Прогулюючись Подолом, знайдіть вільну хвилину заглянути на «Виставку на вимогу», яка триватиме до 9 серпня і побачити полотна видатних південних митців. Експозиція будується на діалозі, темою якого є обмеження.
Крок за кроком добігає кінця липень, але серед карантинної плутанини і політичного хаосу ми зовсім забули про те, що літо створене для жагучого сонця і танців, м’якої морської води і нічних прогулянок. Хтось-таки зміг втекти з цієї сюрреалістичної вервечки на береги сонячної Одеси, а тим, хто й досі не знає, де знайти літню наснагу, галерея Dymchuk представила роботи одеських нонконформістів та відомих сучасників з власної колекції.
Пандемія створила для багатьох людей некомфортні умови, до яких треба було пристосовуватись проти власного бажання. Так само і представники неофіційного мистецтва були вимушені проводити своє життя в ізоляції значно довший термін, ніж випало нам. Виставка має не меті наштовхнути нас на роздуми, які стосуються нашої буденності, а особливо, нашого відпочинку, нашого літа. Чи часто ми про це задумуємось? Зараз ми маємо чудову нагоду подорожувати у часі і уявити себе нашими батьками, бабусями і дідусями, для яких сучасні можливості і блага здавалися недоступними. Ось такий неоднозначний і злегка іронічний посил має концепція цієї камерної виставки. А що по художниках?
Одеські нонконформісти 1960-80-х років ніби у протест тодішнім віянням відмовились від політизації творчості, натомість тяжіли до чистого мистецтва, водночас протестуючи проти вже закам’янілого і затхлого соцреалізму. Насправді, дуже по-одеськи — ігнорувати «зовнішнє», знайти і просувати «свою тему», об’єднавшись навколо неї (і це без іронії чи сарказму, лише акцент на своєрідному одеському «патріотизмі»). Одеський андеграунд міг похвалитися дружністю і тісними стосунками між художниками, що сформувало потужний пласт, полярний до представників локальної Спілки художників України. «Днем народження» одеського нонконформізму вважається заборна виставка 1967 року «Сичик+Хрущик» — після чергового відхилення робіт на виставку від спілки Валентин Хрущ і Станіслав Сичов представили публіці свої роботи на паркані, яким було обнесено будівлю Одеського оперного театру, що був на ремонті.
Говорячи про одеське неофіційне мистецтво, не можна не згадати яскраву історію формування самої одеської живописної школи. А бере вона початок з 1890 року, коли в Одесі було створено Товариство південноросійських художників, яке об’єднувало митців півдня України. Одеська школа увібрала в себе реалізм передвижників та французький імпресіонізм, живопис просякнутий сонячним світлом і південною спекою. Роботи одеситів впізнати не важко, адже у фокусі завжди знаходяться південні ландшафти, люди та інші «герої» картин неодмінно є частиною цього сонячного краю. І звісно ж, саме одеській школі найбільше притаманний імпресіоністичний підхід.
Ці риси не зникають, а навпаки заграють по-новому під кожним мазком нонконформістів і сучасних уродженців Півдня. Зайшовши до галереї, можна одразу побачити камерну акварель Олександра Ануфрієва — такий затишний і знайомий сюжет одеського побуту, де люди ховаються від спеки під наметами і споглядають море. Міський пейзаж Люсьєна Дюльфана варто розглядати з відстані — саме так глядач опиняється серед тінистої вулиці старої Одеси з двоповерховими будинками. Але це ні в якому разі не применшує майстерність митця, пастозна імпресіоністичність якого відразу впадає в око, якщо підійти ближче. Це стосується і пейзажу Людмили Ястреб — мимоволі закрадається думка, що в ньому можна віднайти риси модерністських пейзажів Кандинського і експресивний мазок Кокошки, але водночас це надзвичайно медитативна робота, яка завдяки низькому горизонту робить глядача частиною сюжету.
