Кіберпанк і психологія

«Дилер реальності»

Сінгапур недалекого майбутнього став світовою столицею бізнесу і розваг.

Споживання досягло межі, мораль вийшла з моди, релігії перетворилися в фастфуд. Людство погрузло в розпусті й надмірностей. А в еліти з’явився новий, особливий вид розваг — цифровий наркотик під назвою «Персональні Реальності». І тепер можна задовольнити будь-яку фантазію і, можливо, отримати цифрове безсмертя … Корпоративний шпигун Золтан Варго отримує завдання проникнути в надра могутньої корпорації, яка готує цей наркотик до масового поширення. Золтан повинен з’ясувати суть проєкту, проте сам виявляється втягнутий в диявольську гру: від порнографічного експерименту над мільйонами людей, до повалення всіх світових релігій. Ці події несподівано ламають всі його плани …

Ніколас Дімітров «Дилер реальності» / пер. укр. О. Кожушко.  — Харків: Фабула, 2020. — 432 с.

0004 

Досi не можу зрозумiти, чи випадково ми зустрілися з  Хароном знову. Це сталося п’ять років тому, після мого повернення до Сінгапура. На той час я  вже був власником збанкрутілого рекламного агентства і  продюсером декількох медійних проєктів, настільки  ж амбіційних, настільки й  неуспішних. Грошей, які я  отримував від цієї діяльності, ледь вистачало на те, щоб частинами сплачувати накопичені борги. А місцем проживання мені слугувала квартирка, яку винаймав, завбільшки з короб вантажівки. І  без того неідеальну картинку доповнював ліс заводських труб за вікном, від самого вигляду яких дерло в горлі. На той час я  почувався абсолютно нещасливим. Мене обтяжувала думка, що коли я нічого у своєму житті не зміню, то мені доведеться повернутися назад до Америки. При цьому я розумів, що це було б лише втечею від реальності в  подобу католицького сиротинця мого дитинства. У  нудну, прісну тюрягу. Відправивши свої ілюзії разом з  амбіціями на смітник, я заходився шукати цікавої роботи. Чіплявся до всіх своїх друзів і  знайомих, спамив у  соцмережах й  огинався на профільних тусовках серед рекламістів, журналістів і телевізійників. Місто дуже змінилося до того часу. За часів мого дитинства всім новоприбулим туристам уже в літаку повідомляли, що за наркотики тут загрожує смертна кара. Тепер же в тусовці панували справжні веселощі: одні нюхали, другі упивалися, треті — і те, й інше. І мені доводилося відповідати, щоб влитися в це товариство. Те, що я сам у якийсь спосіб не стирчався у цей період свого життя, вже саме по собі було досягненням. На одній із таких вечірок я й зустрів Харона, біля стійки бару, на церемонії нагородження діячів реклами, куди я проник за підробним бейджем. Я ледь його впізнав. Підтягнутий кремезний коп із  важким поглядом залишився в  минулому. Тепер антураж зобов’язував Харона косити під богемного алкоголіка: пожмаканий смокінг, шийна хустка, окуляри з димчастими скельцями, масивна каблучка на пальці і сива борода, над якою нависала загасла сигара. Я був такий радий його бачити, що мало не накинувся з обіймами. За ці кілька років у  Сінгапурі я  намагався з  ним зв’язатися, але не міг знайти й  сліду. Аж тут  — умучить віскі з  льодом, наче й  не він. Але Харон зупинив мене суворим поглядом, як тільки він умів. Нібито ми розпрощалися минулого тижня, буденно запитав, де я працюю. Я зізнався, що перебуваю в пошуку. — Моя знайома шукає асистента,— повідомив він і простягнув свою візитівку.— Набери мене завтра, я  влаштую зустріч. Усе сталося так природно, що я, здається, навіть не спромігся йому подякувати. Потім виявилося, що йшлося не про його знайому, а про знайому його знайомої. І в результаті я  отримав роботу  — необтяжливу й  добре оплачувану. Пропрацювавши три місяці асистентом хазяйки рекламного агентства, я  встиг обрости купою знайомств і  орендувати студію в  самому центрі, неподалік від офісу. І  ось, щойно мені здалося, що моє життя вилетіло на швидкісну трасу, на горизонті знову з’явився Харон. Він попросив мене про «невелику послугу». Усе, що від мене вимагалося,— скопіювати клієнтську базу з  комп’ютера моєї ледібоса, за що пропонувався гонорар розміром із трирічну заробітну плату. Харон завжди називав речі своїми іменами, уникаючи метафор. Щоправда, визначення «промислове шпигунство» він уважав за краще замінювати більш обтічним формулюванням «наші проєкти». Недовго думаючи я  погодився. Схоже, саме в  подібних заняттях полягало моє покликання. Я виконав завдання Харона, подбавши про те, щоб можливе розслідування пішло хибним слідом, і звільнився з агентства. Кілька місяців помандрував Латинською Америкою — Аргентина, Бразилія, Перу. А  коли повернувся, на мене вже чекало чергове замовлення від мого роботодавця. Наша взаємодія відновилася, як за старих добрих часів. За кілька років я встиг попрацювати в  двох медіахолдингах, на кіностудії, в  одному інформаційному агентстві і в трьох рекламних — не враховуючи дрібних проєктів, які не потребували улаштування до компаній. Входження в довіру, викрадення даних, збирання компромату, запис конфіденційних перемовин і  таке інше. 

