Цитата із нової книжки Василя Махна «З голосних і приголосних»: «Цього разу, як, зрештою, й кілька минулих, я не почув річки. Вона живе собі за кілька вулиць від центру, а я тільки перейшовся історичною дільницею, почасти відреставрованою, але з неодмінним базарчиком. Проминувши збоку Тернополя автобусну станцію, колись велелюдну, та з’їжджаючи в братовому джипі з крутої височини, я тільки глипнув на Серет крізь автомобільну шибу, прихопивши на мить вересневу зеленавість річки. «Річка,— подумалося,— готується до зими. Не заважатиму їй».
Пане Василю, хочу почати нашу розмову з дивного ліричного запитання до вас як до людини, яка живе поблизу океану і написала книжку «Уздовж океану на ровері»: як готується до зими океан?
Це цікаве питання… Найперше, океан змінює колір, він стає сірішим. Усе порожніє: порожніють всі ці пляжі міські, порожніють хідники, якими ходять люди, і залишаються такі поодинокі колонії крупних чайок. Тут це радше не чайки, а мартини. У мене завжди було питання: де вони гніздяться? Може, десь там у великому океані, я бачу, є якісь острівці – може, там? Може, з якихось заплавах. Я не знаю точно.
Але десь там вони гніздяться… І час від часу, коли я приходжу взимку до океану (це краще робити у невітряну погоду, бо коли вітряно – може бути навіть надзвичайно неприємно), то помічаю, що океан щось завжди викидає на берег – шматок дерева, наприклад, і від оцих мартинів залишаються такі сліди по цьому мокрому піску. Оскільки ніхто зимової пори не ходить по піску, то вони залишаються надовго, але океан потім знову їх змиває.
Океан готується і перебуває зиму – все це пов’язано, звичайно, з природнім циклом. Коли є більше сонця, це інакше сприймається, але він ніколи не замерзає, зрозуміла річ, тому що там солона вода. І чи це зима, чи це літо – однаково навалюються на берег хвилі, вони однаково звучать – лише залежно від того, чи це приплив, чи трохи штормить, і однаково кигичуть мартини над ним. Деколи буває так, що ти прийдеш і десь самотній власник пса вигулює, і вдалині цей пес ганяє, трошки забігає в океан – хвилі йому намочили лапи, чи він його нюхає, – він так грається з океаном. Але назагал це такий доволі порожній пейзаж. Уся ця рослинність, яка є, яка трохи повиростала між океаном і асфальтованими доріжками, де їздять на велосипедах, де розбиті дитячі майданчики, різні інші майданчики, де грають в баскетбол, в теніс, де є дуже багато цих стаціонарних мангалів – і все це стоїть порожнє…
І це відчуття такої порожності, зими, відчуття самотності – воно мені більше пасує і більше подобається, ніж коли океан весняний або літній, чи осінній.
Дякую, я якраз хотіла поговорити з вами про мотив самотності і мотив вигнання. Читала вашу цьогорічну розмову з Богданом Задурою під час ченстоховського фестивалю. Ви сказали: «Такі категорії, як еміґрація, діаспора, я відкидаю апріорі». І також ви сказали: «Думаю, що для письменника мова є повітрям, яким він живе, – тому якщо комусь зручно окреслювати мене письменником-еміґрантом, що тут вдієш. Сьогодні ці всі терміни втрачають сенс, бо світ розвивається так швидко і в таких різних напрямках, що будь-яке означення не передає змісту всіх змін».
Я думаю, в цитаті про міґрацію більше йшлося, напевно, про контекст формальний, бюрократичний, а я хочу запитати в більш поетичному сенсі. Ви перекладали Збіґнєва Герберта, і він писав: «i jeśli Miasto padnie, a ocaleje jeden, on będzie Miasto, on będzie niósł Miasto po drogach wygnania». Дуже люблю цей вірш. Хотіла б вас запитати, якщо вийти за межі цього формального терміну «міґрація», чи це вигнання, чи блукання (як у Гайдеґґера, коли «людина завжди блукає»), мандри, втечі, травелог – як ви відчуваєте переміщення? Поетичні переміщення, і наскільки сильно вони пов’язані з зовнішніми і з історичним тлом, з війною.
