Темне фентезі поляка Пйотра Ґурського починається так, як і має починатися всяке шановано-порядне темне фентезі – з груповухи, що закінчиться наглою смертю чоловіка, котрий спокусився пестощами чотирьох жінок… 

Ну, не зовсім жінок, ну, не зовсім смертю. Солоденького притоплять лебедиці, та він скоро вирине, він за умовами цього світу змушений щоразу оживати і на озеро те прийшов не за любощами, а за схованим на дні артефактом, який без його здібностей до реінкарнації не набути. І наступним же кадром нам покажуть того самого чоловіка-авантюриста, який тепер полонив жінку-воїтельку, що її намагаються врятувати троє братів-ґроблінів, всі як один в ту жінку закохані (ґробліни – діти велетнів і карлиць). Можна уже бути певним: і в цій сцені все не те, чим здається. І полонянка добровільна, бо у неї свій план, і віданні брати зрадять при першій же нагоді і той, хто ув’язнив жінку, може так бути, і є тут Героєм. 

Але я не те, щоб жартувала про ідеальний початок. Груповий шлюб і його варіації – фірмовий знак темного фентезі, де розробляють якийсь умовно-феодальний світ, в котрому взаємини між гілками влади уподібнюються до сексуальних стосунків, а останні стають чистою владою-силою. Ким опікуємося, того і маємо, коротше, чим більше суб’єктів у безпосередньому з нами контакті – тим сильніші ми. Вдало розроблені фентезійні світи завжди починатимуть з тонко продуманої системи сексуально-шлюбних стосунків. 

«Закон ордену» – вдало розроблений світ, видовищно навіть (подібні штуки робить Чайна М’євіль). 

Маги, лицарі, місцяни, купці, ловці, гусляри, скотарі, професійні божевільні, корчмарі, служники, селяни, мадонни, повії, правники, ліцензовані перевізники, дресирувальники ментальних псів. Люди: хони і власне люди. Нелюди: ґробліни, тролі, лебедиці, гірські велетні, паяци, дракони, білі змії (останні двоє вміють набувати людської подоби), літуни. Взаємини між расами і класами напружені, за тутешньою звичкою на людях більшість носять маски, це з одного боку знеособлює і убезпечує їх, з іншого – самі маски підкреслюють кастовість, бо вони таки різні, майже уніформи (скажімо, маску тріски носять божевільні – це цитата з Павича, до речі). Навіть в корчмах є різні столи: з чотирма кутами для людей, і з трьома – для нелюдей. 

Дуже чітко, дуже зримо структурована феодальна спільнота, порушення ієрархії загрожує тут життю порушника і свідка порушення. 

Нещодавно закінчилася війна, люди сформували альянс Тринадцяти Князівств і виступили проти підземних хонів. На боці хонів була могутня магія, така собі мозаїка, вона пригноблювала психічну активність супротивника. Попри це хони програли, люди почали систематично нищити нарід, який перемогли. Тепер деякі з хонів, послуг яких потребують, стоять на обліку, живуть в резерваціях і планують реванш. Очолити їх має Віана ДаХань, в минулому славна воїтелька-генералка і політикиня. Частиною реваншу мусить стати мозаїка. 

В мозаїці зацікавлені не тільки хони, ясно. Її ж шукають Алія Лов, людина, і Кастель Самран, зомбі. Вона – воїтелька з гучною славою, яка покинула могутній жіночий Орден Ама і промишляла відтоді убивствами. Він – ловець за головами, який полонив Алію. Алія Лов – персональний особистий ворог Віани, бо спокусила і знищила її чоловіка. Кастель Самран – жертва того ж мага, що сотворив мозаїку. Відтепер від приваблює всяких почвар, один з них – Бомоль. Це паяц, він ладнає своє тіло з фрагментів мертвих людських тіл, йому треба голова Кастеля. 

Ходять назирці один за одним, брешуть всі (от буквально всі і про все) та шукають артефакт. Мозаїка має сім елементів, на початку історії п’ять із них уже знаходяться в руках певної людини, от-от вона здобуде інформацію про шостий фрагмент. 

