Усі ми діти Беслану

Інґа Кейван

«Усі ми діти Беслану, все що зараз відбувається в Україні результат  мовчання і вседозволеності», каже чернівецька поетеса Інґа Кейван.  За декілька днів до повномасштабного нападу Росії на Україну виклала в Youtube аудіо-версію своєї збірки «Діти Беслану». Поспілкувалися з авторкою про імпульси до написання цієї поезії й оприлюднення для широкого загалу саме зараз.

Вірші, які увійшли до книжки почали народжуватися  2014-го. Це рік  мав насичену скривавлену стрічку новин. Що стало імпульсом до народження збірки «Діти Беслану»? Від трагедії в школі осетинського містечка, злочину Путіна минуло вже 10 років. 

Книгу «Діти Беслану» я почала писати 16 березня 2014-го — власне, цим числом датовано перший вірш, який і дав назву збірці. Імпульсом стала  Революція Гідності, анексія Криму. Але всі ці події для мене були лише логічним продовженням Бесланської трагедії. Я ніколи не могла збагнути, чому світ мовчки «ковтає» злочини Путіна та владної російської верхівки. Для мене завжди аж надто очевидним було те, що так званий терористичний акт у Беслані – це операція путінського уряду, так само, зрештою, як і за два роки до того Теракт на Дубровці під час показу мюзикла «Норд-Ост». Не буду «прикопуватися» до вибухів будинків у Ростові-на-Дону, штурм   Грозного. Але події 2004 року в Беслані означили точку неповернення, вони засвідчили те, що ця істота на прізвище Путін, ці нелюді не перед чим не зупиняться. Світ «ковтнув». Україна також, до речі. Бо ж то десь далеко, не наше горе. Ну так, поспівчуваємо і розійдемося. А кремлів ці освоювали все більшу й більшу територію, з кожним непокараним злочином, впевнюючись у безкарності і вирощуючи в собі комплекс уседозволеності. Отруїти неугодних політиків, розвідників – без проблем. Збити літак з польською елітою – та запросто. Ми перед вашими носами помахаємо ядерною боєголовкою або сипанемо у ваші гаманці трохи грошенят, пообіцяємо/полякаємо/пошантажуємо/переконаємо/напустимо мани. І ковтайте, хоч вдавіться. Водночас будемо активно порядкувати у політичному житті України. А далі просто заберемо Крим, бо так захотілося, розпочнемо війну на Донбасі. Байдужість, мовчання, непомічання злочинів такого масштабу, відсутність адекватної реакції на них світової спільноти призводять лише до більших трагедій, катастроф. І ось, усі ми – діти Беслану. Перепрошую за ці рефлексії, але вони важливі для розуміння, чому, із чого і в чому народжувалася ця книга. Особисто мені вона допомагала виживати психологічно всі ці роки. Від 2013-го я написала ще кілька поетичних книг, але «Діти Беслану» для мене найважливіша. Я осмислювала всі пов’язані з нею події та можливі наслідки в іманентному мені форматі – поетичною мовою. Я сподівалася, що завершу книгу швидше, але з’являлися нові епізоди. І останній вірш написався 2 квітня 2021-го. Від того часу я планувала викласти на YouTube аудіо-версію – просто, щоб десь залишилося. Але все відтерміновувала. І нарешті виклала 19 лютого цього року. Тоді ще, поширивши на фейсбуку написала, що я книжку завершила і більше її не писатиму. Не знаю досі, чи насправді вірю я в знаки, але в інтуїцію як в оперативний варіант інтелекту – так.

Що це за вірші? Це рефлексії  чи окремі частини збірки народилися від конкретних образів з інформаційних повідомлень, фото-, відеорепортажів?

