Напередодні фестивалю «Букет» Київ Дейлі поговорив з композиторкою про її концерт. І ще про дзвони Києва. Про її досвід воєнного часу. Про шлях Одиссея. Про особистий шлях та вибір. Про цінність фестивалю Bouquet Kyiv Stage для всіх нас.

«Пісні Одіссея» — яким складом твір грається, яка в нього історія та жанр? 

— В першу чергу це твір цього часу і цього місця. Він пов’язаний з Києвом та його дзвонами. Взимку мені написала Оля Бекенштейн про те, що вона працює над програмою фестивалю Time Basedв Глазго влітку 2025 в просторі старовинної жіночої бібліотеки недалеко від ріки. Спершу була ідея грати там з музичним інструментом карильйоном, потім стало ясно, що карильйону все ж не буде. Але ідея “гри з дзвонами” нам обом подобалась.  Одного разу я записувала семпли невеликих пласких дзвонів у Києві.  Також працювала з фільмом «Поворотний момент» Олеся Саніна, там були дзвони Михайлівського монастиря і київська Софія у кадрі. Отже, я почала готувати концерт «Дзвони моря» для Глазго,  передивилася  свої записи ,  сходила в Лавру,  позаписувала семпли великого лаврського дзвону. Лаврська дзвіниця, здається, має єдиний, справжній, великий дзвін. Інші – за розмірами набагато менші. Наближаються вже до сучасних карильйонів. Чи не єдиний дзвін, який дзвонить кожен день в Києві – це — лаврський, він дзвонить девʼять разів о 9-й ранку. І це неймовірно гучно.

От, власне, різні звучання дзвонів — по-різному  інтегровано в мої композиції, які я готувала для Глазго.

Коли організатори Bouquet Kyiv Stage запитали мене — а що в мене є  нового,  я відповіла, що в мене є твір, в якому є дзвони. Я почала думати, як грати з дзвонами Софії та карильйоном. Вирішила, що ці дзвони стануть для мене дійсно морем,  океаном, що пробуджує, відновлює щось важливе в нашій свідомості.  «Пісні Одіссея» —  тема багатьох творів власне цього року, яка апелює до роману Володимира Єрмоленка «Ловець океану». Я вже написала версію цього твору для валторни з електронікою. Є  сольний електроакустичний твір «Пісня Одіссея». В Києві прозвучить певна сюїта  в якій я пишу партію для дзвонів Софійської дзвіниці (виконавець — Георгій Черненко) та карильйону (виконавиця — Ірина Рябчун). Ірина Рябчун — є чи не єдиною в Україні професійною виконавицею на карильйоні. Також вона одна з небагатьох музикознавців, хто досліджував грецьку музичну культуру. Тому я очікую насправді певну “автентичну”складову партії дзвонів та карильйону.

Це буде імпровізація? 

— Ні, в основному це будуть фіксовані в партитурі речі, особливо для дзвонів та карильйону. Щодо моєї партії електроніки — обов’язково буде якась жива частина, і щось фіксоване, наприклад, чітка гармонічна основа. Моє завдання буде інтегрувати звуковисотність дзвонів Київської софії та карильйону в партитуру, в текстуру. Напевно, більша частина цієї музики вже готова, вона для мене є певною  послідовною  історією мандрівки Одіссея, з його Сиренами, його силою, з його боротьбою в першу чергу з самим собою, але й з богами. Це історія, в якій дзвони є  голосом океану,  пам’яттю, що буде тримати Одіссея, не давати йому заснути, померти… яка буде переміщати його з одного спогаду в інший, з однієї картини в іншу. 

Тобто твої дзвони – це провідники Одиссея? 

— Можна сказати, так. Хоча для нього самого, очевидно, провідниками були боги. Він вирішував проблеми свого життя, своєї пам’яті, своїх вчинків, абсолютно реальних вчинків. Тому на питання що тут роблять ці дзвони, можна відповісти так: дзвони —  найпотужніші звуки, які є в принципі, і в оркестрі, і в природі, і в соціумі. Ну, от дзвін Лаврської дзвіниці – це, напевно, найголосніше, що є в Києві зараз. Дзвони Софії та  карильйон, які будуть брати участь в цьому концерті – дещо інший формат. Але теж доволі потужньо!

