Від магічних моментів на знімальному майданчику в ролі Драко Мелфоя до підліткових проблем, у своїх мемуарах «По той бік чарівної палички. Магія і хаос мого дорослішання», що вийшли друком у видавництві Лабораторія, Том Фелтон запрошує за лаштунки свого життя на великому екрані та поза ним. Публікуємо уривок з книги 

***

Коли мої агенти запросили мене на прослуховування до фільму «Гаррі Поттер і філософський камінь», я навіть не підозрював, що масштаб цього фільму якось відрізнятиметься від тих, у яких я знімався раніше. На мою думку, це було щось на кшталт «Позичайок»: фільм з відносно великим бюджетом, з дітьми і, якщо я правильно розіграю свої карти, зі мною. А якщо я не отримаю ролі? Це теж ок. Це не той випадок, коли пан або пропав. Була висока ймовірність, що ще щось підвернеться.

Проте незабаром, у процесі прослуховування, стало зрозуміло, що є відмінності. Прослуховування були відкритими. Мене попросили їх пройти мої агенти, але переважна більшість дітей прийшла, тому що вони любили книжки про Гаррі Поттера. Здається, я був єдиною дитиною, яка не уявляла, що то за книжки і що вони означають для людей. Я, звичайно, давно забув ті оповідання про хлопчика-чарівника, які нам читали після обіду.

Процес прослуховування був довшим і виснажливішим, ніж ті, які я проходив раніше. Поїздок до Голлівуда не було, проте кастинг був значно напруженішим, ніж зазвичай. На прослуховування прибули тисячі дітей. Потрібно було багато часу, щоб дати шанс на успіх кожному. Певно, це було виснажливо для кастингової команди. Я підійшов до процесу зі своєю звичною відсутністю ентузіазму. Тоді як інші діти були в шаленому захваті від перспективи знятися у фільмі і знали книжку ледь не напам’ять, я був цілковитою протилежністю.

Нас вишикували в ряд, десь тридцять осіб. Один із дорослих — я пізніше дізнався, що це був режисер Кріс Коламбус, — підійшов до шеренги і запитував кожного з нас, що саме ми найбільше хочемо побачити на екрані. Пригадую, це питання мене спантеличило. Відповіді лунали чітко й упевнено — Геґріда! Ікланя! Квідич! А я стояв і розмірковував, коли нарешті зможу повернутися додому. Лише коли дійшла черга до хлопця, який стояв поруч зі мною, я зрозумів, що не тільки не задумався над запитанням, але й зовсім не розумів, про що йдеться. Хто такий Геґрід? Що таке квідич? Мій сусід повідомив, що дуже хоче побачити Ґрінґотс, і я подумав про себе: що воно, в біса, таке? Може, якась летюча тварина?

Але часу це з’ясовувати не було. Кріс Коламбус повернувся до мене.

— Яку частину книжки ти найбільше хочеш побачити, Томе?

Я завис. У кімнаті для прослуховування запанувала незручна тиша. Я усміхнувся і вказав на хлопця з Ґрінґотсом.

— Те саме, що й він, чуваче! — сказав я і зробив жест руками, наче збираюсь злетіти. — Не можу дочекатися, щоб побачити тих Ґрінґотсів!

Настала важка пауза.

— Маєш на увазі, що тобі нетерпеливиться побачити… банк «Ґрінґотс»? — перепитав Коламбус.

— О так, — швидко вигукнув я. — Банк! Не можу дочекатися!

Він довго дивився на мене. Він знав, що я брешу. Я знав, що він знає, що я брешу. Кріс Коламбус кивнув, а потім пішов далі шеренгою і почув шквал захоплених та «правильних» відповідей.

Ну добре, подумав я. Роль мені не світить. Нічого страшного.

Але прослуховування ще не закінчилося. Коламбус оголосив перерву.

— Ви, хлопці і дівчата, просто потусуйтеся тут, — сказав він. — Ніхто вас не зніматиме. Просто робіть те, що захочеться.

Звичайно, нас трохи ошукали. Камери знімали, а над кімнатою висів величезний пухнастий мікрофон. Я вже бував на знімальних майданчиках і міг зрозуміти, що відбувається, тож почувався досить самовпевнено. І точно не бажав потрапити в їхню пастку.

До мене підійшла якась допитлива дівчинка. У неї було каштанове кучеряве волосся, і їй було не більше дев’яти років. Вона показала на мікрофон.

— Що це? — запитала вона.

Я підвів голову, з втомленим і зверхнім виглядом. Я, здається, навіть посміхнувся.

— Що «це»?

— Оце?

— Це означає, що вони нас записують. Очевидно ж.

Я повернувся до неї спиною і пішов геть, а дівчинка залишилась на тому самому місці й із широко розплющеними очима роззиралась кімнатою. Пізніше я дізнався, що це була Емма Вотсон. Вона вперше потрапила в кіносередовище. Не знаю, чи хтось підслухав наш маленький діалог, але якщо так, то точно розгледів у мені слизеринця.

Прикінцевою частиною прослуховування була зустріч сам на сам із Коламбусом. Важко прослуховувати дітей; чи впораються, якщо просто дати їм монолог і сцену? Однак Коламбус мав талант виявити те, що він хотів бачити в нас. Ми відрепетирували коротку сцену, де Гаррі запитує Геґріда про яйце дракона. Справжні драконячі яйця знайти важко, тому реквізитом стало звичайне куряче яйце.

Сцена була проста. Ми раз відрепетирували, а потім запустили камери.

ПАВІЛЬЙОН. КІМНАТА ПРОСЛУХОВУВАНЬ. ДЕНЬ.

ТОМ (у ролі Гаррі): Що це, Геґріде?

КОЛАМБУС (голосом Геґріда): Це дуже коштовне яйце норвезького хребтоспина.

ТОМ: Вау! Справжнє яйце дракона! Де ти його взяв?

КОЛАМБУС: Вони дуже рідкісні, Гаррі. Їх дуже важко знайти.

ТОМ: Можна потримати?

Пауза.

КОЛАМБУС: Добре, але будь обережний — воно дуже крихке…

Він обережно простягнув мені яйце, але коли вже збирався його віддати, то навмисне впустив. Яйце розбилося. Скрізь розлився «дракон». Він стежив за моєю реакцією. Думаю, що більшість дітей відчули б потребу щось сказати або були би стривожені поворотом цієї сцени. Я просто захихотів, отакий малий дурень.

Моя зухвалість — чи пихатість, називайте як хочете — очевидно не була перешкодою у проходженні прослуховування. Бо мене запросили на декілька наступних етапів після того першого дня. Кілька разів я проходив відбір на роль Гаррі, а також — на Рона. Цього разу було кілька простих реплік із фільму, але вони для мене нічого не означали, бо я і досі не мав жодного уявлення, ким був цей чарівник під сходами чи його рудоволосий друг. Мені наділи круглі окуляри, а на лоба причепили шрам. Я провів цілий день у студії разом з іншими, які увійшли до короткого списку. Одного разу мені навіть пофарбували волосся в Ронів колір, хоча, на щастя, я уникнув ще однієї хімічної завивки. Я подумав, що, мабуть, було б дуже круто зіграти цього хлопця, Гаррі Поттера…

Але потім прослуховування закінчилися, і тижнями ніхто не давався чути.

Ну що ж. Відсутність новин — це хороша новина, правда?

Неправда.

Купити та підтримати видавництво  тут.