У Театрі на Лівому березі репетирували виставу «Хлібне перемир’я» за п`єсою Сергія Жадана. 

Літо 2014-го. Бізнесмен років сорока Антон Швець вперше за довгий час приїхав додому на Луганщину. Рідні опинилися  в сірій зоні — між двох армій. Їх будинок стоїть за річкою, міст зруйновано, за сюжетом. 

Антона грає Дмитро Соловйов. Виходить із душу.

Бачить молодшого брата Толіка — актор Дмитро Олійник. Той лежить на підлозі з цигаркою, загорнувся у килим.   

Антон. Шо це?

Толік. Палас. Індійський. Мамине придане.

Антон. Я питаю, шо це — ти куриш? Мама знає?

Толік. Да нема в мене мами, Вася. Сирота я тепер. Ти тоже, 

кстаті. 

В перерві репетиції розмовляємо про постановку з режисером Стасом Жирковим. 

— Ідею приніс драматург Павло Ар`є ще до офіційного виходу книжки Жадана. Каже, що про війну. Я йому: Паш, у нас вже є  «Погані дороги». — Ні, це інше, це про війну без війни, — відповідає. Я сів читати і вже на сторінці чотирнадцятій зрозумів, що буду це робити. Що це буде добре, чим би не закінчився текст.

У мене,   читаючи п`єсу, народжується одне уявлення про героїв. Еволюціонують, обростають м’язами, коли бачу акторів. Особливо режисерські коментарі-підказки на репетиціях їх оживляють. Твоє ставлення до Антона і Толіка змінилося з часу першої читки?  

— Звичайно. Є режисери, для яких актор це просто якась  функція. 

Я такого не допускаю. Тому що для мене це живі люди, які не можуть бути функціями.  

Ну є такий вид театру, але він мені не цікавий, умовно кажучи.  Хтось може сам вдома сісти і придумати весь спектакль. Я теж це вмію. 

Але мені ж важливо, щоб ми разом з артистами  пройшли  шлях життя персонажа. Намагалися зрозуміти, хто ці люди, навіщо ці люди і де в цих людях будуть артисти. Бо мені це найцікавіше —  знайти в Толіку Вову Кравчука (грає в іншому складі вистави) або Діму Олійника,  в Антоні Діму Соловйова або Андрія Ісаєнка. А в тьоті Шурі Галину Корнєєву чи Світлану Золотько.   Цікаво відшукати, де біль персонажа співпадає з біллю людини, яка його втілює.  

Ми звичайно напряму ніколи про це не говоримо, але теоретично по якимось реакціям я можу це зрозуміти. З акторами давно знайомі, звичайно щось знаю про їх особисте. Але напряму ці знання не етично використовувати. Це не до мене. Я при усьому своєму зовнішньому напорі,  нахабності з артистами дуже делікатно поводжуся. Люблю,  ціную їх дуже не просту працю. Сам був артистом, знаю що це. 

Хто такий Толік?

—  У нього прихована депресія. Коли мама померла,  був з нею. А взагалі, на відміну від старшого брата, він людина,  яка пливе за течією. Через те що молодший, більше перетерпів тертів з однолітками, коли переїхав в Україну з НДР. 

До того жили, думаю, в Мадербургу — там було найбільше частин Групи радянських військ.   

Із достатньо облаштованого нормального побуту сім’я потрапила  в абсолютну розруху Донбасу початку 1990-х. Жили в будинку з хазяйкою на другому поверсі. Там зараз лежить мертва мама.  

Уся  травмованість з того часу. Бо одного разу його світ вже зруйнувався. І, я впевнений, з дитиною це ніхто не проговорив. Толік пережив це через стрес. В школі його дражнили, били. Наприклад, коли бачили в НДРівському ковбойському костюмчику.  Закрився. На відміну від брата екстраверта, для Толіка мама і батьківський дім  єдине місце в світі, де він може почувати себе безпечно.  

Старший Антон по іншому це пережив.  У нього була  зворотня реакція. Він хотів цих випробувань. Каже: «я ще у школі почав заробляти». Йому: «та ти крав». — Яка різниця? Я ж додому гроші приносив. 

Батько — колишній військовий, впав у алкоголічний депресняк. Толік відчув, що мамі потрібен якийсь захист. Лишився з нею, бо брат поїхав, батько помер. Одружився. Але  з дружиною сталася трагедія. Він  каже: «моя війна почалася раніше». 

