Перше життя

Вернон Кресс

У Чернівецькому видавництві «Наші книги» вийшов історико-біографічний нонфікшн «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».

Головний герой колишній чернівчанин Петер Демант виглядає таким собі блукачем у часі і просторі, який випадково затримався в нашій епосі. Географія його долі – Австро-Угорська монархія, Королівство Румунія, Перша Чехословацька Республіка, Третій Райх, Союз Радянських Соціалістичних Республік, Росія, безліч гірських вершин і природних місцевостей, країв і країн на всіх континентах, хіба що за винятком Антарктиди. Дивовижним чином у ньому переплелися ключові події найтрагічнішого в історії людства ХХ століття.

Після світоглядно знакового першого життя у міжвоєнних, ще європейських Чернівцях, йому випала доля скуштувати тюремної баланди у сибірських і колимських спецтаборах для особливо небезпечних (звісно, тільки для сталінської влади) політичних злочинців. А після звільнення, працюючи звичайним вантажником, стати першопрохідцем, хрещеним батьком туризму на північному сході Євразії і навіть російським письменником Верноном Крессом.


З автором книжки істориком Юрієм Чорнеєм пройшлися головними чернівецькими адресами Петера Деманта. Й це була незабутня екскурсія містом, яка заслуговує стати окремим, дуже пізнавальним туристичним маршрутом столицею Буковини.

Вул. Ольги Кобилянської, 19

За Австро-Угорщини теперішня вулиця Ольги Кобилянської називалась Панською. У 1920–30-х її перейменували на честь буковинського політика румунського походження Янку Флондора.

Тут жили дід і баба Петера Деманта, потім – його батько. У спогадах письменник згадує, що з крайнього вікна було чути, як він грає на фортепіано.

Вернон Кресс

Батько і тітка Петера Деманта народилися в Тернополі. Його дідусь з родинною переїхав у Чернівці наприкінці ХІХ століття. Працював тут у магістраті, був спеціалістом з фінансових питань. Його могилу я знайшов на Руському цвинтарі, офіційно це історико-культурний заповідник“Кладовище на вулиці Зеленій” – там поховані багато видатних людей – Юрій Федькович, Євгенія Ярошинська…

За Румунії на третьому поверсі будинку № 19 діяло відділення політичної поліції – сиґуранца. Перший займали магазини, наприклад, торгували автомобілями “Шевроле”. Вище – жилі кімнати. Деманти часто переїздили, але тут прожили найдовше. В цьому будинку минуло дитинство Петера.

Звукоізоляція в таких будинках погана. Не знаю, як жити, коли над тобою весь час когось допитують, б’ють. Румуни переслідували комсомольців, під підозру підпадали майже всі українці, навіть просто за книжки кирилицею.

У 1940-му будинок номер 19 націоналізувала радянська влада. Мешканців відселили – хотіли зробити обласну бібліотеку. І на другому поверсі якийсь час діяла, але потім забракло місця, і її перенесли.

2002 року будівля впала. Зараз бачимо новобуд, але який повністю відтворює оригінальний фасад.

Ще з вулицею Кобилянської пов’язаний цікавий історичний анекдот. Отам, де зараз військкомат, два будинки належали родині Васильків. Молодий граф Олександр поспорив на ящик шампанського з бароном Мустяцею, що босий пройде через усю вулицю. А це для людини його статусу на той час було моветоном.

Мали зустрітися біля кафе “Європа” –  це, де зараз “Панська гуральня”. Зібралися усі, хто мав бути свідками, прийшов барон, а Василька немає. Ну все, програв, ну не міг же він дійсно опозоритися і пройти через усю вулицю без взуття. Раптом якийсь босий замурзаний слюсар підходить і каже: “Привіт, коли віддасте мені моє шампанське ?”. Граф перевдягнувся у робітника й так виграв парі.

Вул. Руська, 26

Від 1918 до 1940-го ця вулиця називалась Румунською.

