Три одеських виставки на початку лютого.

Перша виставка, про яку тут йдеться і яка напевне не подобається пуристам та прихильникам академічних напрямків мистецтва, відкрилася 2 лютого,  носить назву  «Чи промінь, чи ніч». Виставка одеського відеоарту та акціонізму (2014-2024) реалізована сукупно Museum of Odesa Modern Art та WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва (роботи — Дмитро Ерліх, Микола Карабінович, Андрій Любов, PLOT, Олександр Ройтбурд, Альона Токовенко, Вікторія Хорошилова, Надія Шошина, під кураторством Анни Мороховської та Андрія Сігунцова). Акціонізм тут представлений роботою Дмитра Ерліха «Запрошення до обіду» (певним чином до акціонізму можна віднести також відеороботу Надїї Шошиної, пов’язану з пошуком роботи у 2021 році у Франції). Решта — інсталяції та відеоарт. Виставка має розповідати, як походить з  презентаційного проспекту, «про вплив соціальних та культурних розломів на сучасне суспільство» – якщо би там було написано, що вона відображує, наприклад, проблему прийняття та неприйняття власної тілесності, або стурбованість майбутньою екологічною катастрофою, це б теж нікого не здивувало, об’єднуюча ідея таких експозицій завжди певною мірою довільна, але мистецтвознавцям, критикам та оглядачам треба ж від чогось відштовхуватися.

Якщо ж прийняти, що це мистецтво, то це буде дійсно дуже вразливе мистецтво. Вразливе тому, що хтось обов’язково скаже — «Ну, це не мистецтво!». Вразливе тому, що воно повною мірою залежить від глядачів, з якими вступає в безпосередню комунікацію  (справжній гамбургер з Макдональдсу, складову частину інсталяції, можна з’їсти, що й зробила критикиня Ута Кільтер), вразливе завдяки інструментарію — значна частина експозиції існує як рухома проекція на екрані або на стіні, до того ж електронні засоби самі по собі вразливі, бо є продуктами високотехнологічної цивілізації, а вона вразлива за визначенням…  воно вразливе тому, що існує не тільки в просторі, а й в часі… Тобто має початок і кінець. Ну й так далі. Але варто пам’ятати, що вразливі ми всі, і під час війни це особливо відчуваєш.

З виступів організаторів на відкритті:

• «Складні часи дають цікаве мистецтво, а воно вже допомагає переживати складні часи». 
• «Призначення музеїв сучасного мистецтва — це формувати смаки глядачів».
• «Одеське мистецтво — це не тільки живопис, і про це важливо пам’ятати»
• «Війна об’єднує тільки на початку, а потім починається розлад, і, якщо ми хочемо перемогти спільного ворога, потрібен діалог, а діалог – це завжди прийняття іншого».

2. Того же дня платформа культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» та Одеський національний художній музей відкрили проект Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського «Степ Мікі Маусів», котрий, як вказано в релізі, «поєднує архівування з альтернативною історією». Насправді це мок’юментарі, яке є частиною багаторічного проекту «Музей людської цивілізації», за легендою, створеного в далекому майбутньому вже після загибелі людства. Тема давно вже є улюбленою фантастами – варто пригадати канонічне оповідання Артура Кларка «Експедиція на Землю», де венеріанські  вчені намагаються реконструювати загиблу людську цивілізацію спираючись на єдиний вцілілий артефакт – плівку з діснеєвськім   Мікі Маусом.

В даному випадку Мікі Мауси – це уламки танків, які залишилися від людської цивілізації (на території України, як свідчить проект, було знищено більше танків, ніж у будь-якій іншій країні світу, а саме назва Мікі Мауси бере своє походження від назви, яку німецькі військові часів Другої світової війни дали радянським БТ-7 та Т-34-76 зразка 1942 року: відкриті люки машин нагадували їм вуха диснеївського персонажа). В Одеському  національному художньому музею заподана частина проекту, котра присвячена серії фотографій та малюнків, що за легендою ще будуть тільки знайдені в Харкові в 2153 році. Ці світлини — архів відповідним чином зістарених фотографій танків на території України, починаючи з 1920-х років і до російсько-української війни. Архів за легендою був зібраний Владиславом Любченком, який працював слюсарем на Харківському танковому заводі. Малюнки (теж штучно зістарені) належать такому ж уявному персонажу, колишньому танкісту Івану Стигатенкові, який на підставі уламків, реконструює танки, як  палеонтологи реконструюють вимерлих тварин: виходить іронічно та навіть симпатично — бойові машини перетворюються на забавних істот. Не дивно,  ми всі знаємо, що такі реконструкції часом не мають відношення до реальності (згадаємо пародійну реконструкцію вигляду голуба або кролика, яка гуляє по мережі). Проект доповнюється  фільмом «Степ Мікі Маусів. Шукачі», знятим у 2022 році в Харківській області («Митці уособлюють шукачів металобрухту, джерелом металу для яких стають покинуті російські танки, а знищена військова техніка поступово стає частиною пейзажу» — з релізу). До того ж експозиція арт-об’єктів  супроводжується мок’юментарі —біографіями діючих осіб.  Владислав Любченко  згідно з легендою 21 грудня 2022 року загинув у своїй квартирі від  прямого влучання ракети С-300; Іван Стигатенко — від переохолодження 12 лютого 2024 року (тобто в своїй умовній реальності, коли я це пишу, він ще живий; коли ви це будете читати, його смерть стане фактом минулого). Мок’юментарі реальність однак на жаль дуже схожа на реальність реальну; підтвердженням тому – наступний фрагмент звіту. 

3. Ще одна виставка, яка відкрилась на вихідних в WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва — це памʼятна фотовиставка Дениса Кривого «КРАСА БУЗЬКОГО ГАРДУ», за підтримкою Благодійного фонду «СЯО». Денис Кривий – фотограф-натураліст, який друкувався у National Geographic Ukraine, був переможцем багатьох міжнародних конкурсів, і, як сказано в релізі, входив у ТОР 100 кращих фотографів світу.

На його фотороботах – тварини та пейзажі Півдня України, світу, який виявився крихким та вразливим, бо якщо бойові дії зараз точаться не саме там, то в не менш прекрасних і колись мирних ландшафтах. Таким чином виставка перегукується з двома попередніми – з виставкою одеського відеоарту – вразливістю, в даному випадку природних осередків, та їх мешканців; з виставкою в Одеському Художньому музею – біографією художника,  цього разу на жаль, не вигаданою, бо волонтер і доброволець Денис Кривий служив у лавах ССО старшим оператором вогнеметником групи СпП та загинув 11.05.2023, рятуючи пораненого побратима. Це вже не перша виставка в Одесі, яка присвячена пам’яті загиблого воїна та художника, знавця природи та людини мирної професії. Виставка світлин та акварелей капітана четвертого стрілецького батальйону 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу Бориса Айзенберга (позивний «Борисович»), у мирному житті — ландшафтного дизайнера та власника дендрарію відбулася минулого року в стінах Одеського художнього музею.

Текст: Марія Галіна