Поет, прозаїк, перекладач, волонтер Сергій Жадан про свої пісні, вірші та прозу, про те, як йому вдається бути всюди, одночасно.

Музика

Чим «Лінія Маннергейма» відрізняється від «Жадана і Собак», крім індастріалу?

— Більшою неформатністю, мені здається. Більшою направленістю на пошуки чогось експериментального, на відходження від публіки, яка ходить на «собачі» концерти. Не те щоб мені не подобалась публіка «собачих» концертів: вона мені дуже подобається. Але разом з тим я розумію, що є люди, яким цікава та складова, якої останнім часом у «Собак» немає, – більш медитативна, більш експериментальна, більш, можливо, лірична. В «Собаках» ми від цього відмовляємося свідомо, нам це не дуже цікаво. А натомість це потребує якогось іншого виходу, і воно виходить через «Лінію Маннергейма».

Назва «Лінія Маннергейма» — це позиція?

— Безперечно. Доволі проста метафора, все на поверхні. Просто ми це намагаємось не вкладати в суто політичний контекст. Скоріш, це метафізичне розуміння того, що от є певна лінія, за яку бажано не заступати, — лінія твоїх принципів, переконань, тих речей, які тебе роблять тобою.

У вас є наступні плани для «Жадана і Собак» і «Лінії Маннергейма»?

— У нас все прописано десь до осені, навіть на осінь вже є плани.

Тільки концерти, або ще і нові альбоми?

— Концерти, фестивалі, запис нових треків, запис нових кліпів. Студійна робота, концертна діяльність.

Вам подобається співати?

— Я ж не співаю. Це виконання вголос своїх текстів.

Не те що подобається… слово «подобається» дивно звучить. Мені цікаво спілкуватися з людьми, які приходять на концерти. Мені це дає багато в плані енергетики, в плані розуміння того, з чого складається повітря довкола нас.

Під «Жадана і Собак» можна протестувати.

— Ви ж розумієте, що всі це можуть використовувати. Наскільки розумію, наші пісні звучать на різних мітингах під прапорами різних політичних партій. Все це дуже важко контролювати. Мабуть, і не варто контролювати.

Вам цікаво слухати, як пісні на ваші вірші виконують інші?

— Цікаво, звичайно. З’являється розуміння того, наскільки інакше це може звучати. Наскільки інакше може сприйматися ритміка, інтонація. Це, по-перше, цікаво, а по-друге — корисно. Тому що коли ти знаходишся тривалий час у у своїй текстовій матриці, в якийсь момент в тебе просто замилюється око. Ти якихось елементарних речей можеш не помічати, можеш чогось не відчувати. Це важливо для письменника — саме ловити інтонації, свої власні зокрема.

Про вашу «Рибу» композитор Олександр Маноцков сказав, що співав її синові як колискову, і в якийсь момент вона стала його піснею, тобто він її «присвоїв».

— Це, насправді, дуже приємно.

Вірші. 

Як ви ставитеся до своїх ранніх поетичних книг?

— Без інтересу.

А до групи «Червона фіра»?

— Як до спогадів із молодості, як до подій, які були зовсім в іншому житті в зовсім іншій країні. Це в мене не викликає жодного якогось несприйняття, і ці ранні вірші — себто не те щоб я їх соромився, чи не те що б вони мені не подобались: просто я їх не відчуваю. Це тексти, написані зовсім іншою людиною. Багато чого змінилось, в мене зовсім інше розуміння літератури, поезії, світу.

Як складаються ваші стосунки з колом колег-літераторів з Харкова, Луганська, Донецька? Вас знають? Вас люблять?

— Що ви маєте на увазі під «колом»?

Професійну, «профспілкову» близькість.

— В мене багато знайомих. В принципі доволі широке коло спілкування, і думаю, що письменники і поети не складають там більшість. Мої знайомі письменники з Луганська, Донецька переважно в більшості своїй виїхали звідти, тому що вони були на відверто проукраїнських позиціях, і на сьогодні їм там лишатися просто неможливо.

Ваше близьке коло спілкування — це художники?

— Художники, і музиканти, і люди, зв’язані з політикою, і люди, не зв’язані з політикою. Дуже різні люди. Іноді може здатися, що це доволі хаотичне коло спілкування, і в багатьох випадках ці люди ніде б ніколи не зустрілися один з одним, як крім наших концертів чи якихось моїх виступів.

Ви можете по своїх віршах простежити трансформацію власних уявлень про поезію?