Я би теж був схильний говорити про блукання. Зрозуміло, це формальна річ, формальний термін – коли людина виїжджає з однієї країни в іншу, вона «еміґрує». В український літературі – і не лише в українській, і не лише в польській – теж були такі терміни, «еміґраційна література», тобто, література, яка творена поза метрополією, поза країною народження, культури, мови. У мене виникає теж багато питань про те, ким був, наприклад, Семюель Бекет? Який мандрував з однієї мови до іншої, з однієї країни до іншої і жив довгий час у Парижі. Чи, наприклад, ці вигнанці, такі як Томас Манн чи Еріх Марія Ремарк? Ті, хто протягом тривалого часу під час Другої світової війни мешкав в Сполучених Штатах Америки, – зрозуміло чому, бо вони не погоджувалися з нацистським режимом, і була загроза арешту, фізичної страти. І в цьому сенсі тепер, коли я дивлюся на себе, як би це нескромно не звучало, і взагалі на всі процеси, які відбуваються зараз, зокрема в Україні: тому що війна, тому що багато людей – блукальці, скитальці – не з власної волі. З одного боку, для мене був завжди цікавий Західний Світ. Я пригадую себе вісімнадцятирічним – мені завжди більше подобалася зарубіжна поезія. Українська теж, звичайно, але я маю на увазі, що завжди шукав щось в інших літературах, культурах. Це був один із векторів, а другий – можливість подорожувати, їздити, бачити світ, бачити різноманіття культур. В одному із віршів, зі своєї книжки «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» я написав, якщо точно процитую, що «сам собі напророчив вигнання посеред мідій, купивши квиток… якого не мав Овідій» (сміється), тобто, Овідій був, так би мовити, вигнанцем, якого змусили поїхати на територію сучасної Румунії.
І з іншого боку, я тепер дивлюся, що взагалі література, починаючи від ХХ століття… теж як приклад – американські літератори втраченого покоління, що майже десяток років сиділи всі в Парижі. І ніхто з американців не сказав би, що вони – французькі письменники. Вони – американці. Вони могли писати про Париж, але це була американська література, від них ніхто не відхрещувався, їх не відкидали. Та сама картина з Езрою Паундом. Хоча, ми знаємо, в нього були фашистські погляди, його арештували, привезли до Сполучених Штатів, він перебував у клініці Сент-Елізабет. І потім повернувся назад до Італії, але ніхто його не відкидав з американської літератури.
А сьогодні, якщо ми говоримо про те, що відбувається зараз, то подивіться, скільки українських митців виїхало за кордон. В Польщі, Німеччині, Австрії і так далі. На мій погляд, частина з них може й не повернутися: просто тому що облаштуються або складуться так обставини. Можливо, хтось із них перейде писати мовою країни, де він поселився, а можливо, і ні. Ну, скажімо, я не пишу англійською художні твори внаслідок багатьох причин. І взагалі я вважаю, що мова – це така сакральна річ. Її дуже важко змінити. Принаймні у моєму випадку. Є, звичайно, винятки, скажімо, Набоков – але він з дитинства розмовляв кількома мовами.
Є дуже мало прикладів переходів на іншу мову. Таких, як Конрад. З найновіших я знаю такого письменника із Боснії з українським корінням, Alexandаr Hemon. Прозаїк, який на початку 90-х приїхав до Чікаго, мало володіючи англійською мовою, сьогодні він є американським письменником, пише англійською мовою, в нього є кілька романів. Це дуже винятковий випадок. Ми сьогодні зустрічаємося з тим явищем, що велика кількість українських митців працює в іншій мовній структурі, і тоді що? всі вони автоматично перестають бути українцями? Чи треба знову робити якесь ділення? Моя ідея полягає на тому, що де б не жив український митець, якщо він декларує себе українцем, якщо він пише українською мовою, він належить до української культури і цю культуру він збагачує. Збагачує тими обставинами, в яких він живе, іншими речами. Еміґраційної літератури як такої вже немає, вона закінчилася, якщо говорити про українську літературу, на Нью-Йоркській групі, вони є класичні представники еміґраційної літератури. Перед ними був, наприклад, Євген Маланюк, який жив у Польщі, Чехії, потім у Сполучених Штатах. Це цікавий пласт літератури, він має свої особливості, але я – особисто себе – з ним не співвідношу, не тому, що мені не подобається сам термін «еміґраційна література», а просто тому, що це явище вже переросло, сучасні умови диктують дещо інше. І ще можна подивитися на ту саму картину, але трошки з іншого боку: є дуже багато письменників з Африки чи з Азії, які прекрасно володіють і пишуть англійською мовою. І важко визначити, хто вони: індійські письменники чи британські, бо вони живуть у Британії, дехто з них в Америці. Тобто, пишуть, що вони «американські письменники індійського походження». Наприклад, є така письменниця Jhumpa Lahiri, яка живе в США і пише англійською мовою, здається, вона з Англії приїхала до Штатів. Отже, весь бекграунд, про який вона пише – це індійці. Індійці в Штатах, індійці в трансферному переході з однієї культури до іншої, про те, як відбуваються ці зіткнення на прикладі, скажімо, родини: батьки виїхали з Індії, діти народилися в Сполучених Штатах, і це вже дві різні системи оцінювання життя, філософії. В неї є роман, Namesake, це в перекладі «Тезка», і за цим романом був знятий фільм (дуже цікаво, там навіть Гоголь згадується) – там якраз показано, як ці складні процеси відбуваються. І ті самі процеси існують і в українських родинах, тому що, як би ми там не говорили, переїзд – це до певного сенсу втрата.