Мене не полишав образ  загиблих на Майдані, накритих целофаном . Коли я це побачила, то мене тригернуло: я згадала кадри із загорнутими у плівкудитячими тілами, які лежали біля бесланської школи. Так написався перший вірш книги. Загалом  «Діти Беслану» – це осмислення російсько-української війни – причин, наслідків, щоденних подій. Якщо точніше, то війна – головний подразник, який спричиняв роботу з багатьма іншими контекстами. Моїй книзі властиве виразне есхатологічне звучання. Це апогей моїх багаторічних відчуттів. Світ трансформується. Війни, катаклізми, епідемії – лише відлуння цієї трансформації. А трансформація – завжди травматичний процес. Так, в основі багатьох текстів новини із різних джерел, воєнна хроніка, розповіді безпосередніх учасників подій, зокрема мого колишнього чоловіка, який на війні з 2014-го, мої переживання за нього, наші з ним телефонні розмови. Незважаючи на те, що ми на той час уже не були парою, ми залишилися дуже близькими, і він знав, що певні ситуації може обговорити лише зі мною, а я знала, як з ним у тих ситуаціях розмовляти. Він дуже сильна людина, але і сильним часом потрібно виговоритися. Я вдячна йому за цю довіру. Добре, що я володію поетичною мовою і могла ті розмови переводити у формат віршів – усе ж краще за ступор чи істерику. Він філолог, талановитий художник, чудовий майстер (виготовляє прикраси та виготовляє ножі, які є справжніми витворами мистецтва) і водночас справжній воїн – це специфіка генетичного коду, що сягає щонайменше часів сколотів. У нашого сина ці навички також виразно відчутні. Ця тема, тема родинної спадковості і спадковості історії, також осмислена у «Дітях Беслану». До речі, книга присвячена моєму колишньому чоловікові і нашому сину, який всі ці роки майже не бачить свого тата і жодного разу не підвів ні його, ні мене.

Також в основі деяких віршів «Дітей Беслану» мої сни, що я бачила ще задовго до всіх цих подій. Не претендую на пророчі візії, просто  непогано знаю історію, трохи тямлю у психології, вмію аналізувати і завжди чітко усвідомлювала, що Росія Україні – точно не приятель, завжди усвідомлювала загрозу з того боку. А оскільки як літературознавець я працювала з архетипами, то мій мозок усе це запаковував у відповідні óбрази. Або й простіше: все, що має відбутися, вже відбулося, просто поети як особливо чутливі антени ловлять світло подій швидше за інших мешканців планети. Як метафізик я мала б дотримуватися цієї версії (усміхається). Хоча… дивно це все. «Діти Беслану» – напевно, констатація того, передчуття чого виникло ще задовго до цієї війни чи до цього етапу війни, адже війна між Росією та Україною триває вже не перше століття. Згадала вірші, які написалися мені ще десь на початку 2000-х. Я в них зверталася до мого чоловіка.

≈≈≈≈≈≈≈

Бери мій меч!
У ньому – сила.
Бери мій меч!
У ньому – я.
Вся бути я мечем
Хотіла б.
Бери мій меч,
Бо йде війна. 

≈≈≈≈≈≈≈

Коли тебе я побачила
вчора,
То згадала свій давній сон
І збагнула, що ти – воїн.
І збагнула, що ти – в тон
Тій палітрі, де лиш чорне –
Чорнозем та запечена кров,
Де обсмалені, голі крони,
Де свобода – вічний полон.
Я збагнула від вчора – на зовсім:
Те, що зараз, – це просто привал,
І, що ти – це чекання горну,
Просто зараз приліг –
на кулак...

Перший із них він написав на стіні в одному із приміщень, де був зі своєю бригадою на виконанні. На тій же стіні його малюнки і цитата із Святого Письма.

Також у книзі «Діти Беслану» мої особисті травматичні досвіди, які пов’язані із вростанням у нашу національну колективну пам’ять чи у мою родинну. Цей шар можна умовно назвати «ГУЛАГом у картинках», який так і не завершився і знайшов своє продовження у ХХІ столітті у підвалах, таборах так званих ДНР, ЛНР. Думки про це все зі мною щоденно, постійно.

У «Дітях Беслану» переплітаються різні часи, міф і реальність, різні виміри, універсальне, національне, приватне – очевидно, коли йдеться про есхатологічні відчуття, то десь так воно і є. Такий собі острів Патмос. І водночас психоемоційний щоденник людини, якій довелося жити у воєнні часи та часи глобальних змін і яка гостро реагує, виразно відчуває біль інших людей, світовий біль. Хтось скаже, що це тонкошкірість, розуміючи під нею слабкість. Але я вважаю, що тонкошкірість – це прояв сили і це один із найважливіших інструментів поета.

Після Беслану був Норд-Ост, загибель польскої еліти під Смоленськом, Сирія і отруєні російською хімічною зброєю діти , Крим, Донбас – світ не реагував, бо продовжував вести  бізнес з «озброєною бензоколонкою». Але, погодьтесь, і наші громадяни, і влада, за винятком тих, хто безпосередньо зіткнувся з агресором і відсотково невеликої частки волонтерів, воліли й далі не помічати злочинні апетити, що зростають у кремлівського упиря.

Так. Я вже трохи міркувала з цього приводу, відповідаючи на запитання, що стало імпульсом для написання книги. Світ політиків і великого бізнесу – це окрема розмова. Я не компетентна аналізувати процеси на цих рівнях. Але розумію, що це окрема бульбашка і не мильна, а з дуже міцною оболонкою, герметична, зі своїми правилами гри, на які зрідка хто за її межами може впливати, а ось її вплив за своїми межами безперечний. Хоча Україна від 24 лютого цього року продемонструвала, що люди «поза бульбашкою» також спроможні впливати на процеси у світі. І це феноменально. Та коли б таке тотальне об’єднання українців відбулося раніше, то, можливо, не було б не лише такого дикого етапу російсько-української війни з уже цілком відкрити, цинічним вторгненням Росії, а й загалом тих багатьох подій, що цьому передували. Я кажу «можливо», оскільки все, сказане з цього приводу, із галузі альтернативної історії, умовний спосіб. Я дуже люблю Україну та українців. Це мій космос. І останнє, що б мені хотілося, це нарікати з будь-якого приводу. Я просто скажу про те, через що я завжди переживала і вважала вразливими місцями нашої держави та її громадян. Насамперед, це цілковито провалена гуманітарна політика. А вона основа, фундамент, каркас, дах, цемент, без яких або через їхню неякісність будівля приречена перебувати в аварійному стані або рухне. І власне, з проваленістю гуманітарної політики пов’язані і всі інші проблеми. Ну я ж нічого нового точно не відкриваю. Про це роками ідеться на різних майданчиках, у різних контекстах. Але кілька людей не можуть самотужки підняти цю потугу на потрібний рівень, мали працювати державні програми. Це із сфери державної стратегії. Українці – ментально складні. Це і наслідок специфіки етнічного формування, історико-політичних подій. І чи потрібно вкотре повторювати, що це все складові продуманого і послідовного геноциду щодо українців, який триває також не одне століття. Але у нас настільки глибоке історико-культурне, етнічне коріння, що ми знову і знову відроджуємося. І, на щастя, досі пам’ятаємо себе. Але біда наша у дуже деструктивній властивості втрачати притомність, приборкувати внутрішнього суворого критика, аналітика. Ми у відносно мирні часи занадто наполегливо і самовіддано б’ємося і проявляємо радикалізм там, де не варто, і проявляємо якусь патологічну толерантність там, де необхідні значно радикальніші дії та рішення. І тут знову повертаємося до царини гуманітарної політики. Замість того, щоби розвивати, популяризувати, інсталювати наші культурні коди, прокачувати нашу сучасну культуру, відповідальні за це інституції дозволяли на нашому ринку вільно почуватися російському так званому культурному продукту, філії КДБ московській церкві. А це фронт гібридної війни, на якому ми роками не те що терпіли поразку, а лежали трупами. Не було адекватної роботи з колективними пам’яттю, травмами. Тобто умовно десь для якоїсь обмеженої аудиторії, яка і так в курсі, це все відбувалося, але такий рівень точно не дає якісного результату. Націю, а тим більше політичну, потрібно формувати, виховувати. Та для початку потрібно знати, якої держави ми хочемо. Соняшники, калина, вишиванки, патріотичні заходи за радянськими методичками – це точно не гуманітарна політика. Хоча впродовж кількох останніх кількох років почалося відчутне пожвавлення у напрямку розвитку українського контенту, «на сцену» вийшли цікаві, розумні люди, серед яких переважає молодь. І це класно. Вони вміють розмовляти зі своєю аудиторією, а головне – викликають довіру. Дуже важливу роботу роблять історики – на YouTube-каналах, сайтах, видаючи журнали, книги, статті, виступаючи запрошеними експертами. Нарешті у нас активно говорять про те, що братність українців та росіян – це міф. Нарешті у поле зору потрапили інші народи, з якими пліч-о-пліч ішла Україна впродовж століть. Нарешті почали говорити про історію української державності не від 1991 року. І добре, що тепер у полі зору інші народи, культура та історія яких розвивалася або на території України, або у безпосередньому з нею зв’язку. Але це знову-таки переважно власними силами, а гуманітарна політика —  це сфера державної стратегії.

Я б могла зараз говорити про ментальні вади українців – вроджені та набуті, мені доводилося працювати з цим питанням. Але тепер я дійшла до висновку, що немає ментальних вад, а є нераціональне застосування ментальних особливостей. Ось приміром, часто чуємо прислів’я: «Де два українці, там три гетьмани». Що це насправді означає? Що ми нація лідерів. А тому ми вже готові до так званої гнучкої співпраці, про яку зараз багато говорять у світі. Це тип співпраці майбутнього, в якій кожен учасник – окрема, важлива особистість. Це не про анархію, а про конструктивну синергію і про громадянське суспільство. Саме це зараз демонструє Україна, коли всі піднялися і об’єдналися у боротьбі з Росією. Кожен із нас знає, що потрібно робити, без додаткових вказівок. Ми максимально організовані. І важливо цей досвід максимально застосувати і після того, як ми переможемо у цій війні. 

Або, перепрошую, срачі, у соціальних медіа. Після відкритого нападу Росії на Україну 24 лютого упродовж кількох днів заходила на фейсбук лише для того, щоби зробити якийсь невеличкий пост, засвідчити свою присутність і відчути присутність людей. Просто не було часу на фейсбук-посиденьки. Згодом затрималася десь на годину. І була вражена невгамовністю моїх любих чернівчан. Одним закидають недопатріотизм, іншим – екзальтований патріотизм. Хтось ображається за щось на біженців, хтось їх захищає, ображаючи водночас усіх місцевих і місто заодне. Я навіть не могла збагнути, що взагалі відбувається, бо, як виявилося, я всі ті дні жила у дещо іншому світі, в якому і з патріотизмом все було гаразд, і в стосунках чернівчан та вимушених нових мешканців  міста. Але значить, проблема все ж є, і такі срач-активісти дуже корисні, оскільки вони пропрацьовують якісь нові суспільні больові точки, привертають до них увагу і навіть попереджають серйозніші проблеми. Суспільне дзеркало. І це ж наша класика. «Баба Параска та баба Палажка» – підручник з комунікації. І що головне – вибираються вони всі із своїх коментарів, фейсбуків, обіймаються та йдуть разом робити щось корисне і хороше. Українці прекрасні в усіх проявах. Хіба додати трохи далекоглядності, притомності, критичного мислення, скрутити довірливість і поблажливість. А комплекс меншовартості та замилування всім російським, гадаю, у світлі подій останніх днів – питання закриті.

Цю розмову можна продовжити на окрему книжку. А я вже якось надто відволіклася від «Дітей Беслану». І я згадала про один випадок. Мене у 2014-му, коли розгорталися перші події російсько-української війни, запросили взяти участь в якомусь літературнику. І я прочитала перші вірші із книги, які на той час були написані, – «Діти Беслану», «Ляльководе…», «Літо, 2014». Завершивши, я розвернулася, щоби зійти зі сцени і побачила організаторок – вони дивилися перелякано, зіщулилися, люди в залі також не знали, як реагувати. Одна із організаторок мені сказала: «Дуже сміливо і відверто». У мене стався легкий внутрішній ступор. І це 2014 рік. Це вже після Майдану, після анексії Криму. Стокгольмський синдром? Панічний страх перед своїм ґвалтівником, перед садистом, злочинцем. Страх образити його чи розізлити? Чи не ці риси останніми днями інколи все ще даються взнаки в реакції окремих світових держав та організацій на війну на території України? Але ж ми вже добре знаємо, що страх, мовчання завершується новими й новими дітьми Беслану, розростанням території терору.

ДІТИ БЕСЛАНУ
Так швидко все забувається,
Швидше, ніж облітають кульбаби.
Ніж — до горла,
Дуло — до скроні,
Обличчя — в долоні.

Маленькі, ніжні тіла -
Офірна пожива Молóху.
Звичні звички,
Звичайні діла -
Між кривавих кусенів ковзатись
Гарячепарного м’яса,
Кривитись скривавленим ротом.

Так швидко все забувається.
Швидше за кліп ока.
В убієнних дітей очей нема,
Як немає почутих пророків.
Ця спокута сліпа, глуха і німа,
На зап’ястях — колючим дротом,
Целофановим шурхотом крил,
Що згорають у чорний дим,
Облітають не снігом — попелом.

Так швидко все забувається —
Зрадлива, зручна пам’ять,
Зручний, невибагливий спокій.
Діти чужі,
Країна чужа.
Три сотні — у руки Молóха,
Чужий, видовищний клопіт.

Усе забувається швидко,
Як крики в Долині Гінном.
Бесланські офірні діти -
Жаский, нерозгаданий сон
Запікся кляпом у роті,
Затерся в звичайних днях.
Долина Гінном крок за кроком
Долає невпинно шлях.

Не страшно, що як проминуло в світових стрічках новин без належних висновків інформація про дітей Беслану, так і тепер це може статисяз  дітьми уже багатьох українських міст?

—  От саме зараз, коли я відповідаю на це запитання, у новинах повідомили про те, що за 11 днів війни Росії проти України загинуло вже 38 дітей. А ще поранені. А скільки загалом із травмованою психікою? Зараз, на відміну, від 2004 року, інформація блискавично розповсюджується. І навіть якби факт загибелі українських дітей хотіли приховати чи не помітити, то навряд би це вдалося. Це вже чітко зафіксований злочин, як і загалом бомбардування українських міст, містечок, сіл, обстріл цивільних, захоплення та обстріл атомних станцій. І тепер уже точно ніхто не сумнівається, хто вбивця. Українцям, як і всьому світові, треба раз і назавжди запам’ятати, що Росії вірити не можна. Вони знову і знову це підтверджують. Не треба далеко ходити: зірвали домовленість про «зелений коридор», обстріляли людей, які мали евакуюватися. І, на жаль, одразу ж було очевидним, що саме так і буде. Українці, щоби більше ніколи не програвати Росії, мають чітко усвідомити нашу цілковиту ментальну різницю. Вони чужі людяність, порядність, толерантність використовують суто з корисливою метою. Вони не цінують життів своїх співгромадян, то невже вони перейматимуться життями громадян інших держав. Андрофаги (плем’я, яке згадував Геродот. За його свідченням, жили андрофаги на північ від Скіфії, мали найдикіші звичаї, не було ні закону, ні права, не дотримувалися жодних норм, встановлених у ті часи між іншими народами) не знають милосердя. Не варто апелювати до людяності у нелюдів. І це не страшилка на ніч, а констатація дуже неприємного факту. І мотивація одна – ненажерливість. Я цю відповідь знайшла для себе у канадському постапокаліптичному фільмі 2013 року «Колонія». На Землі знову вічна мерзлота. Люди живуть в ізольованих колоніях, вони застосували набуті цивілізаційно-культурні навички, аби вижити (вирощували рослини, розводили бджіл тощо). Є інша частина людства – ті, хто пішов відмінним еволюційним шляхом. Ця частина деградувала, обравши канібалізм як спосіб виживання. Дві сторони представляють два персонажі – гуманіст, який очолив рятувальну групу, що вирушила допомогти сусідній колонії, і лідер канібалів. За законами кіно, саме між ними відбувається фінальний двобій. І завершує його мінідіалог. Гуманіст запитує в альфа-канібала: «Чого ти хочеш?!» Він гарчить у відповідь: «Хооочу біііільше». І от якщо цей черговий злочин, а особливо вбивство дітей, знову залишиться безкарним, то Путін не лише захоче, а й візьме більше. І виправданням йому для самого себе його вигадана шизофренічна реальність, в яку він поселив і більшу частину росіян. Це цивілізаційна війна. І війна різних ментальностей та реальностей.

Во готувалися до фестивалю присвяченого  Василю Кожелянко. В його «Дефіліяді» українці крокують переможним парадом по Красній площі, але в той же час більшість гостей, яких планували запросити до Чернівців, у своїх творах передбачали не такі райдужні перспективи. Білорус Альгєрд Бахаревіч у «Собаках Європи» описує повну ізоляцію Росії після поглинання сусідів, на Землі майбутнього в  прямому сенсі запанувало людожерське  суспільство в через перемогу сил зла в «Маша або Постфашизм»  литовського автора українського походження Ярослава Мельника. Зараз в росії вже все відбувається, як описано в романі Арта Антоняна TÜK  До якого завтра  готує нас мистецтво? 

Говрите про літературно-мистецький фестиваль «Кожелянд». Згаданих Альгєрда Бахаревіча та Ярослава Мельника ми хотіли б запросити, але навряд могли б це зробити цього року. Ми з друзями ще були на етапі пошуку фінансування, і вже нарешті почало вимальовуватися щось більш-менш перспективне. Саме на 24 лютого у нас були заплановані перемовини з потенційними партнерами. Але цього дня  ми прокинулися в інших реаліях. І тепер усе, що було заплановано переноситься на час після перемоги. Та й після цих подій програма фестивалю потребуватиме цілковитого переформатування. Ми призупинили також усі активності Літературної премії імені Василя Кожелянка. Зараз важливе інше, а все решта надолужимо згодом – ті, хто виживуть.

