Спойлер: антиутопічні і не зовсім про любов.
Сесілія Ахерн, авторка творів «Де закінчуються веселки» та «P.S. I love you», відійшла від концепції любовного роману і дивує читачів підлітковою антиутопією.
Ірландська мисткиня і продюсерка телевізійних шоу Сесілія Ахерн відома на весь світ екранізованими історіями кохання. Авторка постає перед читачем у новому амплуа. Тепер чуттєвість персонажів залишається на другому плані. Нові герої протистоять системі. «Таврованою» Ахерн створила собі нову парадигму, де головна пристрасть героїні – справедливість.
Сесілія Ахерн. «Таврована». Переклад Наталі Трохим. К.: Видавництво «Рідна мова», 2020, 360 ст.
Уривок
Знаючи, що мене чекає тиждень домашнього арешту, я ходила кімнатою, як той лев у клітці, якого мені нагадував Керрік. Тому навіть якби я хотіла виступити на зборах в Альфи, то все одно не зможу, бо не маю права виходити з дому. Отак.
Джуніпер якраз повернулася зі школи й пройшла повз мої відчинені двері. Видно, що вона дуже засмучена та навіть заплакана. Це добре. Вона зупинилася й поглянула на мене. Знову у своєму звичному одязі, у чорному з голови до ніг. Якщо забути про мої тавра, ми з нею тепер мало чим відрізняємося.
— Не переживай, між нами з Артом нічого не було, — схлипує Джуніпер. — Ми тільки й робили, що говорили про тебе.
Мені кортить добряче її стукнути, щоб знала, але натомість я спокійно підіймаю руку й штовхаю двері, і вони грюкають їй просто перед носом. Приємно… але я не можу нічого вдіяти з пусткою в душі. Я знаю, що сестра не виходить із дому вночі після того, як я застала їх разом. Знаю, бо лежу й прислухаюся до звуків у її кімнаті, а сну немає. Я думаю, скільки ночей вона провела з ним на нашій вершині, коли я сиділа вдома, як у пастці, через комендантську годину, терпіла біль, заліковувала рани, — і серце аж заходиться від злості. Не можу сказати, що я думаю про їхні стосунки. Коли я їх застала, вони сиділи поруч і сміялися. Якщо між ними ще нічого не було, то скоро буде. Досить того, що їхній сміх переслідував мене, особливо тоді, у моїй гонитві за життя. Цього я їм ніколи не забуду. Але все-таки це не означає, що він мене тепер не обходить. Хотілося б знати, хто тепер допомагає Арту, коли не Джуніпер. Хотілося б знати, чи він утік звідси назавжди, не тільки з міста, а й з країни, і живе собі десь далеко, недосяжний для свого батька. Хотілося б знати, чи я його побачу ще колись. Я не мала б хвилюватися за нього. Але я не можу не хвилюватися.
Мене кличуть на кухню, бо несподівано завітала Мері Мей — мабуть, має для мене щось цікаве. Умить мене охоплює страх. Боюся, це можуть бути результати тесту на алкоголь, ще з п’ятниці. І хоча Колін, Гевін і Наташа не зуміли викрутитися в цій ситуації, на відміну від Логана, але все одно всі вони категорично заперечують, що пили алкоголь, і тому виходить, наче тільки я одна пила, порушуючи тим самим правила для таврованих. Хоча це досить ексцентрична ідея — що я, зв’язана й замкнена в чужому сараї, примудрилася відшукати там алкоголь і навіщось напилася — занадто неправдоподібно навіть для Гільдії, тому складно буде повісити це на мене. Але, мабуть, судді над цим цілий день голову сушили.
Мері Мей дістала з портфеля кілька документів. А я дивлюся на неї і знову відчуваю щокою гострий біль від її шкіряної рукавички, і бачу перед собою жінку, яка донесла Гільдії на всю свою сім’ю і спостерігала, як найближчих людей одного за одним таврують у неї на очах — на все життя. Хто знає, на що вона здатна, а моє життя в її руках.
— Твій домашній арешт на цей тиждень відкликали, — повідомляє вона якось уривчасто, і мені здається, що це для неї найгірша новина. А ще мені здається, що їй гидко взагалі відкривати рот у нашому домі й дихати одним повітрям із таврованою. Здається, це і її відштовхує, і приваблює водночас.