Тут жила жила бабуся Петера Деманта по материнській лінії. До Чернівців переїхала разом із донькю Паулою. Винаймали квартиру на першому поверсі. Прямо біля греко-католицької церкви, де зараз пам’ятник Буковинському куреню. Навпроти жили лікарі Залозецькі, з якими дружив батько Петера. А от з тещею мав специфічні стосунки. Письменник згадує, що тато любив подратувати бабусю, спеціально граючи якісь модні танці. Вона до зятя скептично ставилась. Через переїзд з Відня у провінцію і через те, що був вихрещеним євреєм. Лютеранином став за тиждень до хрещення Петера, очевидно, це була умова Паули.

Зіґмунд Демант закінчив школу в Чернівцях. Потім поїхав вчитися на медика у Віденський університет. У столиці імперії познайомився з богемною тусовкою. Разом з Карлом Краусом, Петером Альтенберґом, Густавом Малером зависали, як би ми зараз сказали, у кав’ярнях, теревенили.

Там Зіґмунд зустрів свою майбутню дружину, набагато молодшу Паулу, яка товаришувала з оцим усім колом. Це був не перший шлюб чоловіка.

Петер Демант народився в австрійському Інсбруку, бо батько служив на італійському фронті й викликав до себе у Тіроль з Відня вагітну дружину. Світська левиця Паула погодилась переїхати у геть провінційні Чернівці лише тому, що Австро-Угорщина наприкінці Першої світової наближалася до краху. Сім’я залишилися без засобів для існування, а Зіґмунд як військовий лікар отримав посаду в армії Королівства Румунія, куди тепер входила Буковина.

Паула Демант була подругою Петера Альтенберґа. Він славився короткими новелами-нарисами, які відтворюють «миттєві враження», мінливість почуттів. Створив особливий стиль — «телеграми душі». Його висували на Нобелівську премію.

Альтенберґа добре знали в німецькомовній Буковині. В щоденнику Ольги Кобилянської вдалося знайти запис, де вона нотує роздуми Альтенберґа про стосунки поета і жінки. Що це не обов’язково має бути плотський зв’язок, а й, навіть радше, духовна єдність.

Умовно кажучи, Кобилянська підглядала за дружбою Паули Демант і знаного літератора. Коли мати письменника приїхала в Чернівці, то її впізнавали, бо знали зі столичних газет – була героїнею світських пліток. Місто було трохи шокованим. Приміром, вона перша в Чернівцях вийшла на вулицю без панчіх. У провінції цей нормальний для Відня вчинок усе ще вважався дуже неморальним.

Паула грала в теніс, була англоманкою, великою прихильницею “Саги про Форсайтів”. Під враженням від Першої світової, як і герої Джона Ґолзворзі, вважала, що раз життя таке швидкоплинне, то й, скажімо, до материнства, взагалі проблем, треба ставити з легкістю.

Вдома, за маминою примхою, розмовляли англійською навіть з дітьми.

Петер Демант згадує смішний випадок з їхньою покоївкою. В них служила українська дівчина Юстина. Якось пішла в єврейський квартал на базар. Тепер це вулиця Удонова. Звернулася до жида-крамаря англійською, бо була впевнена, що мова, яку вона вивчила від господарів, німецька.

Також у Відні Зіґмунд Демант познайомився з Йозефом Ротом. Достеменно доведено, що в романі “Марш Радецького” полковий лікар, єврей Макс Демант списаний з батька Петера Деманта. І в Чернівцях усі про це знали.

Зіґмунд Демант був у росіському полоні. Плюс страждав русофілією, чим, знову-таки, шокував тещу Августу. Скуповував у букіністів книжки російських авторів, з гостями пив чай із самовара з цукром у прикуску.

Слухав улюблену пісню про червоний сарафан, правда, в німецькому перекладі.

На вулиці Руській, скоріше за все, було і останнє чернівецьке житло майбутнього Вернона Кресса. До арешту, звідси ходив на роботу у Краєзнавчий музей.

На прикладі родини Демантів можна побачити якусь таку олюднену картинку ХХ століття на цих землях – Перша світова, прихід румунів, згодом – радянської влади, репресії, Голокост, Друга світова.

Формально хрещених до 1920-го євреїв нацисти не мали чіпати. Але у 1942 році Зіґмунда Деманта це не врятувало.