Орден Ама і місто-держава Арґолан, які в романі Ґурського правлять за взірцеві для його світу інституції, мають одну спільну рису: вона засвідчують верховенство права і святість закону. Варто уточнити: «У нас в ордені був закон: для відмови від жорстокості має бути гарна причина». Один із цікавезних моментів темного фентезі, що його Ґурський використовує на всю його потужність. В «темних» світах завжди є верховенство права, щоби закон діяв, люди віддають свої життя. Інше питання, що закон тут не має нічого спільного з мораллю. Норми місцевого права в Арґолані, скажімо, передбачаються викрадення, зґвалтування, убивство з расової ненависті. Так діє закон. Коли закон дає збій, виникає ситуація, де влада застосовує насилля. Застосування насилля – це не ознака влади, це ознака неповноти влади, свідчення її помилки: геноцид не зло сам по собі, геноцид не був потрібним, бо його застосували до того, кого у війні уже перемогли, але якщо уже перемога, то з повним знищенням супротивника, якась така логіка діє в «Законі ордену». А отже, герої діють проти закону. А отже, злочинці виступають на боці моралі. А отже, герої і злочинці – по один бік. 

Як при такому розкладі зробити головною темою роману зраджені очікування (це при тому, що нічого хорошого тут один від одного і не очікують)? Для початку вивернути швами назовні патерни жанру – забезпечити героїв-ошуканців відповідним романом. Ґурський (який більш відомий своїми детективами, а не фентезі) зайвої пошани до шаблонів темного фентезі не демонструє, і це надає «Закону ордену» неабиякої харизми. 

Скажімо, таверна проклятих. Затишна кнайпа, куди мало-мало люду входить, а не виходить майже ніхто. Власники – чоловік і дружина, його контролює магія, він контролює її – знаються на зіллях чар, по суті це дуже сильні галюциногени, людина впадає в транс і повільно захлинається. Сама таверна – теж ілюзія, як і годиться. І от в цю ласкаву локацію двійко завітали, щоби просто виспатися. Убити їх не можна, а от спокою нема, лише крута наркота й ейфорія дає мить спокою і сну. Хіба трішки заважають корчмар із дружиною, які час від часу перевіряють, чи заснули ж уже їхні дивні гості і чи можна уже їм врізати горлянки. І то не є комічним сюжетом, то суто трагедія. В Червону Корчму ті щасливці, які пішли живими, неодмінно і обов’язково повертаються, спокуса ночі, що сповнена реалізованими мріями, вата смерті. 

А от наприклад, діва в біді. Шляхетну красиву дівчину викрав дракон. Чимало лицарів, найкращі юнаки з найвпливовіший родин, кинулися на допомогу, але гинули. Вища каста втрачала свої ресурси. Коханець діви (уже весело, драконам нечасто пасують жінки-з-досвідом) визволяти жіночку не поспішає натомість, він не готовий гинути у полум’ї, але й кохати небораку не перестає, тож вирішує отруїтися. Що власне і робить. Мала собі сидить у вежі, махає хусткою з вікна потенційним рятівникам, давно уже ніхто не приходить її звільняти щоправда. І дракон якось нервує через цю ситуацію і готовий заключити договір з лицарем, аби тільки це закінчилося все. Це, між іншим, не комедійний сюжет, а цілком драматичний, бо за полохливість самогубця покарано безсмертям і міцною пам’яттю, а діва в біді само собою ой яка біда, і страж може бути рабом.

Жоден із героїв «Закону ордена» не є тим, ким здається. На кожен(!) більш-менш помітний персонаж припадає сюжетний твіст. Єдиний, хто почасти залишається вірним своїй очевидній природі – паяц Бомоль: істота, яка не має природи, не має суті, тіла не має, а його особистість – інформація, що він її споживає в колосальних масштабах, його визнає те, що він незаконно привласнив. От власне, це і єдина константа світу Пйотра Ґурського: не зраджує собі тільки те, що не існує. Хороша книжка.  

«— Я — Альга, — сказала вона.

— Залишитеся на ніч?

Алія покрутила головою.

— Ні.

— Так, — відповів Кестель.

На обличчі Альги з’явилася усмішка.

— Приготую кімнату.

Жінка пішла. Кестель почав їсти. Алія сиділа бліда й замислена.

— Нас уб’ють.

— Такі вже вони.

— Відріжуть нам голови, заберуть усе, що маємо, а наші трупи викинуть у льох.

— У мене пожитків небагато. А в тебе нічого немає, бо все, що твоє, тепер належить мені.

— Хочеш померти?

Узяв кухоль.»

Пйотр Ґурський. Закон ордену / Переклад Марії Шагурі. Київ: Рідна мова, 2020. 400 с.

Текст: Ганна Улюра