене в тому, що я переконала їх, що можу забезпечити їм безпеку, і підвела. Бо набрехала їм про світ, а світ небезпечний. Ось це руйнування дитинства моїх дочок у мене на очах – ось воно, так, була найжахливіше.

У «Мумі троль і комета» в Туве Янсон, коли на них падала комета, а вони були в горах, Мумі троль казав, давайте повернемося додому до мами, бо мама обов’язково щось вигадає. Це якраз ознака дітей із безпечних сімей, добрих дітей, які вірять, що є захист, що є хтось великий, який прийде, втішить, а потім виявляється, що світ несправедливий. Але, наскільки я знаю, ви тоді вивезли дітей, і це теж було рішення.

— На якийсь момент, так, тому що психологічно було дуже важко. Але за дев’ять місяців вони зажадали, щоб я їх привезла назад. Тому що вони хотіли, щоб я залишилася з ними у Празі. А я їх привезла, облаштувала, оформила їм усі документи – і повернулася до Одеси. І тоді вони почали скиглити: або я туди, або вони сюди. Ну і ось зараз повернулися і мешкають зі мною. Займаються інформаційним опором.

Ну ось, ми наговорили вже більше ніж на двадцять хвилин, але, мабуть, є ще щось важливе… Ось ми сидимо в одеському клубі люлечників. Він продовжує працювати у війну?

— Так, продовжує, незважаючи на те, що у нас є люлечники у ЗСУ. І ми один одного відслідковуємо, допомагаємо, у нас люлечницька спільнота дуже дружна. Багато донатимо, збираємо, що треба. Оскільки клуби є в багатьох містах України, то спочатку ми так дізнавалися, де що відбувається, навіть коли точної інформації не було. Вийшло, що в нас є такі гнізда у багатьох містах, і ми знали, кому допомогти, кому зібрати грошей. Особливо у Маріуполі було жорстко. У нас там теж були люлечники. Слава Богу, вони всі вижили, всі вибралися, хоч один маріуполець у нас виїжджав просто… ну там моторошна історія. Не називатиму його ім’я зайвий раз, але він тижнями сидів поранений у напівзруйнованому підвалі з сусідами, з родиною, і в них було кілька банок варення, яке вони розводили водою – і так виживали. Потім якось примудрилися вибратися звідти, моторошні історії… Так ось дуже підтримали його наші люлечники. Але якщо повернутися до культури, то для мене найстрашніше, що ця війна дала нам небувалий шанс показати всьому світу українську літературу, культуру, зокрема сучасну – особливо сучасну! І мені  здається, що ми цей шанс поступово упускаємо, що ми на тій стадії, коли вже майже втратили