Липові резюме, підроблені рекомендації, ретельно сфабриковані «легенди», продумані шляхи до відступу. Чи доводилося мені замислюватися про те, що буде, якщо одного разу все випливе на поверхню? У найкращому разі це загрожувало серйозними судовими позовами, в найгіршому — польотом із двадцять четвертого поверху. Згодом я перестав замислюватися про наслідки. Грошей, певно ж, було більше, ніж я  заслуговував, але не вони допомогли мені відкинути сумніви. Допомогло дещо інше. Щоразу завдання ставали дедалі складнішими. А захоплення, яке я  відчував, занурюючись у  новий світ і  повністю перевтілюючись, ставало дедалі інтенсивнішим. Я  любив свою роботу. Тепер я  любив і  свою безособовість, яка допомагала мені ставати то однією людиною, то іншою, і навіть старанно її підтримував. Я виявив, що не існує нічого неможливого, коли маєш справу з людьми, яких умієш спокусити, підкорити і в результаті використати. Я був неначе створеним для всього цього. Про теперішнє життя Харона мені відомо не так уже й багато. Але річ не у відсутності цікавості, а в тім, що старий, як і раніше, не зацікавлений у розголошенні особистої інформації. Йому має бути зараз близько шістдесяти, але достеменно вік визначити складно, оскільки його азійське обличчя перебуває поза часом. Наскільки я знав, після роботи в поліції Сінгапура він обіймав високу посаду у великій охоронній фірмі. Десять років тому, після серйозного скандалу, обтяженого загибеллю клієнта, був змушений піти на вільні хліби. І зараз у його портфоліо, крім комерційного шпигунства, залишилися фінансові махінації і фармацевтична контрабанда. У Новому Сінгапурі ти можеш більше не дбати про колишню репутацію  — вона стирається разом зі  щорічною зміною ID-картки. Якщо не порушуєш місцевих, і без того досить ліберальних законів, то можеш ні про що не турбуватися. Злочини, вчинені в інших державах, адміністрацію не хвилюють: усе, що було не в Сінгапурі, залишається поза Сінгапуром. Глобальний торговий центр. Один із найбільших у  світі портів. Особлива економічна зона. Адекватне оподаткування. Екстрадиція не діє. Коли ти стаєш жителем міста, твоя фінансова і  будь-яка інша історія обнуляється з отриманням ID, у якому ти можеш указати будь-яке ім’я, а  можеш не вказувати зовсім  — вистачить і  номера, проставленого на картці. Ось чому це місто приваблює гравців, аферистів, бухгалтерів-утікачів і  фінансових ділків з  усього світу, що замішані у скандалах. Тут вони знаходять те, про що в інших містах світу годі й  мріяти: недоторканність, анонімність, фінансову безпеку. Що стосується Харона, то йому й переїжджати нікуди не довелося, адже він народився в  Сінгапурі. Так само, як і я, гадаю. 