Там якась трагедія прихована, бо насправді, як колишній австрійський підданий, він не повинен був потрапити в Трансністрію. Я консультувався з ізраїльськими науковцями, які дуже глибоко досліджують цю тему. Румуни чернівецьких євреїв депортували за Дністер, на територію сучасної Вінницької області. Багато хто швидко повертався, викуповувався, якось домовлявся. Але від холоду, голоду , хвороб багато людей теж загинуло.

Так само не зрозуміло, чому Петер залишився у Чернівцях. До Сибіру його вивезли влітку 1941-го. Але про це трохи згодом.

Петер вигадав історію, що його батько служив в армії Ромеля і загинув у Північній Африці. Про матір придумав, що вона померла, прийнявши завелику дозу снодійного під час бомбардування.

Я запитував у вдови Петера Деманта, чи він їздив на її могилу, – ніколи нічого такого не розповідав. Тобто тут теж велика таємниця, куди зникла його мама.

І таких загублених чернівецьких людей дуже багато. Історія мовчить, куди поділися навіть такі яскраві особистості, як Паула Демант.

Вул. Йозефа Главки, 18

Вернон Кресс

“В самой середине особняков стояла вилла «Лола», как было обозначено большими буквами на фронтоне. Я всегда с любопытством наблюдал за этой виллой, потом за громадной немецкой овчаркой Люкс в палисаднике с необыкновенно красивыми розами и смуглым мальчиком…

Вилла была двухэтажная, со множеством веранд, террас, окон-фонарей в итальянском стиле, и имела десять больших комнат…

Мы сидели втроем в кондитерской «Прага» на Арбате, как сорок лет назад у «Рыпяну» на Панской улице…Поминали всех «великих людей», которые когда-то были жильцами виллы «Лола»: Моисси, одного из лучших актеров Европы, красавца француза барона Дара – лектора университета…

Я сообщил им, что вилла «Лола» удостоилась чести послужить резиденцией Никиты Хрущева в бытность его хозяином Украины, когда он приезжал в наш город”, – писав Вернон Кресс у своїй автобіографії «Моя первая жизнь».

Родинна Демантів якийсь час жила поруч з віллю “Лола”. В сусідньому будинку, №18, старшокласник Петер дорогою зі школи часто помічав “сивоволосу, шляхетну з вигляду пані, яка голосно розмовляла незрозумілою йому «русинською мовою». Саме такою залишилася у пам’яті малого Петера Ольга Кобилянська, яка винаймала підвальне приміщення. Цікаво, чи письменниця впізнавала в матері хлопчика подругу того самого Альтенберґа, чиї думки вона конспектувала, заочно полемізуючи в своїх “Нотаках літератки”, особливо щодо ставлення до жінок.

До речі, в Австрії досі дехто дотримується версії, що Петер Демант – позашлюбний син Альтенберґа.

Зараз з того місця, де жила Кобилянська, вже нема краєвиду на Прут і залізничний вокзал — усе заросло.

Петер Демант ріс абсолютно ізольованим від українського середовища, чув мову, можливо, лише від покоївки Юстини. Українське питання його жодним чином не цікавило.

Про те, що бачив Кобилянську, зрозумів лише в 1980-му, коли помітив меморіальну табличку на будинку поруч з домом своєї юності.

Вперше зрозумів, за що боролися українці, лише в таборі після 1946-го. Тоді до ГУЛАГУ бандерівців вивозили ешелонами.

Це підтвердив і Олександр Солженіцин, коли писав, що в той час дуже змінився національний склад в’язнів.

Що це за люди, звідки взялися, чого тут сидять — таку політінформацію Деманту проводили вже в ув’язненні. Подружився з арештованим у Чернівцях 1947-го студентом англійської філології Онуфрієм Перуном, який був пов’язаний з ОУНівським підпіллям. Петер згадує, що це була людина дуже високого інтелектуального рівня. Познайомилися на роботах у шахті, австрійця вразила чистота взуття Перуна і що звернувся до нього на «ви». Перекинулися парою латинських фраз.