— Безперечно. Навіть не те, що трансформацію. Насправді, знаєте, така дивна річ: от переді мною поличка з моїми улюбленими книжками, тут більшість авторів, яких я читав і 20 років тому, і 10 років тому. Тут, скоріше, не уявлення про поезію, а зміна у відчутті поезії. Я читаю тих самих поетів, у мене в принципі ті самі якісь усталені поетичні орієнтири, а от рівень їхнього прочитання і якісь інтонації — він, безперечно, змінюється.

Що за головні імена на вашій полиці?

— Ну, от, наприклад: Семенко, Свідзінський, Антонич, Плужник, Римарук, Герасим’юк, Вінграновський, Бажан, Еліот, Лорка, Сандрар, Бодлер, Аполінер, Рільке, Галчинський — ну і так далі. Доволі хаотичний набір. Просто завжди відчував велику закоханість у поезію. Розумію, що це доволі банально звучить, очевидно, поет має любити поезію. От я її дуже люблю, і для мене дуже важливо її мати поруч постійно. Весь час мати із собою якісь книги віршів. На відстані витягнутої руки мати поетичний збірник. Цим принципом і керуюся.

На свої ранні вірші ви озираєтеся?

— Чесно кажучи, мені це нецікаво.

Що впливало на ваше поетичне зростання, – внутрішні або зовнішні зміни?

— Скоріше внутрішні. Якісь речі ти починаєш з досвідом інакше відчувати, щось більше розумієш, щось, навпаки, відмирає, і якісь речі ти починаєш гірше розуміти, гірше відчувати. Людина змінюється і фізіологічно, і ментально, і емоційно. Щось в тобі перегорає і відпадає, а щось, навпаки, з’являється і розвивається. Мені здається, це цілком нормально. Людина, яка не змінюється з часом, очевидно, позбавлена якихось важливих рецепторів.

Який вам зручний поетичний розмір — більше інших улюблений, освоєний?

— Важко сказати. З одного боку, я доволі лояльно ставлюсь до силабо-тоніки, а з іншого — не обмежуюся нею, і тому намагаюся ставитися до поезії, як до певного космосу, в якому є все, і в якому не варто зосереджуватися лише на якійсь одній складовій.

Для поета важливо мати гарну освіту?

— Мені здається, ні. Хоча це не шкодить.

Мене колись вразив лист Стуса синові з в’язниці. «Прочитай малых итальянских поэтов, Димочка …». Цей список поетів я дізналася з листа.

— Мені здається, що насправді тут немає якогось алгоритму. Яка освіта була в Рембо? Ліцей? Освіта може тобі допомогти, а може й не допомогти. Ти можеш прочитати всіх більш-менш помітних поетів, і при цьому в тебе не буде просто жодного шансу написати щось своє цікаве. Мені здається, освіта потрібна в принципі, незалежно від того, поет ти чи не поет. В освіченій людині значно більше шансів не наробити в цьому житті якихось дурниць. Але прямого стосунку до поезії це, звісно ж, не має.

Для вас — письменника, поета — важливо бути предметом серйозної рефлексії?

— Це цікаво, але до певної міри. Ти ж не можеш це спровокувати, ти не можеш це якось власними зусиллями запустити.

Війна змінює поета?

— Так, безперечно.

Чи здатна війна родити нову літературу? 

— Ви знаєте, я б переформулював ваше запитання. Мені здається, війна людей міняє, незалежно від того, поет це, доброволець чи мирний мешканець прифронтової зони. Міняється саме їхнє розуміння якихось речей, їхнє відчуття цих речей. Мабуть, інакше й бути не може.

У вас є універсальна метафора батьківщини? Що для вас Україна?

— Що для мене Україна? Боюсь, не зможу сформулювати це точно. Почну щось формулювати, і це буде доволі випадкова формула. Для мене Україна — це, власне, той світ, в якому я живу вже 44 роки, з усім комплексом фантастичних речей, і речей жахливих і не надто симпатичних. Це й територія, це і державна надбудова, це й суспільство, це й люди, це й історія, це ментальна й соціальна складова, і культурна складова — це все от і є Україна.

Переклади.

Ви – філолог-германіст. Як ви ставитеся до перекладів з німецької Петра Рихло і Марка Білорусца?

