Одразу дві, дуже контрастні виставки водночас відкрилися в культурних закладах Одеси.
Бібліотека-філія #1 (Преображенська 35а). Виставка графики одеської мисткині Олени Сердюченко – «Хойя Бачу». Ліс, згідно з концепцією художниці – чарівне архетипичне місце зі сказок та легенд, де час плине повільніше, а реальність пластичніша, ніж в зовнішньому світі…
Чорно-біла, складна, водночас дуже вишукана і енергійна серія робіт Олени Сердюченко, оскільки можна було судити по відгукам присутніх, викликала неабиякі емоції. Сама художниця створювала ці роботи під час війни – і вони певним чином є її рефлексією, точніше рефлексією стана людини в тривалій травматичній ситуації. В релізі це означено як дослідження того, «що відбувається, коли художник опиняється на території прихованої невизначеності»; власне сама концепція спростовує можливість того, що ти «можеш відгородити в зоні постійної турбулентності острівець спокійної тихої творчості, повністю відокремлений від бурхливої реальності» (там само).
Тобто роботи з серії «Хойя Бачу» за визначенням дискомфортні, вони викликають почуття тривоги через велику кількість дрібних деталей (насправді це відомий психологічний ефект); світ розпадається на чорно-білі, фрагменти, які ніяк не зберуться в одне ціле, хоча й відчайдушно намагаються, майже рухаючись під поглядом спостерігача. Привертає увагу також «біологізм» напівабстрактних форм, недарма хтось з присутніх на міні-пресконференції спитав(ла), чи не спостерігала художниця живу матерію в мікроскоп, бо деякі структури дійсно нагадують процеси (саме так, я ж кажу, вони рухомі), які мають місто в живих клітинах.
Так, я би сказала, роботи дратують (або чіпляють) – не в останній час через саме свою, я би ризикнула сказати, агресивну складність, а те й через разючий контраст, майже конфлікт між мінімалізмом засобів та складною технікою виконання. Не дивно, що й відгуки деяких не підготовлених до сприйняття сучасного живопису відвідувачів були, м’яко кажучи, здивовані – «Загадкові, потребують розшифровки», «Від ваших робіт віє холодом», або «я би таке в себе вдома не повісила», і навіть «Їх можна було б повісити на стінках клініки неврозів».
Звісно, знайшлися і більш заінтриговані поцінувачі, і просто на відкритті Олена отримала пропозицію стосовно організації нової виставки. Іншими словами, особисте почуття дискомфорту, вирваності з привичного осередка, потрапляння в архетипичну позачасову картину світу, що власне й було метою, художниці блискуче удалось втілити.
В рамках цього матеріалу для нас важливо відмітити ще й концептуальний мінімалізм виставки – тільки роботи та можливість спілкування з художницею; і серійність задуму – роботи виглядають як єдине концептуальне ціле.
Бо якщо виставці, яка відкрилася годиною пізніше в WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва, теж притаманна серійність, і єдність концепції, то що до решти, «Самотня Єва» художниці IraVish (Ірина Вишневська) – пряма протилежність «Хойя Бачу». Замість чорно-білого – яскраве, замість складності – професійний примітивізм з посиланнями то до «народного живопису», то до наїву вуличних фотографів з їх парадними ростовими портретами з дірками замість лиць, то до церат Піросмані, то до аматорських копій відомих класичних робіт… Замість мінімалізму – продумана надмірність, не прес-конференція, а хепенінг, та ще з інсталяцією – металевим ретро-ліжком посеред зали, де кожний має покласти яблуко… Замість дослідження спільної сучасно-історичної, актуальної травми, яка мабуть поза статтю та віком, – «препарування» історії кохання однієї жінки. Теж вічної, але приватної, інтимної.
Замість відображення невербальних станів психіки через символи і архетипи – наративна історія «від точки «Його Королева» до точки «Щось пішло не так»» (згідно з релізом). Звісно, тут різниця і в особливостях особистості, і в світогляді, і в досвіді, зокрема в досвіді історичному (Ірина певний час з початку повномасштабної війни прожила за кордоном, тоді, як Олена – весь час в Одесі). Замість невеликої, але дуже затишної зали бібліотеки – просторіне, майже парадне приміщення відомого музею. Але саме на контрасті «Самотня Єва» виявилася таким собі святом, яке подарувала нам художниця, яскравою передишкою на тлі постійних обстрілів і буденних жахів війни, трохи навіть карнавалом – а у карнавалу, як ми знаємо, свої закони. Перетворити власну невеселу приватну історію на свято для інших, нехай і на, скажімо так, обмеженій території, це теж мистецтво.
Треба додати, що виставку супроводжував поетичний перформанс: заявлено дев’ять одеських поетес. Олена Зимня, Владислава Іллїнська, LIKA SMITH, Сіяна Абуєва-Лосинська, Анна Стремінська, Вікторія Фролова, Людмила Шарга, Ольга Лісовикова (я не певна, що присутні були всі, деяких я знаю, деяких ні, і я не рахувала поетес) читали водночас, стоячі в різних куточках зали, кожен свою лірику, через що їх голоси зливалися в своєрідний хор, скоріше не муз, а загублених через любов, душ… Тут я, мабуть, ризикну сказати, що саме ця частина акції викликала в мене певні сумніви – я не люблю, коли один вид мистецтва використовують суто з метою підтримати інший. Якщо й буває такий синтез, то партнери мають бути рівноправними, де кожна індивідуальність, кожна особистість цінна.
Тут хороші одеські поетеси грали роль хору там, де художниця грала роль прими – а вони варті більшого. Принаймні того, щоб бути почутими, кожну окремо. Але це, звісно, їх свідоме рішення. Так або інакше, бачити їх і чути їх голоси було приємно. Ну і ще, про хороше – в таких подіях публіка грає не останню роль; і приємно було дивитися, як чималенька одеська богема з задоволенням включилася в дійство: всі яскраві, всі красиві, всі творчі, всі готові радісно прийняти ті умови гри, які пропонувала художниця. Взагалі, те, що всі ми мали нагоду зібратися разом – вже добре.
Марія Галіна
