Коли минулого року один зі славетних львівських фестивалів, а саме Міжнародний фестиваль сучасної музики «Контрасти» підсумовував пройдене, виконане та написане за 30 років існування, то логічним було й питання: якими ж будуть «Контрасти» четвертого десятиліття? Яких проблем торкнуться гострі кути фестивальних дискусій та, над якими темами слухачів запросять роздумувати під час концертів? Так досить неочікувано, на тлі мовчазної згоди хвалити або ігнорувати, виникла тема «Симулякр». Фестиваль, мов живий організм, а насправді – злагоджена система виконавців, композиторів, менеджерів та слухачів, пульсує новим питанням: де межа між оригіналами та симуляціями, новим мистецтвом та рефлексіями на події, що вже стали історією?
Так другий тиждень фестивалю продовжив оркестр-ровесник «Контрастів» – «Віртуози Львова». У свій єдиний вечір цьогорічної едиції колектив виступив під орудою диригента та музикознавця Володимира Сивохіпа з повністю українською програмою. Провідником у якій стала підназва, озвучена Володимиром Сивохіпом – «Лабіринти». Так сім творів були розділені на дві умовні частини концерту: лабіринти Vita і лабіринти Morte. Представили які разом з оркестром солісти: Денис Литвиненко, віолончель, Степан Сивохіп, гобой, Оксана Рапіта, клавесин, Віоліна Петриченко, фортепіано, Мирослав Драган, фортепіано, а також Камерний хор «Gloria».
Концептуальні українські програми у такому тандемі стали одним з очікуваних слухачами напрямків діяльності як оркестру, так і диригента, серед проєктів яких варто загадати концерти: «Silenzio dal Dolore», «Відкриття Контрастів 30», «Весняна елегія».
Міркування над плинністю життя та загадковим потойбіччям є не так оригіналом, від якого походять численні симулякри, а радше вістрями, що пронизують численні мистецькі твори від античності до сьогодення. Стверджуючи саму природу людини – усвідомлення власної смертності – фіналу усіх лабіринтів. Однак повернемося до початку лабіринту – «Камерної музики» струнних, фортепіано, клавесину та ударних —- композитора зі Львова Юрія Ланюка. Твір присвячений Анджею Нікодемовічу, 100 років від дня народження якого цьогоріч відзначають на «Контрастах». Завершена у 1989 «Камерна музика» рефлексує як до буремного життя композитора-емігранта, так і до початку нового десятиліття, яке готувалося стати вирішальним для України. Переплетені монологи віолончелі та скрипки, клавесинна токата, дзвони, постійне зростання напруги та, зрештою, останній мажорний акорд змусили забути про камерність цього шляху. Такого ж ефекту досягнула і Камерна симфонія № 7 теж цьогорічної ювілярки – Кармелли Цепколенко. Композиторки з Одеси, світова премʼєра твору якої відбулася водночас зі ще однією катастрофою, що атакувала її місто. Рекордна кількість опадів, яка забрала життя кількох громадян Одеси разом з щонічними обстрілами повертали думки до сьогодення міста, що стало оптикою сприйняття твору. Те, що Камерна симфонія № 7, на противагу лабіринту минулого у творі Юрія Ланюка, є лабіринтом сучасності, зазначив і Володимир Сивохіп.
Премʼєри є обовʼязковою частиною «Контрастів», що упродовж останніх 6 едицій також дарували нагоду композиторам не лише уперше почути виконання власних творів та отримати перші враження від слухацької аудиторії, а й набути професійний запис від команди ArtStream. На жаль, трепет такого важливого першого виконання Камерної симфонії № 7 був неодноразово порушений навʼязливими рингтонами телефонів у рядах залу, особливо разюче конкуруючи з витонченим соло альта. Залишаючи цей дует на совісті слухачів, повертаємося до музики. Адже подібно до глибин Чорного моря, симфонія Кармелли Цепколенко вражала глибиною та різноманіттям і, попри усе, маніфестувала життя. Маніфестом якого стали й останні інтонації оркестру, розшифровані композиторкою як: «Жиймо, гей! Пиймо, гей! Будьмо! Гей, гей, гей!”.
Блукаючи лабіринтами кожен знаходить свою опору. Вона може бути у різному: у незламному гарті власного міста, вольових сучасниках, цінних спогадах. Однак пощастило тим, хто на заплутаному шляху має надійного провідника. Таким у творі композитора з Харкова Олександра Щетинського є Йоганн Себастьян Бах. Саме теми з його, вже справедливо зарахованих до «вічних», творів стають маяками у завершеному композитором цьогоріч «Баховому лабіринті» для струнного оркестру. На тлі абсолютно просвітлених барокових тем, дисонансне звучання нагадує про нашарування непослідовностей сучасності, неминучу деформацію барв, яка здатне істини перетворити на симулякри. Містком між лабіринтами життя та смерті у програмі стало «Largamente» для віолончелі й струнного оркестру Олександра Родіна, соло у якому виконав Денис Литвиненко. Як зазначили диригент та композитор: у цьому лабіринті було не лише прощання, чи трагедія, а й бій, героїзм, кохання.
За лаштунками життя
Жити у тривожному & між Vita і Morte – катастрофа, що стала буденністю для українців, а проте, чим ближче межа, тим гостріше відчуваються обидва полюси: крихка надія життя та смерть, що чатує у кожній сирені повітряної тривоги, свисті ракети, чи телефонному дзвінку з невідомого номера. Фестивалі теж балансують на цій межі: між ствердженням нового та збереженням пам’яті. Тому щороку звучить музика і тих композиторів, чию присутність у цій залі обірвала смерть. «Хорал» та «Stabat Mater» Ганни Гаврилець, хоч і написані задовго до останніх років, однак стали ключем до вивільнення людського горя. Так у програмі вони означили арку Morte молитвами, між якими прозвучали твори сестри композиторки Богдани Фроляк: «Music for Anngel» для гобоя з оркестром, присвята Ганні Гаврилець та «Ноктюрн» для фортепіано і струнних з Сюїти для віолончелі in C (солісти: Степан Сивохіп та Віоліна Петриченко). Частина концерту, що мала б знаменувати темряву, залаштунки життя та потойбіччя навпаки була наповненою ніжністю та світлом. Навіть драматичний прийом з вимкненням освітлення у залі нагадав не так химерний лабіринт, як світло у його кінці. Вибрані твори Ганни Гаврилець та Богдани Фроляк наштовхнули на думку, що хоч ми й зовсім не знаємо, що стається з нашими близькими після смерті та дуже хочеться вірити, що їх оточує саме така краса.
Чи можливо в країні, де кожного дня смерть веде когось на розстріл сказати щось нове про Vita&Morte? Чи буде це чимось більшим від симулякрів вже сказаного, написаного, зіграного? Можливо, найправильнішим шляхом є дати цим відчуттям відбутися, обравши для них відповідне звучання: складне, а проте динамічне для життя та просвітлене і безнадійно прекрасне для прощання з ним.
Текст: Марія Левкович
Фото: Віталій Грабар