— Добре ставлюся. Поважаю і Петра і Марка, слідкую за їхньою діяльністю, маю майже всі їхні новинки. Для мене діяльність Рихла є подвижництвом. Його проект перекласти всього Целана, збірка за збіркою — це якась космічна річ. Коли йому це вдасться (а я не сумніваюсь, що йому це вдасться), йому в Чернівцях мають поставити пам’ятник, десь поруч із пам’ятником Целану.

Коли ви стали перекладати з англійської та інших мов?

— З англійської я перекладаю час від часу. Насправді це не професійна діяльність, це переклади для свого задоволення. Скажімо, мені бракує українською мовою Дерека Уолкотта, я його почав перекладати. Мені бракує Буковськи українською, я його теж перекладаю. Сподіваюсь, що це згодом вийде у вигляді книжок. Так само з польської мови, коли ти для себе відкриваєш якогось поета, коли починаєш ним жити — з’являється відчуття, схоже на закоханість. Хочеться про предмет своєї закоханості розповідати всьому світу. Ось і розповідаєш про улюблених поетів, про поетів, якими ти живеш, яких ти постійно читаєш. Хочеться ними ділитися — тому починаєш перекладати і з польської, і з білоруської, і з німецької, і з англійською.

Проза. 

Важко себе відчувати автором культових книг?

— Я не користуюсь такими термінами — «культова книга». Тому ні, не важко.

«Проза поета» відчувається вами як щось особливе?

— Я доволі скептично ставлюся до терміну «проза поета», особливо стосовно своїх книжок. Мабуть, якщо це дійсно «проза поета», це, безперечно, специфічна література. Просто те, що стосується моєї прози… безперечно, там ритміка дуже багато важить. Дехто це вважає за поетизми, але я саме так відчуваю структуру тексту, і саме так мені комфортно працювати.

Який прозаїчний жанр вам більш зручний – оповідання, роман?

— Найзручнішою, безперечно, є поезія. Тобто, це те, до чого ти можеш під’єднуватись, як до розетки, що може приходити спонтанно та існувати на імпровізаціях. Це не потребує твоєї постійної під’єднаності. Якщо ж ти пишеш об’ємну прозу, якщо ти пишеш роман, ти маєш ним жити рік, півтора, два — і це доволі виснажливо.

Є плани про наступний прозаїчний твір?

— Безперечно, в мене є план наступного роману. Саме не наважуюся під’єднатися, оскільки розумію, що це буде два роки життя. Тому користуюся свободою, яка поки що є. Дописав поетичну книжку, займаюся перекладами, робимо зараз, як мені здається, цікавий театральний проект. Одним словом, це така відпустка, тому що коли почнеться проза, це будуть, фактично, літературна копальня, робота в шахті.

А про що буде новий роман, можете сказати?

— Він буде про війну. Але там буде інша тематика, інший ракурс.  «Інтернат» стосується доволі локальної теми — життя цивільних, проблема вибору, проблема включеності, проблема твого залучення у життя країни. І є доволі багато речей, про які ще хочеться сказати, про що в «Інтернаті» я свідомо не говорив.

Це буде історичний роман?

— Що значить «історичний»?

Де «велика історія триває і дихає».

— Мені здається, в сьогоднішньому світі всі ці терміни вже не зовсім адекватні. Ви ж розумієте, що все, що сьогодні відбувається з нами, — це вже історія? Історія — це те, що ось прямо зараз в наших руках, в нашому диханні, так? Це не те, що було, скажімо, 50 чи 100 років тому. Події 2014 року — це історія, події 2015 року — це історія. І велика історія теж, мені здається, в сьогоднішніх реаліях постінформаційного простору втратила своє первинне значення, свою енциклопедичну точність.

Мені, насправді, важко зараз говорити про цю книгу, з тієї простої причини, що вона ще не написана.

Кухня і плани.

Як у вас це взагалі відбувається: ось внутрішній голос каже: «Зараз ти будеш писати вірші, а зараз ти будеш займатися музикою»?

— Приблизно десь так і відбувається, так.

Хто головний? Хто ось цим усім керує? Диригує?

— Внутрішній голос головний, безперечно. Він говорить: зараз ти маєш займатися цим, а потім ти маєш займатися чимось іншим. І в більшості випадків ти слухаєш цей внутрішній голос, тому що коли ти його не слухаєш, почуваєш себе доволі некомфортно, і негармонійно.

А на що вам не вистачає часу, і це дуже шкода?

— Мені на все не вистачає часу. Катастрофічно. Просто дуже не вистачає. В ідеалі хотілося б клонуватись.