Я думаю, що це щось наче Врадіївки.  Тобто який жахливий випадок,  пов’язаний з мєнтурою. 

І це він теж  не зміг пережити. Така от достатньо стандартна життєва ситуація  для сільських жителів Центральної України. 

Ми це розбирали з акторами.  Толік, сусідка тьотя Шура — вони сірі люди.  Вони не те щоб не за тих і не за тих. Вони за те щоб вижити. Виходячи з цього ти не розбираєшся хто правий, а хто винен.

Одна справа Донецьк, де вже бомби падають, а інше, якщо воно десь.  Тому Ар’є і сказав, що історія про війну без війни. Про тих, хто лишився, не має змоги виїхати, не приймає один чи інший бік, а щоб зберегти життя намагається розрулитися між усіх вогнів.  

Той же  фермер Коля  видає: «Та в мене посівна, мені взагалі похрін». 

Потім у нього буде уборочна і так само похрін буде, кому цей хліб возити. Бо це його земля і він тут хоче працювати.  Хлібне ж перемир’я. 

Якщо цю історію під певним кутом роздивитися, то виходить про те, що людина не може впоратися з системою, якщо навіть система не поруч, а десь далеко.  

Що скажеш про старшого брата Антона? 

— Він інший.  Екстравертний. Заробляє,  крутиться-мутиться. Він мотор,  по-іншому сприймає складності. Толіка заганяють  в рефлексію. А Антон як спортсмен: бачить перешкоду і намагається її подолати.  

Це частково  моя природа. Складності дають мені можливість на секунду замислитися, рефлекснути, а потім вирішити : ні, я маю це зробити, перестрибнути планку, взяти участь у цьому конкурсі, наприклад. 

Біографія Антона менш трагічна, але це не означає, що він більш плаский персонаж.  

Ми коли бачимо дієву, активну людину, то здається, що все їй дається з  легкістю. Але ж це не так. Ніколи не задумуємося скільки зусиль докладено,  наскільки сильно треба було себе перебороти, поламати, щоб чогось досягти.  

Це просто відмінний від нашого психотип.  Коли бачимо когось в окулярах з тихим голосом, це теж абсолютно не означає, що людина  перед нами розумніша.  Це просто наше таке пострадянське уявлення про інтелігентність. Але ж вираз обличчя — це  ще не ознака розуму. 

Антон так само рефлексував, як і молодший брат.  Просто ця рефлексія іншого ряду, давала йому можливість рухатися. 

Батько, молодший брат стали трігєрами. Бачив їх і розумів, що комусь в цій родинні треба взяти відповідальність на себе. 

Поїхав з містечка. Торгує м’ясом на базарі. У нього  декілька точок напевно вже є.  

Якщо  нормальні обсяги, то це можуть бути непогані гроші.  Купив же собі джип. Навіть потримана така машина  мінімум 20 тисяч доларів коштує.  

Антон легко може розплакатися 

— Екстраверти схильні до перепадів настрою. Бо такі люди живуть на граничних швидкостях. Наприклад, мені важко нейтрально спілкуватися. Якщо прибираємо професійні стосунки з оточенням, то для мене той хто поруч  або друг, або ворог. Не розумію середини. Тому зі мною погано сваритися. Пру до фіналу.  

Я навчився себе контролювати, бо в колективі. Антон ні. Не одружений, дітей немає. 

В цій історії про двох братів, які давно не бачились, яку роль відіграє війна? 

— Війна це тло, каталізатор. По-друге, повноправний учасник цієї історії,  бо її подих відчувається постійно. Від початку п’єси третьою сидить за столом. 

Ця історія не могла статися в Києві чи Одесі. Лише там, у сірій зоні, з цими зсунутими свідомостями, нерозумінням, образою й так далі. 

У Сергія Жадана  в  тексті, мені здається, багато є символів, які не хочеться розкривати як символи. Я крім своїх «Сталкерів»  бачив багато  вистав за п’єсою  «На початку і наприкінці часів» Павла Ар`є де на сцені було багато об’єктів, зображень, пов’язаних з Чорнобильською катастрофою. Виходило масло масляне. 

Мені здається, треба знаходити в побутовому не побутове , й навпаки.  

Ти переглянув шматок — дуже життєві сцени, але із зони, коли ми бачимо  скоріше не зовнішнє, а внутрішнє життя персонажів. Тому що  вони існують у цих двох світах. 