0005 

Дiзнатися бодай щось про свою появу на світ я не зміг. Католицький сиротинець зник, і ніяких залишків я не знайшов, та й не дуже розшукував. Де саме я  народився,— я  міг тільки здогадуватися, для зручності вирішивши, що це був Сінгапур. Саме на момент моїх негараздів у  Ґейланґу мої прийомні батьки ледь оговталися від втрати власної дитини і з радістю вхопилися за пропозицію Харона всиновити миловидого підлітка. Тим більше що після десяти років у  Південно-Східній Азії вони саме збиралися повертатися до США. Уже виникло передчуття глобальних трансформацій: криптовалютна мильна бульбашка ладна була луснути в  будь-який момент і  змінити економіку всіх країн, а  надто Сінгапуру. Незабаром так і  сталося: трильйони доларів було втрачено, мільйони людей втратили свої заощадження та інвестиції. Сінгапур, який іще недавно називали містом-утопією, мрією, державою майбутнього, котився похилою площиною  — початок періоду криптоанархії. Пам’ятаю, я  миттєво призвичаївся до ролі зразкового сина. Я прийняв їхнє прізвище та навіть ім’я своє сирітське, «Золтан», забув назавжди. Батько був розробником ігор, мати працювала в  благодійному фонді. Походили обидва зі Східної Європи — угорець і українка,— що стали американцями в юності. Звичайний світ моїх прийомних батьків, яких я  відразу призначив «татом» і  «мамою», без префіксів (на їхнє превелике щастя), був затишним, безпечним і  трохи нудним. Але сам факт переїзду до незвіданої країни захоплював мене набагато більше, ніж втеча від помсти злопам’ятного судновласника. Потім були десять років у  Пасадені, де я  спочатку закінчив школу, а потім навчався дизайну у царині штучного інтелекту  — нової професії, на якій чомусь наполягав мій батько. Мені тоді було байдуже, що робити. Хоча з навчанням я не відчував жодних труднощів, але й захоплення ним у мене не було. А потім… Відзначаючи з  друзями отримання диплома, я тусив по всіх злачних місцях Тіхуани. Телефонний дзвінок буденно пролунав під час однієї з  таких пиятик, з  невідомого номера. Я  навіть ледь не скинув дзвінок, не  бажаючи відволікатися від півнячих боїв. Але чомусь усе ж таки відповів. Офіційний голос із бостонським акцентом повідомив мене про автокатастрофу й поцікавився, коли я зможу прийти на впізнання тіл батьків, а  також залагодити інші формальності. Пам’ятаю свої відчуття. А  точніше  — їхню повну відсутність. Люди, які стали для мене сім’єю, дали мені нове життя і, самі не знаючи того, урятували від смерті,— лежали в  холодильнику поліцейського моргу в  Пасадені. А я лише подумав: тепер мене тут ніщо не тримає. Й одразу ж зненавидів себе за цю бездушність. Так само спокійно я пройшов усі формальні процедури і несподівано дізнався, що батькові ще від часів його роботи головою IT-відділу в  Сінгапурі належала там частка в  невеликій маркетинговій компанії. Сінгапурський нотаріус із  бездоганною англійською вимовою наполегливо видзвонював мене (звідки вони про все дізналися?) і наполягав на моєму приїзді для вступу в спадок. Пазл склався. Я мав повернутися до Сінгапуру і прагнув цього. Мене не відпускали спогади про вирування життя на його вулицях, а  головне, про мої власні пригоди, що хвилюють так, як ніщо в житті мене більше не хвилювало. А  тепер для цього ще й  була вагома причина. Щось говорило мені, що саме там на мене чекає велика пригода, яка нарешті дасть мені відповіді на всі мої запитання до себе й до світу, і я був до неї готовий. Здається, це було так давно… А минуло лише п’ять років. 

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *