У четверту суботу листопада в Україні вшановують загиблих від голоду. Цьогоріч День пам’яті жертв Голодомору припадає на 26 листопада. Традиційно цього дня українці проводять поминальні богослужіння, відвідують пам’ятні місця. О 16:00 долучаються до загальнонаціональної хвилини мовчання та акції «Запали свічку».
У книгарні видавництва «Наш формат» 26 листопада відбудеться київська презентація роману про Голод 1933-го «Вік червоних мурах» Тані П`янкової.
— 882 510 імен нараховує мартиролог книги пам’яті тих, хто загинув від Голодомору. Це крапля в морі, бо за історичними даними жертв від 5 до 10 мільйонів. Усі імена героїв мого роману реальні. З інших історичних документів брала прізвища катів, організаторів Голоду, – розповідає Таня П’янкова.
Поспілкувалися з письменницею через месенджер. На початку листопада вона ще перебувала у Польщі, в резиденції для українських авторів, організованій краківським інститутом літератури. Пише роман про перші місяці повномасштабного вторгнення Росії, зокрема про геноцид українців у Бучі на Київщині.
Походите з Прикарпаття, тобто тієї частини України, яку оминула трагедія Голодомору. Чому взялися за роман на цю тему?
— Знання пересічного українця про Голодомор не виходять за рамки шкільної програми – щось там про 5 колосків, забирали хліб, колективізація. Що вже казати про європейців? Мене запросили представити «Вік червоних мурах» на українському стенді під час декількох книжкових ярмарків у Польщі. Мала зустрічі з українцями. Багато хто казав, що не готовий читати зараз про Голодомор.
Хтось переживає стрес через війну, боїться занурюватися глибше в цю страшну тему. Хтось у літературі шукає передусім легкості, розваги.
Я ще на етапі дослідження, як достукатися до цієї аудиторії.
Але поки тенденція така, що війна підштовхнула українців до читання книжок про нашу історію, шукати в них відповіді.
Я ж могла написати серію оповідань, чи щось документальне, але моєю метою було створити саме великий художній текст, щоб якнайбільша кількість людей його прочитала.
Розумію, що українці часто мало що знають про Голодомор, бо не знайшли свого часу інформації в прийнятній для себе формі. Досліджувати архіви ви ж не будете, якщо не історик.
Книжки про минуле, якими б болісними не були, все одно є терапією. А визнання хвороби – це вже половина успіху,шлях до одужання.
Голодомор – найбільш непропрацьована травма. Вливає на нас і через 90 років.
Чому ми іноді не можемо стати на ноги, розправити крила? Тому що не проговорені травми тягнуть униз. Наслідки 1933-го досі відчуваємо, але часто просто не задумуємося, звідки ці симптоми. Частина наших громадян до 24 лютого жила в ілюзії, що Україна та Росія – брати, навіть не усвідомлюючи різниці між нами.
Ми постгеноцидне суспільво, яке часто робило неправильні кроки.
На місце знищених у 1933-му мільйонів українців заселили росіян. На сході і в центрі України також живуть ті, хто у свій час став на бік радянської влади, аби вижити. Вже в Незалежній Україні вони та їхні нащадки обирали проросійську владу певною мірою через підсвідомий страх. Це важливий акцент, на якому я наголошую, говорячи про наслідки Голодомору, найпотужніший з яких – це теперішня війна. Колись у хату до людини приходили о 4 ранку, щоби витрусити з комори останнє, тепер у цей час на українські міста летять ракети.
Навіть те, що великий роман про 1933-й написала я, це теж наслідок Голодомору.
Якби не було Розстріляного відродження, тобто винищення Сталіними української культурної еліти, то, можливо б, зараз ми читали романи, створенні очевидцями тих подій.
Коли починала писати цю книгу, хотіла сказати про таку річ, як пам’ять генів.
Івано-Франківщина і Харківщина, Закарпаття і Одещина насправді мають мільйони взаємозв’язків. Напевно, в цьому і є сила українців. Тому і ніяка вража сила не може нас знищити. Ми виживаємо, відроджуємося, бо наше глибоке коріння міцно переплетене.
Голод 1933-го не зачепив мою сім’ю, але в українців є відчуття спільної родини.
Кожен відчуває причетність до кожного.
Як народжувалась книжка?
— Коли ковід закрив нас усіх вдома, перечитувала свою бібліотеку. А в мене ще зі студентських років назбиралося багато документальної літератури про Голод 1933-го. Зверталася за матеріалами і до Інституту національної пам’яті.
Що глибше в це поринала, то більше розуміла, що з моїми знаннями щось треба робити.
Але на мільйонах трагедій, які пройшли перед моїми очима в тих документах, не розуміла, як побудувати сюжет. Як їм усім надати голос.
Наткнулася на історію, що в селі Мачухи під Полтавою в 1930-х на місці колишньої богодільні радянська влада відкрила санаторій. Лікували партійну верхівку, зокрема й від ожиріння.
Більше половини населення цього села загинуло в Голодомор. Одна з жінок, яка вижила, писала: «Уявіть, як ми, голодні, знедолені, доведені до краю, ходили дивитися через паркан на тих вгодованих, рожевощоких пацієнтів санаторію. Здавалося, якби Господь на мить відвернувся, могли б з’їсти усіх тих людей».
Я зрозуміла, де буде відбуватися дія моєї книжки.
В романі три головних героя,чому саме вони?
— Не надала голос Олексію Баші – партійцю з Харкова, який організовує Голод в Мачухах, не готова була пройти його шлях. У «Віку червоних мурах» чуємо Соломію – дружину Олексія. Жінка живе у своїй бульбашці. З одного боку, перебуває в тіні чоловіка, з іншого – важко переживає смерть двомісячної доньки.
Біль втрати тамує їжею. Фізично доводить себе до такого стану, що не може ходити. Від ожиріння її лікують дієтами. Про Голодомор дізнається з випадкових розмов у санаторії.
Шукає собі й чоловікові виправдання, бо, звичайно, перша її реакція – це заперечення.
В усі часи були люди, з мовчазної згоди яких відбувалися найстрашніші речі. Соломія – з одного боку, жертва обставин, сімейної трагедії, а з іншого – вона ніби не розуміє, що відбувається довкола, хоча має можливість знати правду. Це її вибір. Соломії дуже боляче довелося виходити з цієї самоізоляції. Таких, як вона, і зараз багато. В країні війна, а їм цікаве лише їхнє особисте і нічого більше. Їм байдуже, що їхній біль у порівнянні з болем країни – це ніщо.
Інша правда в Явдохи. Молода жінка повільно помирає від голоду. Чітко усвідомлює, що з нею відбувається. Просить смерть про скорий прихід і закінчення страждань.
У 1930-х українці не змогли дати собі раду у боротьбі зі злом, яке прийшло на їхню землю. У 2022-му ми, слава Богу, вже не приймаємо муку так покірно. Готові чинити спротив.
Свирид – сільський активіст. Партійний пес, який виконує все, що більшовики накажуть. І таких людей теж було немало.
У сюжеті з’явився любовний трикутник, завдяки якому роман ожив. Навіть у найчорніші часи, були в людей світлі моменти кохання, народження дітей. І це тримало на плаву.
Свирид – не абсолютне зло. Він мій улюблений герой, бо через нього змогла показати душевні метання. Свирид – це такий собі сіряк, бо в ньому змішалося біле і чорне. Як і кожним з нас, ним керують добрі пориви і геть ниці. Голод для Свирида – інструмент, що дозволяє добитися своїх цілей. Він закоханий у жінку, яка його не пускає на поріг. Свого новонародженого сина від іншої він відвозить у дитбудинок, з одного боку, рятуючи від смерті, з іншого – боячись арешту за зв’язок з підкуркульницею.
Такі, як Свирид, залишили нащадків. Досі бояться розповідати, як вижили у 1933-му. І росіянам цей страх якраз і був потрібен. Нищили нашу культуру, традиції до такого рівня, щоби перестали відчувати себе українцями.
Кожен персонаж – збірний образ, але всі історії справжні. Наприклад, у спогадах читала про собачку дружини партійного високопосадовця, якого голодні люди в Полтаві вкрали і з’їли.
У головної героїні Соломії чи не єдиним зв’язком зі світом був песик. Попри біль у ногах все одно виходить з ним гуляти. Собака замінив їй дитину. Після зникнення пса у жінки нарешті вмикається відчуття реальності.
Окремо хочу відзначити мову вашої книжки. Це дійсно була кропітка праця по відтворенню живої говірки Полтавщини 1930-х. З іншого боку, не заздрю вашим іноземний перекладачам. Бо їм доведеться відтворити колорит або виокремити російську більшовиків та їх кпини з української мови. Не оминути символізм багатьох образів. Наприклад, Явдоха з матір’ю Ганною дістаються Полтави, аби обміняти сімейне срібло хоч на якусь їжу. В черзі до Торгсіну якась жінка просить приглянути за 5-річною донькою, поки вона сходить за іншою дитиною. І, звичайно ж, не повертається. Так дівчинка з села Батьки йде жити до нової родини в селі Мачухи.
— Пощастило, що німецькою мою книжку переклала Беатріс Керстен, одна з найкласніших фахівчинь з української мови. Я дуже зраділа, коли дізналася, що саме вона працюватиме над «Віком червоних мурах». Відклала усі інші справи й тісно контактувала зі мною щодо найтонкіших нюансів, їй не зрозумілих. Доводилось їй, наприклад, пояснювати контекст і походження наших прислів’їв. Мої друзі з Австрії,зокрема перкладачка Ганна Гнедкова, запевняють, що вийшов дуже якісний переклад. Презентували у жовтні на найбільшому книжковому ярмарку світу у Франкфурті-на-Майні. Німецька аудиторія чи не найскладніша в Європі, але книга їм відгукнулася.
Польською книжка вийде на початку наступного року.
Назва мого роману символічна і метафорична. Складається з двох частин «Вік червоних мурах» – це період сталінського терору, який був одягнений, якщо можна так сказати, у криваво- червоні кольори. З іншого боку мурахи – символ живучості. Істоти всюдисущі, від яких не сховаєшся.
Головне, що я хочу донести під час зустрічей з іноземними читачами, – за злочини комунізму ніхто не був покараний, і це стало передумовою того, що режим Путіна прийшов до влади. Росія – не просто вбивця, а серійний маніяк, що спеціалізується на знищенні цілих народів.
Текст: Іван Столярчук
- Що: презентація роману Тані П`янкової «Вік червоних мурах»
- Коли: 26 листопада, субота, 16.00
- Де: книгарня видавництва «Наш формат» , провул. Алли Горської, 5
Уривок з роману Тані П’янкової «Вік червоних мурах»
У клубі гамірно. Сцену вимили у трьох водах, прибирають рушниками та червоними стрічками, мовляв, село і радянська влада ідуть разом, нога в ногу. Кожну з нас ледве не на порозі зустрічає Зіна Тузиха і за руку тягне до сцени. Кривонога, тяжка, усе своє життя до людей непривітна, але така, що і на волосині яйце спекла б. Рахубиста жінка, лóвка. Бабську бригаду комуністок зібрала та й по хатах з ними їздить — плани виконує. Сава Туз — її чоловік — од роду зателéпуватий , мішкувато тирлується поруч із нею, гримить якимись стільцями, старими та обтертими, вискладує їх в один ряд. Чоботи та холоші штанів болотякою задрипані — певно, десь через зяб ішов та й угруз. Вона покусує його, бо сором, каже, перед гостями за його одіж. Хустину червону на голові поправляє. Нас теж од підошов до маківки кожну обзирила:
— Зараз усі зберетеся, то я розкажу вам, що і як… — Далі знов — до чоловіка прискакує: прискіпливо стільці рівняє, зміїться, що той нерівно рядок кладе, метушиться та пітніє, дебела така, вгодована, пишнотіла, задихається і од тої задухи дуже червоніє…
Зібралося нас аж семеро дівчат. Стоїмо.
Усі майже ровесниці: Люська Хлонь і Оленка Півень з нашої вулиці, Тамара Руда — із ближнього кутка, Гречка Марта із Судіївки… Ще троє трохи молодші, я їх не знаю. Одна не прийшла, кажуть, із сили впала рано — не змогла встати. Тузиха нервується і сердито вичитує:
— Величенне село! Ну величенне! Дві тисячі душ наплодилося! А на цілі Мачухи десять дівок зібрати не можна! — скаржиться Свиридові — нашому комнезаму, що саме зайшов до клубу і хукає на задубілі долоні. — Оце сім їх явилося! Та й то не змогли як слід намарафетитись. А решта де? Та вмирати придумала нині, а ще двох якась біда не пустила! Що гості скажуть? Що? — запитує у мовчазного, наче стіна, бригадира. — Скажуть: вимерли Мачухи! Довели, скажуть! Дохазяйнувалися! — вона то багряніє, то блідне, трусить її од праведного гніву… — Стало на юшку, та не стало на петрушку! А, —махає нарешті рукою. — Будь що буде! Треба хоч цих підготувати, аби не впороли якусь дурницю. Дівки! — гарчить уже нам: — Ану на сцену бігом!
Ми слухаємо та усі, як телята, сунемо на поміст і збиваємося гуртом під червоним ганчір’ям.
— Говорити нічого не треба! — Тузиха вже оддихалася і трохи притихла. — Говорити будете в себе на городі, а на сцені співати маєте. Заспівали, а потім одна бере коровай на рушнику… Он ти береш, — вона показує на бліду високу Олену, — та й підносиш гостям. Інші у цей час мовчать, усміхаються, плескають у долоні. А далі — сходите усі разом зі сцени і сідаєте тихо отамо, на оті стільці, слухаєте, як розумні люди будуть нас учити жити у вільній країні. І щоб ні звуку мені без дозволу! — Щось раптом міняє її розпашіле лице. — Бо язики поодриваю на місці! Ясно? — питає з притиском, пробігаючи поглядом по кожній із нас.
Ми неохоче киваємо, мовляв, ясно…
Що може бути неясно нам, молодим дівчатам, у котрих од голоду вже починають пухнути ноги? Як ми на таких-от попухлих ногах можемо того дня встояти проти дебелої Тузихи, проти червоних комісарів, проти вусатої смерті, котра з натхненним лицем висить на портреті під вишиваним рушником і дивиться на нас, голодних, переляканих, зневажених? Що ми можемо їй того дня ще сказати? Нічого не можемо. Тому просто киваєм…
…Найважче дивитися на паляницю в руках Олени.
Сім пар очей тягнуться до неї, сім пар очей бачать, як малий біленький янгол сидить на ній — звісив собі пухкі ноженята і бавиться золотим кучериком… Сім пар наших голодних очей поїдом виїдають ту диво-паляницю, вгризаються в неї — одгризають ноги янголу, прокушують скоринку, давляться уявним наїдком і мало не умлівають тут-таки, на сцені.
— Співаємо! Співаємо! — шипить нам Тузиха, розтягуючи баян. — Очі не на коровай, очі — в залу, на гостей. Бігом співаємо! Хватить уже на Олену витріщатися. Потім про їду будете думати! Ну от, де понабирали вас таких? Люсько, робити треба краще! То і хліб буде, і до хліба! Радянська влада їсти дасть. Лишень треба головою думати. Ну?! Томо, чого замовкла? Бліда ти якась, аж синя! Давайте співати, часу нема! Гості на брязку!
— Ну й назбирали, прости Господи! — Свирид Сучок, високий, стрункий, у новісіньку гімнастерку вбраний, поблискує ґудзиками, гріючи руки біля грубки, очима диявольськими з-під брів нас обпікає — душу морозить од його погляду… — Такі вони чахлі якісь, морди у них жовті. Хоч би підмалювала їх трохи, чи що. Тьху, дивитися страшно! Страшні дівки! На коровай так зирять, ніби білого хліба одроду не бачили. Ти, Зіно, зроби щось із ними, весь концерт пересеруть твої дівки! Тьху! — він хоче плюнути собі під ноги, але стримується, бо ж якраз сцену домили…
Концерт починається з наших перевертнів. Доповідають гостям про щасливе життя в Мачухах. Ми чекаємо на свій вихід і все чуємо.
— Корова — рідна сестриця комуніста! — голосно викрикує Федот Каблучка. — Доки партія кров’ю харкає, так сказать, надривається в боротьбі не на життя — на смерть, з ворогом, так сказать, зовнішнім і внутрішнім, ми маємо помагати їй, як лишень можемо. Корови останніх куркулів мали піти у колгосп, і пішли. І вже партія буде рішати, так сказать, заробив куркуль молоко чи ні. Товариші, — горлає він, — наша Батьківщина неділима і нечухрима! Не маємо права розтягнути її кожен у свій город. Тепер для куркуля є три дороги: одна — у колгосп, друга — геть із села, а третя — на Соловки! Час обирати!
Потім виступає голова колгоспу — Іван Барабан, за ним — Свирид Сучок. Усі хваляться своєю роботою. Скільки людей померло у наших голодних хатах, ніхто не каже… Не люди ми… Лише м’ясо для ненажерливої пащеки партії, котра веде нас, щасливих «дітей батька Сталіна», у світле майбуття… Ми ж, «діти батька Сталіна», стоїмо під сценою і всі поголовно мріємо, аби скоріше осиротіти… Тузиха розтягує міх баяна, і ми виходимо:
— Широка-а-а страна мая радная… — співаємо, викручуєм язики… — а потім ще: — Распрєкрасний наш наро-о-д всюду вєсєло живьот, жизнь бєз-бєд-на-а-я…
Очима голодними блудимо, але про рай співаємо. Може, зі страху, а може, аби не думати про хліб на руках Олени, а може, щоб нарешті вже загубити людську подобу — перетворитися на безлику подобу «вєлікой родіни», яку нам так вправно нав’язують. Позбавивши нас землі, врожаю, хліба, мови, позбавивши нас усього, над чим ми так тяжко працювали, вони хочуть отримати од нас іще одну дань — нашу душу, котра і так уже ледве жевріє у голодних тілах…
Голоде, дай вистояти!
Найважче співається Оленці — вона найближче до хліба, хліб найближче до неї. Він пахне їй пшеничним полем і літом, і, певно, життям; він світиться їй навіть не іконою — цілим іконостасом,
владарює над її тілом, її духом, є її покровителем, її Господом. Вона стоїть на сцені, наче примара, руки її дрібно тремтять, ноги підкошуються. Ми нутром одчуваємо, що зараз вона не витримає — не втримає ту паляницю, той короваїще, не донесе тим високим гостям на вишиваному рушнику… Але ми співаємо.
Боже, яка довга ця вітальна пісня — нескінченна…
Нічого нескінченного немає.
Ми якось закінчуємо співати.
