Василь Михайлович Крячок зустрів й пережив окупацію Маріуполю, відроджує оркестр Маріупольський філармонії, проєкт має назву «Філармонія Нескорених» — в цьому немає жодного пафосу, бо все так і є. Диригент розповідає про рік роботи свого камерного оркестру і розповідає про плани наступного, 35 сезону.
Рік — три месяци — день до розмови
Перше питання про концерт-закріття сезону, його складові: 1-ше відділення, 2-ге відділення. Чому саме ці твори?
— Кожен рік ми, приблизно в цей час всі 33 роки закривали черговий концертний сезон. Оскільки в лютому цього року ми «відродили філармонію» — себто, поновили творчу діяльність камерного оркестру Маріупольської філармонії, безумовно, потрібно було б закрити і цей сезон. Бо ми не просто відкривали сезон, щоб зробити концерт в рамках проєкту «Філармонія нескорених». Вчора, 3-го липня, сталася легендарно-історична подія — і для мене, і для колективу оркестру, і для нашої Філармонії. Маріупольська камерна філармонія – єдина наймолодша камерна філармонія України: їй виповнилося 5 років, це перший маленький ювілей філармонії, тому ми закрили 34-й історично-легендарний сезон камерного оркестру.
Після повномасштабного вторгнення росії Маріуполь було окуповано, музиканти роз’їхалися хто куди. Як могли, так і виїхали. Філармонія нараховувала в той час 102 працівники разом з технічними службами, з них, як би не було боляче, 67 нелюдів (по-іншому я їх не назву) залишились працювати там і зараз співають «Я люблю тебя, Россия! Путин – наш президент!».
Нас тут працює пʼятеро музикантів з Маріуполю. Ми поновили діяльність 20-го лютого, мене й колектив в Києві зустріли по-братськи. Я приїхав, зайшов до Михайла Шведа (Михайло Швед — генеральний директор Національної філармонії України). Ми знайомі років 19, я до нього зайшов привітати та за порадою: «От я приїхав у Київ. Куди звернутися?» Швед одразу говорить: «Ми домовляємося: один концерт буде в концертному залі Лисенка Національної філармонії. Далі будемо шукати репетиційні майданчики». І дав мені цілий перелік ідей: Київська спілка композиторів, Національна спілка композиторів, Дім вчених, Палац піонерів, Будинок актора… Швед перетелефонував скрізь, де можна. Так ми знайшли Будинок архітектора, зараз ми маємо тут репетиційну залу. І оголосили конкурс на заміщення вакансії, нас з Маріупільскої філармонії пʼять, ми підібрали музикантів з Луганської філармонії, потім – тих, хто в Сєверодонецьк приїхав, з Харківської, Запорізької, з Кривого Рогу.
Ви ж поїхали з Маріуполя без нічого: без партитур, без костюмів.
— У мене з собою в портфелі була диригентська паличка і три собаки, все. На мені – куртка. Все залишилось вдома: партитури… В кінці березня місяця, коли активно бомбили місто, і ударною хвилею винесло все остаточно, — і вікна, і двері, зруйновані історична пам‘ятка — вітражний зал, осколком снаряда було пробито дах в стеля будівлі, а там переховувались не тільки проукраїнськи налаштовані цивільні, а й сепаратисти, які скористалися можливістю, та винесли з філармонії все що можна, навіть з мого директорського кабінету, крім оргтехніки винесли — фраки, смокінги, концертні костюми. Бабочки, запонки – для чого вони їм потрібні? Кларнет Selmer, нульовий, скрипку одного скрипаля (він потім помер), інструменти.
Украли все, що можна. Партитури. В мене бібліотека була. Не в кожному обласному центрі я бачив таку бібліотеку. Для всіх оркестрових я все робив сам. У мене було дуже багато камерної літератури, симфонічної музики, оперної класики — 33 роки оркестру тоді було. Все залишилось там. Або вкрали.
Я приїхав, а в мене ні одного аркушика нотного не було.
Я вдячний співробітникам Національної філармонії, Михайлові Шведу, колезі своєму, пану Миколі Дядюрі, головному диригенту опери і філармонії. Загалом, у мене доступ до бібліотеки був — це рідко хто робить.
Яка партитура у вас з’явилася першою?