«Бунтівником» цієї виставки можна назвати Володимира Стрельнікова — його урбаністичні ландшафти і чудернацькі люди в якості стафажу нагадують індустріальну романтику міст, яку оспівували авангардисти, і певною мірою злегка порушують загальну ідилічність експозиції. Але, звісно, це лише поверхневе враження, адже Стрельніков не зраджує камерності свого міста, хоча і навіює трохи тривоги. «Пальма» вже сучасного вихідця з Півдня Олега Тістола навіює трохи суму і ностальгії за кримським узбережжям, якому і була присвячена ця відома серія. Недоступність благ і можливостей через глобальну катастрофу безпосередньо перетинається з нашою локальною, проте не менш глобальною проблемою недоступності такої рідної, але водночас вже далекої території. А «Альтанка» Володимира Кожухара ніби підтримує цю ностальгію за чимось невловимим, казковим, де б так хотілося опинитись.
Проте, відкинувши сум, варто познайомитись з анонімними героями Юрія Єгорова — дві маленькі картини, на одній зображена дівчина на пляжі, на другій — юнак на пірсі. Висока лінія горизонту створює ілюзію діалогу з цими молодими людьми. До речі, це його характерна риса — пляж і вид моря з завишиної точки. Думки дівчини ніби затінені смутком, як і вона сама сама знаходиться у власній тіні. Натомість юнак зовсім не проти зав’язати розмову, про що свідчить і його поза, і відблиски сонця в контражурі на його тілі. Проте, якщо ви бажаєте лишитись наодинці, то це можна зробити на узбережжі Лева Межберга або Валентина Хруща, споглядаючи напівпустий пляж чи кораблі.
До речі, про кораблі. Про свободу та її недоступність. Саме про це думається при розгляданні другої роботи Хруща — надзвичайно романтичного морського пейзажу, в якому митець поєднав сумний діалог двох світів з поетичною геометричністю і перехрестям форм. Сумний скелет занедбаного автомобіля на бетонному пірсі перегукується з таким недосяжним і вільним кораблем на горизонті. Туга земного буття на бетоні (в нашому випадку — на карантині) дивиться з жагою на вільне плавання у морських просторах (життя без карантинних обмежень). Метафоричність цього полотна можна продовжувати дуже довго, але краще зробіть це самі.
Без нашої уваги сумує і нереїда Станіслава Сичова — до речі, однією з головних тем у творчості художника є «людина і стихія». Сичов, як справжній уродженець Півдня, акцентує на такому жагучому поєднанні сонця, води і повітря. Жіночі постаті на його полотнах уособлюють безпосередню присутність людини у безперервних природних процесах. Про безперервні процеси життя говорить нам і Віктор Павлов у портреті «Юрій Коваленко йде обмінювати молоток на пензлик». Тут без слів можна зрозуміти, як доводилось жити художникам, які пішли «у підпілля». Так і ми під час карантину були б не проти обміняти вже не потрібні нам речі на необхідні блага. І завершуємо ми яскравим сучасним акцентом Ігоря Гусєва, чия «Стіна» напряму асоціюється з вимушеною ізоляцією, яка з часом перетворилась на звичне розмежування свого життя і зовнішніх коливань.
Камерність експозиції і робіт неодмінно резонують із загальною заглибленістю людини в себе під час пандемії, але водночас вона навіює південний вітер у наші бетонні ландшафти, чого так не вистачає цього літа. Одеський нонконформізм широко відомий серед поціновувачів і колекціонерів, проте широкому загалу вона ще не настільки відома, як київська група митців (воно і не дивно, до столиці завжди особлива увага). Тому не варто втрачати можливість насолодитись майстерністю південних художників і побувати на узбережжі Чорного моря хоча б за допомогою мистецтва.
Текст: Анастасія Уразбаєва
- Що: виставка «Виставка на вимогу»
- Коли: з 9 липня по 9 серпня; графік роботи: Вт-Нд 11.00-19.00, Пн – вихідний
- Де: Dymchuk Gallery, вул. Ярославська, 21