Що тебе взагалі цікавить в музиці, і чи змінилося це з початком повномасштабної війни?

— Для мене концепція музики ніколи не була концепцією умовно прекрасного. Якоїсь умовної красивості, гармонічності, терапевтичності, просвітлення. Для мене музика – завжди була та сфера діяльності людини, яка пробуджує, а не заспокоює, яка є складною, і вона має бути складною, як і все навколо нашого існування, нашої рефлексії, нашого опанування простором. 

Для мене музика  — якась така “відповідальна активність”, в якій має бути більше “неспокою” аніж “гармонії”. І зараз для мене ці відчуття  зберігаються,  і, напевно — посилюються.

Під час війни ми часто зустрічаємо певне ставлення до мистецтва, як до “арт-терапії”, засобу  заспокоєння та примирення. Звісно, цього є чимало і в мирний час. Але саме під час війни ми спостерігаємо певну тенденцію до спрощення і мистецьких наративів, і мистецької техніки, і естетики. Це не обов’язково мова про “плакатність”, а сам про  стискання масштабів, звуження палітри та засобів. В музиці це дуже відчутно. 

Нещодавно ми з скрипалем Андрієм Павловим грали на Львівському вокзалі в проєкті “Інструмент”  Жанни Кадирової.  Грали досить складну музику, і публіка, по-моєму, розуміла, чому ми це робимо. У фіналі концерту Андрій Павлов після циклу моїх творів, зіграв Чакону Баха. І ми всі відчули як наш мінливий сучасний час резонує з чимось “вічним”, усталеним…  Я цей досвід вважаю дуже важливим, — досвід спілкування з людьми, які випадково з’явилися на вокзалі, звідкись приїхали, кудись їдуть. І цілком спримають цей рівень складності дуже інтенсивного, і одночасно особистісного  мистецького висловлювання. Публіка нікуди не йшла, люди залишалися, я це відчувала спиною і десь боковим зором: хтось підійшов, поставив валізку і залишився. 

Це про  те, як міняється музика під час війни. З цього я почала невеличку розмову з глядачем. У нас не було ніяких надрукованих програмок. Мені потрібно було назвати твори. Я показувала цей дивний орган, і він насправді дуже дивний. Він технологічно теж не схожий на справжній орган. Це не просто так, що взяли справжні орган, причепурили його ракетними уламками і все. Він зібраний як з скалків справжнього органу. Там переважають голосні регістри. Ці голосні регістри не так розміщуються в стандартному органі. Високі, сильні, яскраві звучання там розміщені дуже високо над органістом. А тут – органіст сидить перед такою наче стіною звуку, і публіка це відчуває. Цей  посилений градус експресії.  Я не є органісткою, я просто музикант, яка пʼять років грала на органі в консерваторії. Граю на органі час від часу, тільки свою музику. Імпровізую. 

Це був справді досвід воєнного часу. Напередодні відбувся один з найбільших обстрілів Львова (13 липня 2025 року). Львівський вокзал, місце, з яким пов’язано стільки моїх особистих історій, як ми відправляли наших студентів через цей львівський вокзал і потім  їх зустрічали… Досвід, який ілюструє, як змінилася музика, як змінився репертуар, як змінився інструментарій музики під час війни. Мені хочеться зараз цього — прямого контакту з людьми і не боятися складних висловлювань.

Твій вокабуляр, твоя музична мова, з чого складалася раніше і складається зараз? 

— Мені здається, що особливих змін немає. Мені насправді весь час хотілося працювати і з вокальною музикою, і з інструментальною, і з електронікою.  Припустимо, до війни це була опера, але і зараз все начебто на місці. І інструменти, і голоси, і електроніка, і якісь оркестрові засоби. Звісно, важливий  “адресат” — виконавець.  Нещодавно, до прикладу, я написала твір для Ярини Турянської, української співачки, яка живе в Парижі. Ярина — виконавиця з особливим фольклорним бекграундом і все ж з потужним досвідом  академічного виконавства. В її репертуарі твори Густава Малєра, Каї Сааріаго, Олени Ільницької, Святослава Луньова. В моєму творі “ Rituel” ми з Яриною використовуємо тексти Олега Лишеги та фрагменти українських народних пісень. Ярина використовує дуже різні темброві можливості голосу, і це фантастично.  Зміна  авторського словника пов’язана з конкретними виконавцями, з конкретною ситуацією. Зараз це відбувається постійно.