І наприклад, Польща – якою б вона близькою не була. І мова – слов’янська – її легко її навчитися… Але це ж абсолютно інший світ. Абсолютно інший світ. І зі своїми традиціями. Буває так, що в середовищі американців я не завжди ловлю їхні контексти, бо я не виростав із ними на їхніх фільмах. Вони про щось говорять, сміються, а я цих фільмів не бачив. І те саме із Польщею. Це дуже складний процес. Мені здається, з одного боку Україна, яка декларує і задекларувала Європейську інтеграцію, що дуже добре, тому що ми розуміємо, що інтеграція зворотня, тобто, з Москвою, вже неможлива. І вона не потрібна ніколи. Але, я думаю, це буде непростий процес вживання, тому що мені здається, що все ж таки в українському суспільстві, в українській літературі, в мистецтві завжди боролися і борються дві основні лінії: з одного боку це намагання бути в Європі, на Заході, а з іншого боку щось таке є питомо народницьке, таке ґрунтівське. Якщо це ґрунтівське має певну закоріненність у контексті, де воно нормально функціонує, – це окей. Але коли це функціонує в літературі, ви розумієте, як віршики про садок-виноград-черешні – воно вже не працює. Кожен час вимагає поетичної, художньої мови, яка б до певного сенсу акумулювала всі ці речі. Якщо вона тільки в одному сконденсована, це теж недобре. Ми маємо багатий фольклор, але його треба переосмислити. Ну, наприклад, як переосмислив Ґарсіа Маркес свій колумбійський, міфологемний фольклор і зробив «Сто років самотності», в якому існують речі , яких ми не те, що не розуміємо, – ми їх не розуміємо лише внаслідок того, що це віддалена від нас культура. І він зробив це універсальним. Я думаю, що для нас це теж було б важливо, якби така трансформація відбувалася. Але я завжди за те, щоб все було більш-менш збалансовано. Щоби не було викривлень, хитання маятника з одного боку в інший. Це хитання добре в годиннику, бо тоді годинник рухається. Але, на мій погляд, в культурі при цьому хитанні дещо втрачається.
До речі, ми тут ще можемо згадати Шмуеля Йозефа Аґнона, з яким вас так багато всього пов’язує в текстах, бо навіть якщо згадати його псевдонім: або покинутий? або самотній? Ми ризикуємо навіть у перекладі одного цього слова дуже багато втратити по дорозі з мови до мови.
Безумовно.
Я слухала лекцію Олени Стамової, вона багато говорила про символізм образу ключів, коли він у рідному Бучачі губить ключі, а потім знаходить їх, коли приїжджає до Ізраїлю. І Стамова каже про ці ключі як про хасидський образ початку [те, з чого Всевишній створює світ], тоді як до християнського світу початок – це Слово. Для вас образ цього ключа – це Слово? Але ж ключ, він щось відкриває, він для чогось існує, можливо, ключі – це думка, а відчиняє він Слово в контексті Аґнона?