— Першу партитуру я привіз з Німеччини. Золтан Алмаші написав реквієм-посвяту Марії, місту Маріуполю. І ноти Богдани Фроляк: Фантазія на теми пісень Рок гурту Океан Ельзи «Не твоя війна», котра присвятила цей твір двом оркестрам: Маріупольському Камерному оркестру «РЕНЕСАНС» та Академічному Камерному оркестру «ВІРТУОЗИ ЛЬВОВА» під орудою мого колеги, Народного артиста Украіни диригента Сергія Бурко. Вона написала цю Фантазію десь років 8 чи 10 тому. Була розмова и Богдана говорить: «Я зроблю Фантазію на темі пісень рок-гурту «Океан Ельзи». Остання пісня була — «Не твоя війна».
Ви ж учора були на концерті, все це чули. Це — ті твори, які я в Німеччині відсканував. Оце (оглядається) десь т третя частина з того, що я маю зараз.
А ось розкладена вчорашня програма. Ось вони всі – папки. Зараз програми в мене розписані до нового року.
— Сьогодення
Війна і музика. Ваше відчуття музики зминілося?
— До музики, з якою я працюю, у мене відношення не змінилося. Я емоційно людина сильна.
Що змінила війна? Ставлення до життя: потрібно працювати. По-перше, мене підтримував весь світ. У мене дуже багато знайомих з Італії, Австрії, Швейцарії, Німеччини, Польщі, диригенти – вони запрошували працювати.
Скажу одне: не витрачати час на непотрібні речі, на непотрібних людей, на непотрібні заняття. Я насолоджуюсь усім — співпрацею, працею, репетиціями, концертами.
Поки не звільниться все це все як воно повинно по кордонах 1991 року, я не буду грати жодного звуку російської музики, чисто принципово. Є багатомузики європейської, дуже багато музики української.
Українська класика – досить об’ємне поняття: є Косенко, є Лятошинський, є його учні. Це досі — ціла Атлантида.
— Треба дивитися все. Нам потрібно дивитися на те, що більше підходить до камерної музики. Має бути певна збалансованість.
Потрібно дивитися і потрібно знайти то раціональне зерно, яке було закладене, щоб не було розходжень з автором. Алмаші я зіграв у березні, спочатку я читаю все, що написано по нотах, бачу внутрішню фактуру – складову, гармонійну, мелодійну, потім – темпову, десь якесь співвідношення одних темпів з іншими. Але все одно я їх трішки переламав. От учора я все темпово старався утримати. Йде такий моноспектакль, потрібно, щоб слово не вийшло голим. Там було чотири контрабасових такти, ми протягнули шість.
З твором «Присвятою місту Марії» Золтана Алмаші ми вийшли першопрохідцями, не побоюсь цього слова, ІСТОРИЧНОГО на сьогодні шедевру. Вересень та жовтень минулого року проводився Маріупольський фестиваль «Mariupol Classic», який почав свій шлях в Ґданську, а далі були Львів, Івано-Франківськ, Вінниця, завершився фестиваль в Києві, в Колонному залі Національної філармонії України, де композитор і був запрошений на прем’єру свого твору в Києві. Після концерту ми трохи приємно подискутувати по деяким динамічно-темповим моментах написаних автором і дуже приємно було почути з вуст автора: «Я, в принципі, так і мріяв».
Я за одним жалкую: що в мене була купа прекрасних вишиванок. Я їх купував у Львові. Вони всі були ручної роботи. Усе залишилось там.
— Майбутне
Говоримо про плани?
— З української класики будуть прем’єри. Хочу зробити прекрасні вокальні програми. Підняти, подивитись барокову музику України —Бортнянський, Деснянський.
Ще я в Філармонії вже запланував – не буду подробно, я хотів назвати її «Моцарт – Бог», але справа в тому, що це — Пушкінські слова. Тож треба щось нове придумати. Я хочу взяти дві симфонії Моцарта (40-ву і 29-ту – самі козирні) і з Дмитром Таванцом, піаністом, зіграти 20-й концерт Моцарта. Потім подумаю по деяким моноспектаклям, щоб концерти з художнім словом були. Потім —подумати про новорічні концерти хочу. Тому що в Маріуполі у мене був кожен Новий рік концерт Штрауса. Зі всіма «Радецькими», йшов «Голубий Дунай», і всі хіти Штрауса. Потім – Полька піццикато. Я просто повертався до публіки, поки разом не хлопнемо разів 20, полька піццикато виходить 10 хвилин.
От такі плани. Перспективи такі: все буде нормально. Ми стали на ноги. Ну, нехай все поки стоїть десь на боку. Коли встане вертикально, будемо повертатися в Маріуполь. Але життя йде, і музика вічна.
Спілкувалася Вікторія Федоріна