А що тебе цікавить наразі більше? Тобі подобається писати музику, або її виконувати? 

— В моєму випадку я композиторка, яка завжди десь поруч з виконавцями. На випускному екзамені в  консерваторії  я грала партію фортепіано в своїй дипломній симфонії та  співала в творі свого  однокурсника, під час навчання виконувала музику свого педагога, як піаністка. В електронній музиці мені дуже важко делегувати виконання своєї музики, хоча може до цього треба якось готуватися. 

Уявімо, що в нас є задача написати статтю про тебе в Вікіпедії. Як би ти себе описала? Що там має бути? Композиторка, виконавиця. Що ще? 

— Насправді, стаття є. Виконавиця там йде якимось третім пунктом. Можна сказати, що я — дослідниця української електроакустичної музики. Ще етномузикологиня, бо «Древо», спів та експедиції…

Звісно, композитори в Україні, як і в усьому світі пов’язані або з виконавством, або з педагогікою. Так і я — викладач композиції та електроакустичної музики.

І засновниця? 

— Засновниця студій електроакустичної музики в Національній музичній академії та в Спілці композиторів. 

А ти не думала розширяти межі, от наприклад, коли в нас виставка Святослава Крутикова?

— 18-го липня

Малювати, писати якісь графіку, художні твори? 

— Ні, художні тексти ні. Малювання — це моє минуле, тому що мій естетський шлях розпочався якраз з малювання. Мій тато був художником. Коли ми були малі, то у нас квартира була заставлена мольбертами. І я малювала. В мене були якісь свої автопортрети. Але потім в художню школу пішла моя сестра, а я — в музичну. Тобто вже років в 9 я зрозуміла, що живопис для мене не актуальний. Я — музикант. А ще я колись дуже любила шити.

Я дивлюся на cпідницю, це красиво. 

— Іноді дозволяю собі це задоволення. В принципі, до композиції я активно займалася малюванням фасонів, підбором тканин і шиттям. Моє музучилище — це той час, коли я практично не одягала купленого одягу. Ну, і консерваторія, трошечки. Перші курси, так, ще теж мої фасони. А потім вже ні. Вже часу не було.

Практичне питання про програму «Букету». І що тебе здається важливим на ньому побачити-почути обов’язково? 

— Головне досягнення  «Букету» за багато років — це дослідження та  відчуття київського контексту. І не тільки в музиці, звісно, а і в кіно, літературі, візуальному мистецтві. Чого вартують до прикладу кіноцикли Володимира Войтенка! Або щорічні дослідницькі дискусійні панелі. Тобто я буду шукати і буду знаходити, як завжди, саме  ці речі, проєкти, які актуалізують наше відчуття сучасності. Які говорять з нами “нашою мовою”. Напевно,  саме так формується  умовна  мистецька   спільнота — музична, артистична. Бачити, слухати —  художників, письменників. До речі, як мені було приємно, що  до нас на концерт у Львів прийшла Ія Ківа. Вона десь там вночі під обстрілами  прочитала, що у нас буде концерт. Тихенько-тихенько прийшла, сіла, послухала. 

Я ціную в усіх кураторських проєктах інтуїцію і сміливість індивідуального висловлювання. І на фестивалі «Букет» теж. Чекаю на виставку фотопортретів кінооператора та фотографа Сергія Михальчука “Спроможні”, на концерти проєкту “Звільнена музика”, неймовірний дует домристок Світлани Білоусової та Аліни Прокопенко, “Орбіту Булєза” Євгена Громова, та, звісно,  кінопрограму фестивалю. 

Спілкувалася Віка Федоріна