Бог якось утримує на ногах Оленку, а Оленка ще тримає той хліб. Музика знову грає — вже урочистіше, гості, усміхаючись, виходять до нас на сцену. Оленка хитається в їхній бік, та з місця не сходить. Тузиха люто шипить і непомітно для інших підштовхує її у плечі:
— Ну давай, неси коровай… Пішла… пішла…
Примара Оленки несміливо одділяється од нас — робить крок, далі ще один, іще… Ми завмираємо у дикій напрузі. Очі наші й чужі упинаються в неї, у її вінок із червоними стрічками, у її червоне намисто на запалих грудях. Вона підходить майже впритул до огрядного чоловіка у великих чорних окулярах, у дорогому теплому пальті, з червоним шарфом на шиї. Він чекає її, розтікається посмішкою, протягує до Оленки обидві руки, до її паляниці — до її бога, її скарбу, її щастя, за котре нині тільки їй випало потриматися… Оленка раптом голосно зітхає, її запалі груди високо здіймаються й опадають, очі запливають нетутешнім білим туманом, і вона, якось так по-чаїному скрикнувши, угризається жовтими зубами у коровай.
…Надривається і мовкне баян Тузихи, тихне зала, кривить гримасу Свирид Сучок — очі його диявольські крижаніють, гість злякано одкидається назад і завмирає ніби вкопаний, далі ще один, той, що з камерою, починає швидко клацати апаратом — фотографує, як наша Оленка впала на коліна посеред сцени і гризе хлібину, як її божевільні, повиті туманом очі світять на всіх тих, що стоять навколо і осуджують… не співчувають, не жаліють — осуджують… за все на світі, за всіх на світі — за тих, котрі живі й хочуть жити, за тих, котрі померли і вже нічого не хочуть, за тих, що хотіли сховати шило в мішку, а воно проросло звідти, наставилося гострим іклом і, певно, забажає крові…
— Співаєм! — першою одганяє страшне марево Тузиха. — Ну!
І ми співаємо… співаємо… співаєм…
Співаємо, доки Сава зі Свиридом попід руки виводять зі сцени божевільну Оленку, доки пояснюють гостям щось про людину, котра трохи хвора, бо така народилася.
Співаємо, доки Федот Каблучка вишиваним рушником од коровая обмахує сіль із черевиків мордатого командира — до блиску ті черевики чистить.
Співаємо, доки молоденький спецкор похапцем робить на згадку про нас світлини, аби показати, що Україна не пухне з голоду — Україна живе добре, навіть співає…
Тузиха після концерту зла — аж чорна. Басить , літає чортицею по сцені, обіцяє усіх нас уходóрити . Кричить, що через нас, куркульських сук, їй тепер життя не дадуть. Зголосилася підготувати концерт на свою голову, а тепер її до Полтави, певно… одвезуть. Товариш Туз напився та й собі рявкотить, а далі п’яною свинюкою валиться посеред клубу — стільці перевертає, — одразу ж і хропе блаженним сном… Не знаю, весь вік якесь воно прицюпувате …
Нас одпускають додому, лише Оленки ніде не видно…
Сниться вона мені тієї ночі.
На стільці сидить — руки назад закинуті, до спинки стільця прив’язані. Ноги докупи стулені — кров по них цебенить. Вінок зі стрічками червоними набакир зсунутий, голова розпатлана…
— Не хочу! — плаче. — Не хочу! Не треба більше! — трусить її страх, очі виплакані…
Коло неї мужиків троє, один позаду неї став, за волосся дебелою рукою її схопив, другою — за підборіддя. Рота Оленці роздирає. Двоє інших коровай ламають і здоровенними шматками до рота їй заштовхують.
— Давай-давай, падлюко! Жери коровай! Доїдай! А осе тобі солі трошки! — п’яно регоче один із них та й сіль із кишені цілими жменями вигортає — засипає до рота Оленці, услід за хлібом засипає.
Вона головою сіпає, борсається — сіль ота їй в очі сіється, у ніс залазить, шкіру на щоках роз’їдає. Вона давиться короваєм, не може його їсти, жувати його не може… А ті двоє пхають і пхають, заліплюють їй рота, аж у самісіньку горлянку сунуть…
— Не можу! — хрипить смерть просоленим Оленчиним горлом. — Н-не-е м-можу… не м-мо… не… н-н…
Не зустрілися ми з нею ніколи більше.
