У травні минулого року Слава Юшков презентував ескіз вистави «Тренди Твіттера» в рамках міжнародної резиденції START. І вже згодом у Дикому Театрі відбулася прем’єра трагікомедії, що є концентрованою рефлексією на наші реалії.
Автор тексту і режисер — Слава Юшков (вебсеріал «Нармальная руская женщіна Тарама», телесеріали «Коли ми вдома») крізь вже набутий досвід виживання українців створює поліфонічну виставу, після якої майже не залишається сумнівів, чому «не на часі» – новий сорт «какая разніця».
Коротко про сюжет: у багатоповерхівку прилітає ракета і троє сусідів, вимушені разом чекати на ДСНС. У кожного – своя історія, свій досвід, через що і виникають суперечки.
Кіра — молода дівчина, яка саме робила ремонт у квартирі, займається блогінгом і мріє потрапити у тренди Твіттера. Наталя Кобізька створює на сцені образ доволі прогресивної і розумної дівчини, яка може з гумором рознести на молекули будь який російсьский наратив.
Марина (Дар’я Білоцерковець), яка отримала поранення під час прильоту, народжена після здобуття Незалежності Україною, намагається жити собі на радість, випромінює енергійну стійкість до всіляких ідеологічних суперечок, ненавидить оливки і мріє жити у Карпатах.
І нарешті — пан Борис (Сергій Солопай), який ще родом з СРСР і постійно провокує оточуючих минулими пережитками. Він любить Булгакова і береже до нестями урну з прахом своєї матері у квартирі, тримається за «дорогоцінний» румунський сервант радянських часів. А ще позиціонує себе прихильником мексиканських серіалів.
Крізь сусідське тріо на сцені періодично з’являються ті сами тренди твіттера,через які соцмережах розгортаються бурхливі дискусії, ейфорія від переможних кроків або заклик до до дій. Наприклад: «бавовна, стефанія мама, контрнаступ на харківщині, танец венсдей, росія держава терорист, free azovstal». А хештег «11% українців продовжують ностальгувати по срср» тригерить на фоні реплік про меблі часів варшавського договору. Матеріальні цінності по суті трансформуються у застиглу людську свідомість, котра зневажає власну ідентичність і позицювання себе, як громадянина своє країни, а воліє бути заручником побутової «спадщини».
Репліки, де переплітається російські наративи з реаліями сьогодення, де головне вижити, наповненні гострим сарказмом і жартами, які по суті розвінчують нав’язувану століттями імперськість. Окремий вайб від пародії на образ Ремарка, який створила на Наталія Кобізька — безапеляційного представником втраченого покоління і «амбасадора» рому. Образ Ремарка додає противагу тій трагедії і безнадійності, у якій ми зараз всі живемо. І попри це ми за хвилину можемо знайти мільйон зачіпок для фейсбучних батлів або чергової сторіс.
Напевно, одним з контраверсійних символів вистави і є кільцева лампа, як спосіб виживання у часи блекаутів і водночас, як спеціфичний засіб для висвітлення правди — аргументів для людей, які живуть у ілюзіях минулого. Лампа-символ, як певний навігатор нашого життя у війні, що триває у прямому ефірі. Коли хтось у соцмережах висловлює «глибоке занепокоєння», то українці сміливо знімають для сторіс рецепт смачної пасти. Жага до життя всупереч жахіттям і відстоювання власних кордонів ну всіх вимірах визначає трагекомедійнсть вистави. Але по суті, це рефлексія реальності, яку режисер вибудовував у єдиний простір — дім, що є мікросвітом наших домівок. Дім, який потребує реновації і перезавантаження свідомості.
Виставу «Тренди Твіттера» можна вважати певним емпатичним дзеркалом нашого суспільства. Сінергія театру, стендапу, цифрових технологій у контексті травматичного досвіду і власної ідентичності – потужний інструмент для очищення ментального кешу.
Наступний показ у «Дикому театрі» (Сцена 6) — 30 березня, квитки
Текст: Ірина Голіздра
Фото: Артем Галкін