Так, цікава інтерпретація. Щодо Аґнона – я багато думав над тим… Не всі його романи я прочитав, дещо було перекладано українською, дещо російською, а дещо я маю тут перекладене англійською, що не перекладене іншими мовами, вже існує така бібліотека аґнонівська. В Америці існує таке видавництво, яке взялося перекласти Аґнона майже всього англійською Парадокс у тому, що я в свій час зустрічався з дочкою Аґнона в Тернополі, був якийсь 90-й, не пам’ятаю точно, рік. Тоді вона разом з чоловіком їздила європейськими місцями свого батька. Французьке телебачення, знімало супроводжувало їх й знімало кіно про Аґнона, і вони їздили оцими місцями: Бучач, Тернопіль, Івано-Франківськ. І я в той час познайомився з дочкою Аґнона, і цікаво, що вона мені в моєму записнику записала свою поштову адресу: «Якщо ви будете коли-небудь в Єрусалимі…» Адреса звучала так, я запам’ятав: Washington street 19. В Єрусалимі, так. І багато років потому, коли я приїхав в Єрусалим, я пам’ятав цю адресу, і я сказав, що хотів би зустрітися з нею, – як виявилося, вона вже була в старечому домі. Ми так і не зустрілися. Потім, вже повернувшись до Нью-Йорка, я дізнався, що приблизно в ці дні вона померла.
Який аґнонівський сюжет!
Дійсно це був сюжет. Я про це трохи згадував у своїх есеях. Але йдеться ось про що… Я зараз пишу новий роман, в якому одна частина буде про Аґнона.
Для мене є кілька цікавих нюансів, тому що з одного боку в Україні створено центр Аґнона, пам’ятник поставлений і так далі, але фактично немає перекладів його творів. Через Аґнона для мене проходить кілька речей: і оця Галичина, та, яка втрачена, і це непросте протистояння юдаїзму і християнства – воно було і є в творчості Аґнона. В нього навіть є одне оповідання, в якому правовірний єврей, бучацький, розчарувавшись у всьому і втративші все, йде до фігурки розп’ятого Христа, бо такі фігурки ставилися в кожному містечку на Галичині, вони й до сих пір там збереглися, і молиться до нього. Це його остання надія: ну хоч хтось має йому допомогти. Але в Аґнона ніколи не називається, що це Ісус Христос, він говорить, «Той чоловік», «Та людина». Тим більше, я ж прекрасно розумію, Аґнон, живучи двадцять із лихвою років у Бучачі, бачив не тільки синагоги, але й церкви і костели, і християн, які там сновигали, тобто, він не міг цього не знати. Але я думаю, що це розуміння не стільки юдаїзму, скільки розмежування етносів. . Це один момент. Другий – в Аґнона дуже мало Бучача як такого. В нього вже потім в оповіданнях є трохи про Бучач, такі легенди, які побутували у хасидському чи юдейському світі Бучача.
Безумовно, я думаю, що ключі – це для того, щоб відмикати Слова. Тому що Аґнон був надзвичайно самозаглибленою людиною письма. Письмо для нього було все. Воно творило йому увесь світ: і мікрокосмос, і макрокосмос. Усе, що він писав, він черпав із двох джерел: перше – це Тора, Талмуд, взагалі Священні тексти, а друге – це його дитяча пам’ять, юнацька, і сам Бучач. Із Бучача – як Шагал зі свого Вітебська – він творив цей мікрокосмос. Хоча для Аґнона, звичайно центром Всесвіту був все ж таки Єрусалим, бо навіть у ранніх своїх творах він говорив про те, що кожний правовірний єврей має візію повернутися в Єрусалим або поїхати на цю Святу Землю. Чому ці сіоністські рухи початку ХХ століття були такі популярні все ж таки серед єврейського населення в центрі Європи? Не зважаючи на те, що там була підмандатна Палестина, не зважаючи на умови життя, все ж таки оця релігійна основа, цей базис був надзвичайно важливий. Побувати на цій землі, жити там, навіть померти там, побувати біля стін (хай зруйнованого) Храму, думати про те, що Храм буде відновлений, коли прийде Месія, – це комплекс, який творить саме письмо Аґнона, воно дуже живиться сакральними речами. Хоча в Аґнона є весь цей гумор, спостереження над хасидами, деколи жарти – цілий спектр, тобто, він нічого не ідеалізує. Я не знаю івриту, але підозрюю, що сама художня фраза Агнона будується на цих сакральних релігійних юдейських книгах. Він – звідти. Мені здається, що сприйняття взагалі Аґнона в Україні не до кінця викристалізувалося. Оскільки немає всіх текстів, немає добрих літературознавчих досліджень, які б показали Аґнона в контексті Галичини, Бучача. Бо для мене сама присутність, його народження (письменника такого масштабу) в маленькому містечку – це свідчення про те, що ми маємо можливість мати діалог із культурою і літературою, яку ми, українці, можливо, не зовсім розуміємо, бо вона побудована на інших джерелах, але це дає нам можливість побачити себе збоку і мати цей діалог. Діалог завжди є плодотворний, тому що в цих діалогічних речах викристалізовується те, чого ти, може, інколи не помічав, або про це не думав, або чогось не знав. І тут Інший, ця протилежна сторона, тобі показує, як можна подумати про певні речі.