Петер почав читати йому лекції з англійської літератури, оскільки Перун був значно молодше й дуже хотів вчитися. Натомість австрієць отримував знання щодо українського питання.

Крім Перуна, Петер згадує, що в лікарняній палаті лежав з підстреленим на Львівщині упівцем Бобром, і ще багато епізодів з українцями. Каже, що українки в таборі відрізнялися охайністю. В їхніх бараках, куди заходив як бригадир, завжди було чистіше, облаштованіше.

Бандерівці свій спосіб саморганізації запровадили і в таборах. По- перше, відразу розправилися зі стукачами – повісили кількох. Фактично взяли все під свій контроль. За протекцією Перуна, очевидно, Деманта як земляка взяли під захист від кримінальників.

Уже на волі Петер читав Тараса Шевченка німецькою, був шокований жахливим рівнем перекладу. В його бібліотеці, вже в Москві, була й інша класика, наприклад, Квітка-Основ`яненко.

Але більшість книжок все одно залишалися німецькою і румунською мовами.

1991-го, після проголошення нашої Незалежності, продовжував цікавитися подіями в Україні, хоча майже ніде не висловлювався з цього приводу. Знаємо ставлення Деманта до цього факту з дуже цікавого джерела. Один київський журналіст познайомився з Петером ще у 1970-х на Колимі. Зробив проєкт “Українці за Уралом”. Пізніше зустрічалися 2004-го в Москві. Попросив написати Деманта побажання українцям. Демант прямо пише, звертаючись до українців, що, мовляв, ви нарешті вибороли те, за що багато років сиділи у таборах, і я свідок тих подій. Згадує про місце української інтелегенції в Чернівцях, про Залозецького.

Звернення Петера Деманта опублікували в газеті “День” уже після його смерті.

Вул. Дмитра Загула, 8

На сьогодні за цією адресою діє ліцей №5 “Оріяна”. Петера Деманта не взяли в державну початкову школу, бо взагалі не знав румунської. Ходив у приватну лютеранську з німецькою мовою викладання на теперішній вулиці Шептицькго. Та будівля зберіглася.

Підтягнувши знання румунської у приватній школі, Петер Демант поступив у німецьку гімназію. Але деякі предмети в ній, як і в українській частині закладу, все одно викладались державною мовою — географія, історія. Хоча юридично це були різні установи, але містилися в одній будівлі, оскільки приміщень не вистачало.

Петер ніколи не вважав себе євреєм, і йому сучасні євреї не можуть пробачити цю втрату ідентичності. Він називав себе людиною саме німецької культури. Але багато його чернівецьких знайомих врешті відчули себе євреями й емігрували в Ізраїль. Всюди в щоденниках наголошував на своїй австрійськості. Принаймні трагедію роздвоєння ідентичності, як це сталося з Паулем Целаном, Демант не пережив. На два роки молодший Целан вчився в українській частині, могли перетинатися на перервах. Демант згадує також, що бачив цього малопомітного хлопця на пляжі. Тоді ще нічого не віщувало, що перед ним майбутня поетична суперзірка

До речі, батька Целана і Зіґмунда Деманта забрали з Чернівців одним етапом, і вони обидва загинули в Трансністрії.

Вчителем німецької літератури у Петера в гімназії був дуже відомий у Чернівцях університетський викладав Франц Ланґ. Його син, до речі, лише на три роки старший за Петера, став одним із найрезультативніших асів Люфтваффе в Другій світовій.

Тобто Деманта вчила спражня еліта. То й же Ланґ називав Петера окрасою гімназії.

Німці, дбаючи про свої діаспори в інших країнах, нагороджували найталановитіших дітей. Петеру Деманту приз за найкращий твір вручав посол Третього Райху в Бухаресті фон Шуленбурґ. Цей дипломат після Румунії служив у Москві. Був присутнім при підписанні Пакту Молотова-Ріббентропа. Історична постать. У 1944-му виступив проти Гітлера, і був страчений у Берліні.

У Румунії не було німецькомовних вищих навчальних закладів, і такі молоді люди, як Петер Демант, якщо збиралися продовжувати здобувати освіту рідною мовою, їхали, наприклад, у Чехословаччину, де залишалася німецька меншина.