Ну чому? Мені здається, що зараз дуже багато і фестивалів, і всього…

— І ось тут ми повернулися до чорно-білого. Тобто перша ситуація, коли в країні тільки-но починається війна, світу завжди дуже цікава. Ми теж були в ситуації зовні війни – ми дивилися на Балканську війну, ми дивилися на Сирію… Перший момент – це шок, жах. Тобі все цікаво. Ти хочеш дізнатися якнайбільше, читаєш щоденники біженців, цікавишся, що там відбувалося… якісь чудові історії порятунку. Як хтось загинув, але хтось урятувався… Усі ці життєві перипетії – вони дуже захоплюють, особливо документальні. І навіть не має значення, наскільки якісно це зроблено. На другій хвилі вже приходить якась втома. А потім рік-два – це той час, коли якщо не вийшло шедеврів, про які варто говорити, то це починає сприйматися… я дуже боюся, що Україна у світі сприйматиметься як Сирія. Давайте чесно. Для нас Сирія – це країна, де весь час триває війна. І нам не страшно і не боляче, що там іде війна. Ми не відчуваємо цієї емоції. Ми просто знаємо, що у Сирії – воюють. І все. І мені дуже страшно, що Україна перейде у розряд такої країни. Що ми прогавимо культурно цей перший шок: «як так? країна в Європі – і в ній йде війна?! такого не може бути!» І ось якщо ми це проґавимо, ми станемо звичною справою – бідна воююча країна, звідти якісь біженці… І все, що вони пишуть у літературі – це про свої страждання. А, чесно кажучи, наші руді кучері набридли, наші страждання там уже трохи приїлися. Вони хочуть менше страждань та більше смислів. Мовляв, тепер уже давайте, осмислюйте. Це цинічно. Ми все ще у цьому травматичному процесі. Ми ще нічого не можемо осмислювати. Але їм стає нудно. Їм не цікаво вже про наші страждання. Ми втрачаємо шанс привернути до себе увагу. Генії у нас, напевно, є. Потрібно їх знайти. Вивести їх у світ. Показати, що вони можуть. Я в цьому сенсі орієнтуюсь на Таню Трофименко та Євгена Стасиневича – вони найкращі літературні критики в Україні, мені здається. Слідкую за їхніми оглядами та виступами, вони купу книг перелопачують. Якщо щось з’явиться геніальне, вони повз не пройдуть, розкажуть.

Так, але ті люди, які могли б це написати – саме вони зараз воюють. І гинуть на фронтах.

— Це і є найжахливіше. Є така народна думка, яку я коли чую, у мене волосся дибки встає… Є розхожі штампи: мовляв, воює тільки простий народ і селяни. Тільки вони. Та ще й із певних регіонів. Це не правда. У мене дуже широке коло знайомих, і я бачила, як одеські… ну майже мільйонери – ховали дітей. Тому що ці діти, які навчалися за кордоном, вони сюди приїхали, пішли на фронт та загинули там. І ми щодня бачимо в новинах, що в нас гинуть балеруни, співаки, письменники, журналісти, цвіт нації. З Києва, Одеси, Дніпра у тому числі. Тобто немає такого, щоби поїхали воювати лише із сільської місцевості, або лише Волинь, Суми чи Західна Україна, немає такого. І дуже прикро, що люди це повторюють, ці штампи. Не говоритиму, що це вороже ІПСО, це звичайна людська дурість, але добре б таке не повторювати. І це є велика трагедія для нас. Це чесно, що всі ці таланти та ймовірні генії нарівні з народом діють там, на передовій. І це велика трагедія.

Розумієте, я взагалі вважаю, що народ – це така спільність, яка включає в себе і селян звідкись, і людей з літературного, чи музичного, будь-якого середовища. Це все – народ.

— Так. Це є один народ. Ми всі з народу. І спортсмени наші – скільки спортсменів загинуло… Спортсмени поїхали насамперед.

Ми лише в Одесі скільки народу ховали! Борис Айзенберг, Олександр Закерничний… Це все люди з підвищеною емпатією, які йдуть добровольцями. Люди, які йшли просто тому, що йшли. І Одеса їх ховала та прощалася з ними. Йде еліта. І скільки з них могли б написати геніальні тексти про війну, ми не знаємо. Я хотіла б прочитати геніальний текст про війну, можливо, він уже є. А може, людина, яка його може написати, зараз сидить у окопі.