А ви могли б кинути все, наприклад, і піти працювати вчителем в школу?

— Для цього мало би статися щось дуже серйозне й кардинальне. Принаймні, поки що слабко собі уявляю, що би змусило мене відмовитись від занять літературою.

Які теми загального поля тем зараз найважливіші? Спільна пам’ять, приватна пам’ять, почуття провини, сьогодення, минуле?

— Так, мабуть, і пам’ять, і минуле, і в принципі спроби якось знайти спільну мову з тим, що відбувається сьогодні. Тобто знайти спільну мову з оцією ось реальністю, яка довкола нас існує. Для мене це важлива річ. Причому, мабуть, важлива не лише тепер, а була важливою завжди. Спроби знайти спільну мову з повітрям, яким дихаєш.

Вислів про те, що правда у всіх своя, вам здається справедливим?

— Вона у всіх своя, безперечно, але таке твердження, мені здається, наскільки правдиве, настільки й умовне. В принципі не зовсім розумію, що таке правда. Наскільки її можна сформулювати, наскільки можна схопити.

Люди кажуть «ви ж розумієте, що нам всієї правди не скажуть, правда у всіх своя». Мені здається, це бажання усунутися від власного погляду і думки.

— Ну, з одного боку, так, безперечно, а з іншого боку — ви ж розумієте, що багато речей справді за різного освітлення мають зовсім різний вигляд. Мені здається, тут слово «правда» не зовсім доречне. Тут ідеться про щось інше — про трактовку, про розуміння, про відчуття. Воно, безперечно, у кожного своє. А правда в цьому плані, ну, таке, доволі заїжджене слово, яке може слугувати для багатьох людей виправданням, що ось, мовляв, у мене своя правда — і ви мені нічого не доведете, і ви мені нічого не скажете. Це, мабуть, не зовсім точне слово. У принципі таке слово-симулякр, яким можна прикривати будь що.

Поет може наблизити розуміння того, що відбувається навколо, своїми віршами?

— Поет може дати одну з тисяч трактовок цього розуміння. Мені здається, це доволі неправильна і небезпечна концепція — шукати в літературі відповіді, яка насправді свідчить про те, що людина не має інших джерел отримання відповіді й не має якихось внутрішніх ресурсів та знання механізмів пошуку відповідей. Тому вона перекладає відповідальність на письменників. Мені здається, що література не може бути цим джерелом відповідей. Скоріше, вона є джерелом постановки питань, іноді очевидних питань. У Вознесенського колись були рядки, що поети — це питання. Як на мене, доволі точно.

Ваша публічна діяльність спрямована на організацію допомоги?

— Іноді так.

Як влаштований тайм-менеджмент ваших волонтерських проектів?

— До нас звертаються з якоюсь ідеєю, або ми самі знаходимо людей, які потребують якоїсь підтримки. Оголошуємо збір коштів, збираємо ці кошти, використовуємо їх на ті чи інші проекти.

У вас один довгий волонтерський проект, або ви допомагаєте комусь, закриваєте ось цю необхідність — і починається новий?

— Проект — занадто механічно звучить. Скажімо, ми товаришуємо зі Станицею Луганською. У нас там друзі, у нас там багато знайомих. Ми якийсь час підтримували школи, садочки, просто матеріально підтримували, завозили гуманітарну допомогу, купували їм апаратуру, меблі. Ну, а зараз більше займаємося більше освітніми, культурними, мистецькими ініціативами. Ось, скажімо, на Різдво возили хор дітей зі Станиці Луганської до Львова, вони репетирували з львівськими дітьми, а потім співали колядки разом. А зараз хочемо продовжити подібну діяльність і в декількох інших населених пунктах.

Можете вже розповісти про новий театральний проект?

— Так. Ми робимо оперну постановку в Харкові.

Сучасна опера?

— Так.

А хто написав (пише) музику?

— Музику буде писати Алла Загайкевич, вона ще її не написала.

Фантастика!

— Ну, оскільки це поки що саме проект, ми про нього широко не говоримо.

А автором лібрето будете ви?

— Я пишу лібрето, після цього Алла буде писати музику і, я сподіваюсь, десь наступного року все це має з’явитися на сцені.

Якби у вас була можливість цілий день займатися тільки тим, чим ви хочете, що б це було?

— Так я й займаюсь переважно тільки тим, чим хочу: пишу і читаю.

Текст: Вiка Федорiна