З багатьма друзями юності Петер Демант зустрівся фактично аж через 50 років. Значна частина його однокласників по німецькій гімназії ім. Куза Воде опинилась по той бік залізної завіси.

В Ягідне на Колиму йому писав листи, наприклад, Конрад Делінгіш. До війни жив на сучасній вулиці Добрянського. Коли 1980-го Петер приїхав у Чернівці, то вислав другу в Америку, який там працював там рентгенологом, фото його будинку.

Наживо не змогли побачитися. Петеру відмовляли у візі навіть у НДР, почали випускати з Радянського Союзу лише 1989-го. Цього року Конрад помер. У Сполучених Штатах Петер зустрівся з його вдовою голландкою.

У Чернівцях у Конрада була подруга Гелла Іппен і, відповідно, Петер теж її знав.

Вчилася в Берліні, потім – у Сорбонні, на епідеміолога. Повернулася в рідне місто у 1940-му. Як і Петер не уникла депортації. До чого я веду. У цієї Гелли був брат Отто. Більш відомий як радянський розвідник Ян Черняк. І більшість дослідників вважає, що саме він став прообразом літературного Штірліца Юліана Семенова. Отакий парадокс радянської системи, що сестра і матір найвідомішого шпигуна можуть опинитися в Сибіру, а він буде продовжувати вірно служити.

Демант у 1990-х зустрівся з Геллою Іппен у Берліні, куди вона зуміла виїхати після заслання.

Вернон Кресс
Те що залишилось від ссосни, яку посадив Демант на Вул. Йозефа Главки

На Колимі Петер отримував якимось чином інформацію з Чернівців, тому що у своїх спогадах розповідає якісь воєнні й післявоєнні реалії міста. Наприклад, що в Німецькому Народному Домі під час румунської окупації 1941–44-го жила єврейська сім’я, і їх ніхто не чіпав, бо всі думали, що вони німці. В цій будівлі на Кобилянської розташовувалося і командування, і партійна організація. Або про переселенську місію 1946 року, що давала можливість євреям виїжджати до Палестини. Тоді багато людей з усього Радянського Союзу використали Чернівці як вікно для еміграції.

Про те, з ким листувався Демант щодо новин з рідного міста, ніде документально не зафіксовано.

Листи від того ж Конрада з-за кордону він після прочитання спалював. Кореспонденцію отримував до запитання, щоб сусіди не могли витягти із поштової скриньки.

Вул. Йозефа Главки, 13

Перше життя

В автобіографічній повісті “Перше життя” Петер описує, як іде зі школи повз католицький сиротинець — зараз транспортний коледж на вулиці 28-го Червня. Потім: «останній поворот, і я нарешті на своїй вулиці святого Домініка. Напроти – ворота палацової конюшні, де багацько породистих коней. Від конюшень лівим боком вулиці тягнулася глуха триметрова стіна з цегли, за якою розкинувся великий, чудово доглянутий парк резиденції. На правому боці, поміж буйною рослинністю, розташувався ряд садиб – одна гарніша за іншу – дуже різних за стилем. Ми знали імена усіх їхніх мешканців, а решта сусідів, напевно, ще більше подробиць. Бабуся Ґусті і мама не любили вуличні плітки. Вуличні ліхтарі часів Франца-Йозефа були розбиті, нова влада не квапилась з благоустроєм».

Яка адреса була в часи дитинства Деманта в будинку № 13, складно сказати. За Румунії це була вулиця Євзебія Поповича. Ялину, яку Петер описує біля свого дому, зрубали вже після 2000-го.

У 1980-му дерева, які він із сестрою посадили, ще росли, сфотографував їх.

Парк імені Юрія Федьковича поруч з будинком, де жили Деманти, зараз у дуже занедбаному стані. Майже не лишилось тієї австрійської впорядкованості доріжок.