— Анонімне джерело надало Гільдії оригінал цього фото. Гільдія перевірила його всіма можливими засобами, не знайшла ознак будь-якого втручання, будь-яких змін чи підроблення, тому стверджує, що це оригінальне фото Джуніпер Норт у класі образотворчого мистецтва. Щодо другої справи — Гільдія вирішила також скасувати звинувачення у вживанні алкоголю, оскільки тест показав, що рівень алкоголю в тебе в крові мінімальний.
На мій превеликий подив, мама, одягнена в комбінезон і картату сорочку, викидає в повітря кулак — просто впритул до щоки Мері Мей — і горлає:
— Урааа!
І тут же міцно мене обіймає, пригортає до себе, так що я не можу побачити, як реагує на це Мері Мей. Кілька днів тому мама просила мене не випробовувати вдачі наглядачки, а сьогодні сама не стрималася від небезпечного жесту. Двері зачинилися. Мері Мей пішла.
Тепер я — подвійна переможниця! Тепер я готова боротися зі світом, готова виправляти помилки. Я вільна — і готова провадити далі своє розслідування, яке вже так давно чекає. Залишаю всіх святкувати без мене — замість мене хай буде Джуніпер, — і помічаю, як вона щиро рада за мене, але не наважується підійти. А я іду до кімнати, дістаю з кишені візитку містера Беррі й набираю номер, записаний на звороті.
— Алло? — тихий голос у слухавці.
— Добрий день. Ви… ммм… чоловік містера Беррі?
— А хто ви? — ще тихіше перепитує він, аж доводиться напружувати слух.
— Мене звати Селестіна Норт. Містер Беррі захищав мене…
— Я знаю, хто ви, — швидко, але не грубо перериває він. — Прошу вас не дзвонити сюди.
Якісь сторонні звуки в телефоні, наче він ходить туди-сюди. Голос засмучений.
— Пробачте, будь ласка, але містер Беррі надіслав мені цей номер телефона разом із рахунком; мабуть, він хотів, щоб я з ним сконтактувалася? Можна з ним поговорити?
Відповіді нема. Спочатку я подумала, що він кинув слухавку — але ні, дихає досі.
— Алло?
— Слухаю, — відповідає він поспішно й дуже тихо, наче поганий зв’язок на лінії, а співрозмовники перебувають на відстані мільйон миль одне від одного. — Його нема. Вона вже теж дзвонила й шукала його.
Я трохи розгубилася, зразу не зрозуміла, про кого він говорить, але раптом згадала Пію і відзначила, що мій співрозмовник не називає її імені — думає, що телефон прослуховують.
— Не варто непокоїтися через… неї, — запевняю я. — Вона просто хоче мені допомогти.
Напевно, він боїться, що вона напише статтю про містера Беррі. Тому й сказав, що його немає. Узагалі Пію всі бояться, хто буде з нею говорити? Зате я могла б засвідчити, що вона чесна, але як я можу, коли сама в ній поки не до кінця впевнена.
— Мені можна вірити, — кажу я в слухавку.
— Нема його, кажу вам, — він говорить трохи голосніше, із нетерпінням, а тоді знову тихіше. — Він мав поїхати звідси. Не сказав мені куди. Дуже поспішав. Він знав, що сталося з іншими.
Страшно слухати.
Проте добре, що містер Беррі не впіймався в тенета Кревана. Просто сховався, коли почув, що сталося з вартовими.
Ясно. Я намагаюся думати швидко. Він не називає жодних імен, не озвучує жодної інформації. Як же мені сказати йому те, що я маю сказати?
— Я шукаю дещо. Ви здогадуєтеся, що це?
— Так, — прошептав він.
Отже, він знає про шосте тавро.
— Ви бачили це? — я теж уникаю слова «відео» про всяк випадок. Якщо люди Кревана нас слухають, то я не хочу полегшувати їм роботи.
Знов довга пауза, мені вже вривається терпець. Це як у кабінеті стоматолога, я маю це витримати. Зрозуміло, що він більше на дзвінок не відповість. Тому тепер або ніколи.
— Так, — нарешті зізнається він. — Я бачив. Мені дуже шкода, що з вами таке сталося.
Я щосили тримаюся, щоб не заплакати.
— Воно у вас? Чи, може, ви знаєте, де воно?
— Ні. Я щойно те саме казав іншій жінці. У мене його нема.
Я без тями падаю на ліжко, роздратована, знеохочена, заплакана.
— Але дечого я їй не сказав, — швидко додав він. — Воно у вас. Він сказав мені про це.
І поклав слухавку.