Щодо мистецтва, то воно ні до чого не готує, а, швидше, застерігає від можливих катастрофічних наслідків, можливих у разі вибору суспільством певного шляху. Письменники просто вміють спостерігати, працювати з контекстами і кодами, з досвідами. Щодо творів Ярослава Мельника та Арта Антоняна, то це, як розумію, стосується одного із моїх дописів на фейсбуку 4 березня: «Зараз в росії вже все відбувається, як описано в романі Арта Антоняна TÜK, який осмислює ситуацію, що вже давно склалася в росії, механізми впливу на людей та можливі наслідки цих процесів – аж до виникнення нового еволюційного виду. А завершиться все, як у романі Ярослава Мельника «Маша, або Постфашизм». TÜK – це антиутопія. Арту Антоняну вдалося дуже точно передбачити розвиток путінської держави, аж до деталей. І якщо події розвиватимуться і далі, як у цьому романі, то на Землі виникне таке суспільство, яке описав Ярослав Мельник. 

Ваші майже регулярні нотатки «Мікроскопічні урбаністичні історії» тепер мають позначку воєнні. Як зараз почуваються Чернівці?

—  Зараз усе так швидко змінюється, що у цю мить, поки я починаю відповідати на це запитання, може бути одна ситуація, а коли завершуватиму – кардинально інша. Тому скажу так. На завершення дня 6 березня Чернівці, порівняно з кількома іншими українськими містами, були порівняно безпечними. Така собі Швейцарія, лише без нейтралітету. Наповнення, стиль, ритм життя, звісно, помітно змінилися. З’явилося багато пунктів збору всього необхідного для біженців, для ЗСУ, місця, де плетуть маскувальні сітки. Ті, для кого війна впродовж восьми років була чимось віддаленим, примарним, незрозумілим, тепер теж прокинулися. Хтось пішов у тероборону, хтось – у ЗСУ. Все, як всюди по Україні. І повітряні тривоги також. Лише нас не бомбардують і не обстрілюють. Живемо щомиті. А люди дуже різні, як завжди. Одні віддають останнє. Інші намагаються нажитися на біді. Нічого нового.

Багато років цікавилися тим, що таке українець, досліджуючи міфи, фольклор, зараз пишете нову демонологію, розкажіть про ваші напрацювання.

— «Новітня демонологія. Словник» (сміється). Та це я так бавлюся, щоб не деградувати від майже тотальної залежності від новин. Інколи пишу для фейсбуку невеличкі квазісловникові статті, в яких квазітлумачу феномени нашого воєнного часу, водночас у такий спосіб фіксую коди актуальної реальності. Загалом мені хотілося трохи розважити і фейсбучну публіку. Я написала більше, аніж опублікувала, але мені не все подобається, тому не поспішаю з оприлюдненням.

«Дітей Беслану» 19 лютого виклали в Youtube, чому саме цього дня, адже запис читання на радіо давно був «на руках»?

— Як я вже казала, хотіла залити аудіозапис, щоб ця книга десь залишилася. Довго зволікала, а того дня відчула, що хочу заговорити до людей цією книгою, відчула, що мені важливо бути почутою. От і все.

Що за музика супровджує читання?

Її підбирали працівники радіо. Це їхній вибір, так вони почули. І це цікаво. Очевидно, що я б обрала іншу. Шнітке, Баха (в органному виконанні), щось із експресіоністичної «Нової віденської школи» – приміром, Арнольда Шенберґа. Першого і останнього, щоби передати крихкість, ламкість світу, а через космізм музики Баха показати, з одного боку, що зміни відбуваються на всіх рівнях, а з іншого – нікчемність, безпорадність людства з його обмеженим світоглядом, нескінченним бажанням воювати, руйнувати. Щось із українського бароко, бо воно найкраще передає поєднання сну і реальності, міфу, сакруму та профанного. Обов’язково щось із рок-музики. Щось із пост-трип-хопу, мотиви із Dr. Steel —  задля атмосфери безумства там, де з’являється Muster of Puppets. Окремі мотиви із київського гурту«Вій». Це приблизно, бо ж авторське право ніхто не скасовував. Просто щоб можна було скласти уявлення про музику книги «Діти Беслану». Кожен епізод має своє звучання.

Текст: Іван Столярчук

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.