Як тільки приходило літо, тут Петер з друзями гралися в індіанців. Був великим прихильником творчості Карла Мая. Цього автора чисельних пригодницьких романів дуже шанував Адольф Гітлер, тому був заборонений у соцтаборі. У Східній Німеччині почали знімати свої вестерни за книжками письменниці Лизелотти Вельскопф-Генрих з Гойко Мітичем, аби відволікти молодь від екранізацій творів Мая про Віннету із ФРН.

Петер пише, що коли в 1990-х роках почав їздити в Німеччину, перше, куди хотів потрапити, це в музей Карла Мая у Дрездені. Коли прийшов у музей, виявилося, що вже зачинено, але, коли пояснив, що 50 років у Сибіру чекав на цю можливість, роботу продовжили на годину і його пустили. Знайома німкеня, коли дізналась, що він ще довоєнний фанат Мая, подарувала йому повне зібрання творів. Петер перечитував ті книжки до кінця життя.

У парку з того часу зберіглася штучна скеля. Її спорудили 1908-го до  60-річя правління Франса Йосифа. Того самого цісаря, портрет якого у Ярослава Гашека в “Швейку” обліпили мухи. 1980-го, коли востаннє був у рідному місті фізично, біля цієї скелі, по суті, прощався зі своїми Чернівцями.

До старості згадував, як зустрічався тут з одним поважним викладачем біології, від якого отримав перші природознавчі уроки. 

Більшість українців міста гору Габсбурга, на якій розбитий парк, називали Гарбуз-горою.

На її вершині в планах було звести ратушу. Але поставили на тому місці, де вона й нині. Натомість звели в найвищій точці гарбуз-гори резиденцію метрополитів — тепер одне із приміщень Чернівецького національного університету.

Батькам Деманта резиденція, до речі, не сподобалась. Паула після Відня вважала, що це вульгарна й надто виклична будівля без смаку.

Вул. Михайла Коцюбинського, 2

1936-го по закінченню гімназії поїхав на навчання до Чехословачинни. У Брно обрав професію інженера.

Батько відмовив ставати військовим. “Бо батьківщини, яку ти можеш захищати, в тебе немає”, – сказав.

Стара імперія почила в бозі, а Румунію, очевидно, не потрібно було боронити, хоча Деманти були її підданими.

За мовчазного невтручання союзників Праги Гітлер окупував Судетську область.На чеських вулицях у німців почали плювати, хоч і не чіпали фізично. Атмосфера ставала нестерпною. Петер вимушений був перевестися в технологічний інститут Ахема в Райху. Провчився всього кілька курсів, 1939-го його призвали в румунську армію.

Став перекладачем при генеральному штабі в Бухаресті. Аби не підігрував одноплеміникам, румуни використовували лише його знання англійської. Саме з британського радіо Петер довідався, що Чернівці незабаром окупують совєти.

За нез’ясованих обставин він дуже швидко сюди повернувся. Є версія, що Деманта закинули як шпигуна, а може, намагався рятувати сім’ю.

Чернівецький університет до резиденції митрополитів Буковини і Далмації переїхав лише після Другої світової.

1940-го радянська влада в митрополичих палатах відкрила краєзнавчий музей. Людям цікаво було нарешті зазирнути всередину цього палацового комплексу. Сюди звозили колекції, реквізовані у тих, хто втік з Чернівців,  – картини, книжки, старовину зброю.

Частина співробітників приїхала з великої України, як, скажімо, директор на прізвище Дука. Працювати брали і місцевих, бо в музеї потрібні були знавці мов.

Перша виставка, яку підготували, була антирелігійною. Чернівчанам зокрема показували нічний горщик митрополита.

Петер Демант порапив у музей за протекцією знайомої, яка вже працювала тут.

Про лаборанта Чернівецького краєзнавчого музею писала навіть газета “Радянська Буковина” – як про найкращого працівника.

Деманта директор засадив за описування старовинної зброї. Попервах вогнепальної, а відтак і холодної. Зброю сучасного зразка – револьвери, пістолети – працівники НКВС з колекції завбачливо прибрали.