І завершуючи відповідь на це питання: я був на резиденції Аґнона в Бучачі, мене запросили. Оскільки Бучач я і так знав із часів свого дитинства, мені було цікаво побути таким резидентом, людиною, яка приїхала без будь-якої особливої мети, походити по місту, подивитися. І власне тоді я подумав, що мені треба щось написати, це буде якийсь роман, власне, я до сих пір до кінця не знаю, як це все скрутити і вивернути, але там буде багато з того періоду, з тих речей. І, думаю, нічого в цьому світі не буває випадковим, зокрема ця моя зустріч з Емуною Ярон, дочкою Аґнона. Під час мого перебування в Єрусалимі ми з Йохананом Петровським-Штерном ще потрапили в музей Аґнона Ми прибули перед самим зачиненням. Музей вже майже зачинявся, на нас вже ніхто не звертав уваги, і ми ходили по всіх кімнатах і якесь таке було відчуття свободи. Наче нам сам Аґнон відкрив ці двері, і залишив тих працівників, бо вони всі вже були втомлені під кінець дня і ніхто з нами не хотів мати справи. Наче він сказав: окей, ви мої гості, я вас приймаю. Ми навіть там перелізли через шнурівку- відгородження в бібліотеку, погортали книжки, стали за це бюрко (він писав стоячи), і нам ніхто не заважав, і це був теж такий приємний знак, що Аґнон хотів, щоб ми походили його будинком і кімнатами, так, як воно було за його життя, не переділене – там не можна, тут не торкайтеся, нам було все дозволено, я думаю, самим Аґноном (усміхається).
Теж так думаю. Але я зараз хочу повернутися до вашого роману «Вічний календар». Я думала і писала про нього в Харкові, ці нотатки до статті в останні дні перед повномасштабною війною, – зачитаю дослівно – як про «місто, що в будь-які часи оточене війнами наче водою, місто, що стоїть на семи пагорбах і називається в різний спосіб, – з одного боку, реальний Язловець, але з іншого боку, це, звісно, не просто місто. Час тут відчувається як окремий, дикоростучий простір, що насправді не має потреби в людях. Він проростає крізь смерті айвовими деревами та зеленими кущами. Місце, де розгортаються події роману, – і є час».
Але я хотіла вас запитати поза межами роману, як ви сприймаєте час? Коли, наприклад, думаєте про дитинство, про перше кохання. Про щось нездійснене. Про минуле і майбутнє. Ваш час – лінейний, дискретний або якийсь інакший?
Мені пригадується, як я уявляв собі вектор часу, коли мені було двадцять років. Це все було в майбутньому, і час був майбутній: в майбутньому писалися мені вірші, в майбутньому виходили мої книжки. Тепер, коли я вже досяг певного віку, то багато чого вже у минулому , але поклади того, що відбулося, час від часу говорять про те, що я більше повертаюся в минуле.
Ми всі живемо в такому 3D-часі, ми сконструйовані так, що є теперішнє, є майбутнє і є минуле. І ці пропорції дуже змінні. Те, що є зараз, вже стане минулим, те, що думкою ми сягаємо майбутнього. Людина так влаштована, що все це швидко перетікає, особливо коли ти письменник і розумієш ці речі… не тому, що письменник чимось кращий від інших людей, він просто працює з цими формами часовими, бо для мене завжди є важливим елемент пам’яті, непростої пам’яті.