Ну й ми ж зараз з тобою теж існуємо у двох. Один — те, що сидимо на канапі,  розмовляємо. 

Але в цей час я можу думками бути вдома на кухні, уявляти, як вечеряю  з сином. 

У Антона і Толіка таким іншим життям є війна. 

Коли назвав героїв сірими людьми  — це було не про те, що вони не освічені, темні. Вони просто жителі сірої зони, діти цієї землі. П’єса не дає відповіді на питання чому почалася війна. Лише задає питання.

У Жадана нема яскравих  прибічників тієї чи іншої сторони. В сірій зоні живуть люди, вони отакі. Жадан же не бере тих, хто каже «Та нахєр ту Україну». Описує людей, про яких ти ніяк не зрозумієш, вони за — чи проти. Й це логічно, коли ти існуєш в обставинах, де від цього залежить твоє життя. Коли тобі нічого не кажуть,  дуже важко вибрати якусь сторону конкретну. 

Тут якраз люди здатні зробити крок вліво чи вправо. Й для мене це теж є питання що нам робити з Донбасом. Хтось каже повертати. Але я не розумію як, нема механізму в моєму розумінні. 

Що зараз відбувається в політиці?  Чуємо: «Рєбята, нам треба посунутися трошки». 

Й ти такий: зачекайте,   22 області мають поступитися чимось, бо двом щось не подобається? 

Незважаючи на те, що російськомовний, я абслютно українофільний у своїй суті, від ніг до голови. Мені здається, що якщо ви хочете до нас, а ви ж пішли самі…

Це як чоловік кинув  дружину, і ставить їй умови як він повернеться… Та ніяк, друже.  

Якщо пішов, то пішов. Мені здається, це ми маємо ставити вимоги. Й тут є різні  виходи.  

Наприклад,  вважаю, абсолютно правильним було б запровадити  паспорт громадянина і не громадянина. За прикладом балтійських країн.  Застосував би ще один сценарій — не   можливість голосувати для непрацюючих людей.  

Запевняю, через 5 років у нас була б зовсім інша країна. 

Це все, що наговорили, стосується нашої історії. Бо ці  люди вони не на краю, не втрачені. Й цим цей текст цікавий, бо не про поганих чи хороших.   Про простих людей. Хоча не люблю такого визначення, «испохабили» його останнім часом. Про тих, хто опинився між двох вогнів і має якось виходити з того всього. 

Як не відомо. У нас же нема відповіді на це питання і в них нема. Як далі жити жоден із них не знає. Безкінечна історія. 

І дитина ж не народжується тому у Маші. Це важливий символ, що вагітну дружину місцевого фермера звати Марія.  Начебто спаситель має прийти на землю. 

Але не приходить ніяк.  Так і у нас рішення по Донбасу нема. 

Репетиція поновлюється. 

Стас Жирков просить ще раз прогнати зустріч братів.   

— Тепер важливо, крім того малюнку, що ми зробили, знайти різницю між тим, коли Толік справжній, тобто один, і тим, коли прийшов Антон, — пояснює  режисер акторам. 

— Маємо зрозуміти практично з самого початку, що це захисна реакція, увесь його словесний наїзд, зверхність до Антона.  Оцих братських наче в дитинстві  стосунків має бути багато. Бо тоді починають осипатися соціальні статуси обох чоловіків.  

Начальник Антон знову стає тим, ким був у цьому домі для рідних завжди.  

Він бачить колючого Толіка,  який насправді кричить усередині обніми мене, пожалій.  

Але не може цього зробити. 

Це важко, але  десь треба знайти зони, де ми відчуємо, що Антон розуміє брата. Що той самітник, пережив трагедію з дружиною, був  удвох з мамою, що тут дійсно бомбили.    

І що «старти»  молодшого брата не просто попускає чи не помічає, а він їх дозволяє.  

Ну як з дитиною своєю  ти ж не спілкуєшся як з колегою.  

Це той момент, коли вони давно не бачились, зустрілися і не можуть відразу обнятися, бо ми вже говорили, в родині були інші відносини. Забагато образ, забагато усього. 

Вони були обділені любов’ю батьків. Почуття не висловлювалися. Замінялись доглядом, нагодованістю, чистотою одягу. А напряму в їх сім’ї так і не навчились  говорити один одному «люблю». 

Прем’єра  «Хлібного перемир’я» запланована  на  вересень.  

Текст: Іван Столярчук

Фото: Anastasiia Mantach