Напівголі червоноармійці, які тут-таки ранками займалися гімнастикою і обливалися холодною водою, від роботи не відволікали. Навпаки, великий гучномовець, що стояв у них на плацу, збадьорював і музейників. Молоді хлопці, які любили військові марші, часто ловили німецькі станції і залюбки слухали прусську традиційну музику. Напевно, це такі, як і вони молодики, намагалися відчинити великий старовинний сейф, що стояв в одній із кімнат музею. Сподіваючись знайти у ньому скарб, червоноармійці притягнули у приміщення митрополичої резиденції протитанкову гармату і вгатили з неї по сейфу. Чи відкрили його – невідомо. Але Демант згодом – не зміг. Так і стояв той сейф у кутку з понівеченими снарядом дверима.

Працював Петер, як незабаром з’ясувалося, непогано. Принагідно і сам дивуючись, звідкіля в Чернівцях італійські мушкети часів Тридцятирічної війни, арабська довгоствольна рушниця, до того ж виготовлена в Угорщині, чи двоствольна італійська ракетниця. Трапилася йому також англійська рушниця часів війни з бурами. Зареєстровану зброю складав у кутку в піраміду. «Покажіть ваш список – скільки зробили сьогодні», – поцікавився якось директор у свого лаборанта. «Будь ласка, всього описав сімдесят дві одиниці!» Дука довго штудіював полінований аркуш і прорік: «Так працювати, товаришу, не можна! Давайте домовимося раз і назавжди: за день робіть, припустімо, не більше дванадцяти. Ось і перший урок!»

При цьому довкола керівництва музею голосно звучали корупційні скандали. На нього писали доповідні про незаконні привласнення посуду, речей митрополита.

Вул. Університетська, 34

Перше життя

Якщо на робоче місце Демант діставався не манівцями, то щонайменше двічі на день проходив повз приміщення готелю «Пансіон-Сіті» – нині міська стоматологічна поліклініка. Саме тут упродовж двох місяців – від 15 вересня до 15 листопада 1940 року – був розташований штаб німецької переселенської комісії.

У 1940-му совіти саме тут заарештували генетика Миколу Вавілова, який приїхав досліджувати рослинний світ новоприєднаних земель.

За хабарі з міста виїздили навіть євреї. Українці, румуни також підробляли документи під німців. Їх робили прямо навпроти в Лютеранської церкви.

Чому усіма цими можливостями не скористався Демант, так і залишилося загадкою. Його вдова казала, що був антифашистом, але я б не вірив росіянці.

У його нотатках знайшов єдине місце, де він пояснював ситуацію. Написав прямо: “Я зробив дурницю і багато чого іншого”. І все. Тобто дає зрозуміти, що є якісь приховані мотиви його вчинку.

А ще складно сказати, чому він потім не емігрував, бо багато його знайомих, яких вивезли разом з ним, рано чи пізно, проживши в Радянському Союзі, виїхали в Швецію, Ізраїль, Німеччину. Крім нього, ніхто з них не був арештований і не вляпалися в тюрму.

Вул. Герцена, 2-А

На місці уланського полку, де служив Демант, зараз частина прикодонників.

Петера в армію забирали вже на офіцерську посаду, бо мав вищу освіту. В рідних Чернівцях проходив прискорений курс навчання. Вже у 80 з чимось років під час відвідин Йорданії Демант захотів побачити старовинне місто Петру. Згадував, що вперше після служби в кавалерії йому доводилось сідати на коня, але від допомоги гіда-араба відмовився.

Готель «Буковина», вул. Головна, 141

У 1980-му Демант на тиждень цілеспрямовано приїхав у місто юності. Ходив на кладовища, шукав і знайшов багато своїх знайомих із, як він сказав, затонулих дорадянських Чернівців. Зупинився в готелі «Буковина» – побудованому вже за СРСР, призначався для іноземних туристів. Тому Деманта, який приїхав з Москви, не хотіли поселяти. Йому допомогло отримати номер те, що заговорив зі швейцаром румунською. Згадує, що в готелі також поселилася якась подружня пара з Німеччини, теж колишні чернівчани. Він з ними не знайшов спільної мови. Вони собі свої Чернівці досліджували, він – свої.