Пам’ять – це те, що фіксує твій погляд, коли ти пишеш, ці речі активізуються і пробиваються,як гейзери. Із чого пише письменник – з уяви? А із чого уява складається? Вона складається зі скалок, емоцій, втрат, перемог, інших речей, із того всього ти починаєш конструювати дивний світ, який до тебе ніколи не існував. І ти стаєш творцем якогось нового словесного світу. Без пам’яті це зробити неможливо. Тому що, будьмо щирими, будь-який літературний твір – вірш, роман і так далі – це до певного сенсу списування з себе. Це не означає автобіографію, але ти пригадуєш людей, яких ти зустрічав, ти пригадуєш ситуації, ти пригадуєш, що ти прочитав, що ти почув. Це відбулося з тобою, це твій внутрішній матеріал. Безумовно, можна смикнути щось із автобіографії, але будь-який художній твір – навіть фантастичний, про польоти на Марс – базується на твоїх відчуттях або на твоїй уяві, наскільки вона широко і далеко сягає, інакшого способу просто немає, щоби писати. Пам’ять в моєму випадку відіграє важливу роль. Якщо говорити про дитинство усе більше і більше я відчуваю як… до мене приходять якісь речі, особливо через слова. З дитинства.
Не через образи, а через слова?
Не зовсім так, Аню. Я чув якісь слова в дитинстві, діалектні, німецького походження, польського, я їх не вживав ні в розмовах, ніде протягом великої кількості років. І ось тепер, коли я пишу, ці слова несподівано приходять до мене. Я не знаю, звідки. Вони як нафта, як ропа, яка лежала і раптом в певний момент, коли думка сягає, вона тобі з’являється. Друга річ: особливо для мене важливий візуальний момент. І запахи. Ця пам’ять становить значне живлення того, що пишеш. Але, з іншого боку, звісно, я звичайна людина, я не живу тільки минулим. І мені завжди хочеться написати таку тотальну річ, універсальну, де усі ці речі можуть бути поєднані. І залежно від віку, очевидно, що довжина цієї пам’яті, цього часу, який є фраґментований, вона характерна. В молодості здається, що все життя попереду. І воно начебто так і є, але з іншого боку – то все, що ти проживаєш, воно є накопиченням досвіду.
Таке «майбутнє минуле».
Так, це дуже парадоксальні речі, про це можуть писати філософи, але я думаю, якщо до письма підходити серйозно, і письменники задумуються над тим. Для мене письмо – це з одного боку певна інформація, а з іншого – естетика, краса. «Краса» – необов’язково в сенсі, що це має бути щось прекрасне. Навіть у гидотному може бути своя естетика. Я пригадую з цього приводу німецького поета Ґотфріда Бенна, представника експресіонізму, мене вразив вірш: в очереті знайшли дівчину, яка втопилась, і коли її витягували, з її шлунку вискакували щури, які її доїдали. І перше враження: ну як, це просто брутальний опис. Але з іншого боку в цій смерті є дуже різка естетика, яка спрямована безумовно на читача, щоб це його так стрясло. Естетика буває різна, але вона мусить бути художня. Мені не подобається пласке письмо, письмо, за яким немає цих дверей, цих ключів. Ти відкриваєш – і за ними щось є. Відкриваєш – знову щось є, і знову щось є… і це може бути до безкінечності. Тому що, власне, слово і передбачає цю багатозначність, треба вміти ним користуватися, вміти його вибрати і сконструювати, щоби все звучало. Так що пам’ять і взагалі всі ці мої згадки вони є цікавими в тому сенсі, що сучасне у мене завжди в двох категоріях: у минулому і теперішньому, ці пропорції по-різному функціонують залежно від того, про що я згадую чи про що я мрію. І наскільки це відповідає задумам. Вміння якось впоратися зі своєю пам’ятю і є вміння структурулізувати художній твір, бо ми ж прекрасно розуміємо, що художній твір – це така структура, коли ти говориш про щось, але багато про що не говориш. І, до речі, у Маріо Варґаса Льоси є такі листи до молодого романіста, він багато про це роздумує: про всі ці моменти, як взагалі твориться художня література і на що треба звернути увагу.Мені найбільше подобається завершення в Льоси, якщо я не помиляюся, він каже: так, але ви розумієте, що це все, що я вам сказав, вам практично не допоможе.
Прекрасно, я думаю, це найкраще завершення. Але, до речі, про структури: ви пишете в передмові до нової книги…
Перша частина розмови
Розмовляла Анна Грувер
