Міжнародний театральний фестиваль у Варні, який проходив вже у 31-й раз 1-10 червня презентував різножанрову програму. Фестиваль став як майданчиком для вистав, так і простором для дискусій і обговорень сучасного театрального процесу. Зокрема, у колі молодих критиків з Болгарії, Польщі, Греції і Франції під керівництвом Івана Медениці та Жана Пьера.
Якщо спробувати визначити тему цьогорічного фестивалю, то у фокусі — людини у взаємодії з хрупким Всесвітом, постійний пошук гармонії існування. Режисери і актори прагнуть рефлексії від глядача, іноді через завуальовану провокацію, а іноді і через нестандартну форму сценічного висловлювання.
Вистава «Орфей» (Національний театр «Иван Вазов») режисера Джерней Лоренці — найбільш глибока за змістом і мультижанрова за формою. Режисер через міфологічний простір розкриває, по-перше, циклічність життя людини крізь історію. А по-друге, це вистава-пазл, де метафоріка образів створює парадигму цінностей життя. Наприклад, у виставі звичайний мікрофон використовується, як символ щастя, через який герої розповідають свої персональні історії, а також і як, медичний інструмент, яким перевіряють — чи жива людина. А вистава власне і починається зі смерті, точніше війни у Древній Греції. На сцені немає прямих паралелей з війною в Україні, але натуралістичні образи – шматок натурального мяса, як символ вбитої людини, достатньо чітко транслює українські реалії. Мясорубка — машина смерті, яка нікого не жаліє. Війна, смерть, весілля, знов смерть, і знов нове життя – історія людства на одній сцені.
Поєднання поетичної канви з документальними елементами, яким є реальні історії акторського весілля, як сповідь перед неминучою дорогою до пекла. На сцені актори читають сонети Рільке, звучать тексти Вергілія, Овідія і Вергілія у гармонії з оперними аріями і живим оркестром на сцені. Мікс різних жанрів фокусує історію Орфея, як жертву свого кохання до Евредіки. А з іншої сторони, у виставі музика є фундаментом, який глобалізує цю історію.
У виставі «Орфей» тема життя і смерті, що зараз є актуальною для світу, і зокрема для української нації, показує наскільки наша планета може бути хрупкую.
Ця теза прослідковується і у хореографічній виставі Freefall у постановці Маріон Дарової. Людина постійно шукає точку опору, але земна куля, немов той мяч на сцені, з котрим грається актор, має непохитну гравітацію, з якою все життя бореться людина.У цьому вбачається як і прагнення до свободи, так і постійна боротьба, що втілюється через сучасну хореографію. Можна дискутувати – про глибину сенсів, які глядач декодує через рухи, пластику і гру світла. Але взаємодія людини і суспільства — це завжди рух, здебільшого, з великим градусом спротиву.
До рівня планети у географічному вимірі масштабується вистава Silk Драматичного Театру з Пловдива. Режисер Олександр Секулов за основу взяв новелу відомого італійського драматурга Алессандро Баріко і створив на сцені експресивну візуальну канву, через яку глядачі спостерігають за майже love-story головного героя Ерва. Мелодраматична лінія направлена на емоції, але використання шаблонів щодо японської культури дещо спрощує рівень сприйняття. До того ж, не зовсім зрозуміло є питання про вибір такого матеріалу для болгарської аудиторії. Проте вічна тема кохання у виставі метафоризується через шовк – надто тонку матерія, що символізує хрупкість людського щастя.
Потужним мостиком між фестивалем і Україною є документальна вистава Riding on a cloud (Німеччина) режисера Рабі Мруе. А вистава побудована на особистій історії його брата Ясера, якого якого було поранено під час громадянської війни у Лівані, і після цього він втратив здатність говорити. Ясер почав знімати відео, з яких і складається вистава-мозаїка: він почав у 17 років заново вчитися говорити, писати. Згодом він став поетом, а Riding on a cloud — назва його збірки першої віршів.
У виставі поєднується особиста, інтимна історія Ясера з суспільно-політичним режимом, що певним чином стосується сьогодення України. Він розповідає зокрема про комуністичний режим, спотворені радянською владою поняття про справедливість. У цьому контексті українському глядачу одразу згадуються роки тоталітарного обмеження розвитку української ідентичності, свідоме знищення українських митців.
На фестивалі не оминули і трендову тему екології, а точніше — ії взаємовплив з людиною. Наприклад, вистава Lungs за відомою п’єсою Дункана Макмілліан, яка здебільшого побудована, як вистава-провокація – чи зберегти родину або планету. Вистава, де відбувається вербальний батл між жінкою і чоловіком на цю тему у монотонному ритмі, скоріш за все, не є нагальною темою для болгарського глядача.
Цікавим і філософсько-метафоричним є проект Венеліна Шурелова — його інсталяція Peripatetic, яка стала візуальним символом фестивалю. Це глибоке і багатошарове висловлювання не тільки актора, але й людини, як спостерігача.. Два персонажа на сцені, один з яких, головний — гібрид людини і тварини у образі скелету тварини, що символізує автоматизовану реальність, знецінення людського потенціалу на всіх рівнях. З іншої сторони, це цілком може бути мистецьким відображенням подій війна знищує не тільки природу, але цілі міста. І Веенелін Шурелов веде діалог з цією механізованною фігурою про еколгічність життя крізь філософсько-екзистенційну призму людства.
Якщо підсумовувати, то на фестивалі була представлена палітра сенсів у різних форматах. У закулісному спілкуванні з представниками театру з різних країн тема російсько-української війни в Україні і майже всі колеги висловлювали щиру підтримку нашій Україні.
Ірина Голіздра, учасниця воркшопа для молодих критиків на 31-му Міжнародному фестивалі «Варненське літо 2023»