Пішов фотографувати вікна свого першого кохання – Аліси. Вона приїхала в Чернівці з батьками із Німеччини.

Пам’ятав дівчину все життя. Відстежував долю. Вона вийшла заміж, її сліди загубилися в Іспанії. Коли Петер її знайшов, вона вже померла.

Залізничний вокзал, вул. Юрія Гагаріна, 38

1941-го тих, кого збиралися депортувати, піднімали з ліжка, садовили в авто, робили ще коло містом і везли заповнену вантажівку прямо на залізничну станцію. Кілька днів тримали у просто товарних вагонах. Чернівчани приходили і у вузьке віконечко, якщо встигали, передавали своїм рідним і знайомим речі, гроші.

Було літо, і це згодом обернулося проти депортованих. Бо коли привезли в Сибір, вони були у легкому вбранні. Далі вже всіх розвозили річками на спецпоселення.

Востаннє Петер Демант бачив Чернівці у 1985-му – повертався з подорожі Закарпаттям. Під час короткої зупинки потяга встиг лише прогулятися в радіусі декількох метрів від вокзалу.

Потім він мандрував суто за кордоном – надолужував усі роки, здавалось, безкінечного ув’язнення і заслання.

Довідка

  • 1918 – Петер Демант народився в австрійському Інсбруку.
  • 1919 — з родинною переїхав до Чернівців, тоді Королівство Румунія.
  • 1940 – після навчання у ВИШах Чехословаччини, Німеччини, військової служби в Бухаресті повертається в Чернівці; місто незабаром окуповує СРСР.
  • 1941 — депортований в Наримський край Сибіру.
  • 1946 – після втечі й 5-місячного блукання тайгою арештований. Під конвоєм їде на Далекий Схід у порт Находка, далі – у трюмі пароплава «Советская Латвия» через Охотське море — в Магадан. Відбував покарання у таборах «Дальстроя»: «Новый пионер», «Спорное», «Днипровский» та інших.
  • 1953 — звільнили за амністією, 23 роки працює вантажником у торговій конторі управління робочого постачання селища Ягідне Магаданської області.
  • 1955 – отримав паспорт, а з 1962-го дозвіл виїжджати з селища. Захоплювався фотографією, дзюдо та альпінізмом, його ім’ям названо перевал на хребті Черського.
  • 1978 – дозволили переїхати до Криму. Одружившись з Іриною Вєчною, донькою радянського воєначальника, переїхав до неї в Москву. У цей час без надії на публікацію почав писати мемуарну прозу.
  • 1980 – востаннє побував у Чернівцях, якщо не рахувати коротку зупинку потяга на чернівецькому вокзалі  у 1985-му.
  • 1990  – перші публікації у журналі «Кодры». За літературне ім’я Петер Демант узяв прізвище героїні роману Вальтера Скотта «Роб Рой» шляхетної Діани Вернон. Додав прізвище хороброго офіцера Кресса, з яким доля колись звела його батька під час втечі з російського полону.
  • 1991 – реабілітований.
  • 1992 – у видавництві «Художественая литература» опубліковали першу книгу спогадів про табірне життя «Зекамерон XX века». Також Вернон Кресс – автор пригодницьких романів «Зеркало тёти Сары», «Золото Монтаны», мемуарів «Мимоходом», «Моя первая жизнь», «Мои три парохода».
  • 2006 — помер, похований у Москві.
  • 2008 –  в муніципальній бібліотеці Чернівців ім. А. Добрянського отримали подарунок — понад 5 тис. унікальних книжок, зібраних на Колимі та в Москві. Разом із бібліотекою Петера Деманта. В  чернівецькому видавництві  «Зелена Буковин» вийшла автобіографічна повість “Первая жизнь”. 
  • Також в Україні виходили:   “Зекамерон ХХ” (Книги – ХХІ, 2013), переклад Оксани Пендерецької; Перше повне видання  “Первая жизнь. (Не)выдуманная повесть” з додатковими розділами із архіва автора (Книги – ХХІ, 2019) – редактор та упорядник Юрій Чорней.

Текст: Іван Столярчук   

ФОТО: Інґа Кейван

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.