— Ну в нас, дякувати Богу, це непогано налагоджено. Ми бачимо, що їх з окопів відпускають, вони приїжджають на виступи, на видання книги… Оце дуже добре, що немає цього совкового в дусі: «письменник? який ти на хрін письменник? сиди собі в окопі!» Відомі люди, які можуть також «працювати обличчям», долучатися до зброї своєю творчістю, вони регулярно приїжджають, у Києві виступають, до інших міст вибираються… Навіть стендапери – а стендап зараз дуже важливе мистецтво! Зі всіх мистецтв для нас сьогодні найважливішим є стендап. Те, чого хочу від літератури, я знаходжу сьогодні там. Є такий стендапер Сергій Липко, ось він воює, він керує дроном, і він розповідає шалено смішні історії про те, що відбувається у них там. Хороший стендап – це ж такі життєві історії, сенс яких у тому, що не хтось написав тобі текст як артисту, а це ти сам свою історію живу, кумедну, цікаву – виходиш та розповідаєш. І є кілька хлопців, які воюють, а між тим приїжджають, виступають у Києві, збирають величезні зали та розповідають ось про це. І це дуже смішно. І я не бачу такого у літературі. Хіба Артем Полежака. І ось цей стендап із абсурдом на тлі жахливої трагедії, можливості померти, коли спливають якісь побутові подробиці, страхи маленькі, смішні конфліктики, і там стільки цікавого! Ось це по-справжньому складно, це така життєва мозаїка. І це те, чого в нашій літературі я поки не бачу.

Максима Кривцова, до речі, відпускали на Книжковий Арсенал… Я там його бачила, він читав свої тексти. Відпускали, так. А потім повернувся на фронт.

— Так. Були такі історії, коли виходить книжка, а авторка вже не може приїхати на презентацію, бо її немає. Але з погляду пишучої людини вихід книги важливіше, ніж виживання. Ми розуміємо, наскільки це важливо, щоб книга встигла вийти. Одна справа – загинути і пропасти з усіма своїми ідеями, а інша – загинути, але книга виходить …

Розмовляла Марія Галина, попередні розмови циклу тут.

Розкажи мені, брате: 
А як то воно - вмирати?
Вип'єм чаю чи кави 
Й розказуй, мені цікаво. 
Ніде стрітися нам, то ж розпитую просто неба. 
Бо усі говорять від серця, ніхто - від тебе. 
Брате мій із Одеси, Херсону, Івано-Франківська,
Сум дівочий, сльоза дитяча, туга батьківська, 
Сорока, тридцяти, вісімнадцяти - Боже! - річний... 
Ти хотів би, щоб ми зберегли ворогу обличчя?
Мабуть, так. Бо у кожного цього скота і ката 
Має бути обличчя, щоб точно його впізнати. 
Брате мій, я готуюсь не жити, а просто бути, 
Бо немає такої помсти, тієй спокути,
Щоб зробить "як було". Вже не буде. І в цьому сенсі 
Ми обидва загиблі. Ти зовсім, а я - в процесі. 
На твоєму шляху пелюстки, на моєму - пастки. 
І тобі не піднятись, мені ж - заборона впасти. 
Я сміливо кажу "мій брате", бо ти не проти. 
Мовчазні мої браття. Землі бо набрали в роти. 
Тільки плачуть дощем, тільки вітром горнуть до себе
І шепочуть: "Жива? Живи... Ну чого ще треба..."
Треба чогось такого, чого не бува, гадаю: 
Неземної любові, сторіччя земного раю, 
Треба якось відмити цей бруд і усю отруту. 
Та не буде цього, хоч повинно, повинно бути!
То ж скажи мені, брате, а як то воно - вмирати.
Маю знати. 
                                     22.06.2022

*
Серпнева сепія лягає на лице 
Твоє кохане.
І час спливає крізь годинник, наче це
Відкрита рана. 
Ні залишитися навіки, ні піти 
Ніяк не можна. 
Якось повітряно мені, бо поруч ти, 
І так тривожно. А за вікном чи то світанок, чи війна...
Та Боже правий! 
Нас від усього захистить лише одна
Моя уява. 
Подвійний видих та миттєвий помах вій - 
І ми герої 
Чи то у Першій, чи у Другій світовій, 
Чи навіть в Трої. 
І мов окреслене сріблястим олівцем 
У кріслі тіло.
І вже не сепія лягає на лице, 
А чорно-біле.
Бо час мине, і прийде знов, і вже, мабуть, 
Я не загину.
І то не сльози по щоках моїх течуть - 
Течуть хвилини.