Минулого тижня в одеському суспільному просторі відбулося дві події, про котрі я зараз хочу тут написати. 

1.

Проєкт Odesa Decolonization існує більше ніж півроку  і вже ініціював кілька подій; частково результатом його діяльності став розвинений сайт, роботу якого планується продовжувати, частково –  міждисциплінарне дослідження образу Одеси в культурі та свідомості сучасних українців, що проходило за участю фахівців та експертів (причому не тільки з Одеси) з різних галузей, при підтримці одеських бізнесменів  та (частково) представників влади. Проєкт був (цитую) «спрямований на дослідження наявних міфів про Одесу, створення платформи для залучення представників локальних і національних спільнот, експертів, лідерів думок, влади та бізнесу з метою публічного обговорення тем деколонізації та ментальної деокупації, переосмислення національної̈ ідентичності». Минулого тижня відбулася фінальна публічна дискусія в межах проекту, в якій прийняли участь Ярослав Грицак (Український історик та публіцист. Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету у Львові), Олександр Бабич (керівник ГО «Суспільство та історична спадщина», історик-дослідник, волонтер, воїн ЗСУ, гід-екскурсовод та співавтор дослідження “Одеський міський міф: наративи, структура, перспективи розвитку”, підготовленого для Odesa Decolonization), Антон Дробович (голова Українського інституту національної пам’яті) та – від представників влади Іван Ліптуга, директорДепартаменту культури, міжнародного співробітництва та євроінтеграції . Модератор дискусії — Алім Алієв, правозахисник, журналіст, заступник гендиректора Українського інституту.

Тут треба додати – це важливо – що проєкт Odesa Decolonization реалізується через ініціативу ГО «Одеський діловий клуб» (за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID Ukraine  (UCBI: Зміцнення громадської довіри в Україні)). І те, що саме одеський бізнес виявився зацікавленим у, скажімо так, виправленні іміджу Одеси авжеж вплинуло на тематику дискусії. Бо її інформативна оглядова частина була присвячена саме історії одеського бізнесу та його впливу на історію Одеси. Бізнес в Одесі звісно був потужним, бо регіон більше ніж дві тисячі років працював як житниця та зерновий хаб – то і в Одесі купці, зернопромисловці та цукрозаводчики формували обличчя міста; бо якщо є вони, то є й архітектори, які будують їм садиби; ресторатори, які їх годують, клуби, в яких вони збираються, та модні крамнички, де покупають капелюшки їхні дружини. Місто, звісно, розквітає там, де є гроші – а де є гроші, там розквітає й мистецтво, спочатку, вважаю, салонне, а потім і новаторське… То може має сенс замістити міф про бандитів міфом про підприємців (ні, це не одне й те ж, принаймні в дні розквіту міста).

Отож звісно ми не будемо переказувати дискусії та виступи учасників, бо всі, хто хоче, може звернутися до сайту, зупинюся тільки на тезах:

А) Кримінальний Одеський міф, який до речі має не так вже багато спільного з реальністю, це, умовно кажучи, «Міф Бабеля», що витиснув собою умовний «Міф Жаботинського», якому він протистояв. Наразі ми маємо опрацювати цей альтернативний наратив – а саме «Міф про підприємців», які власне й створили місто.

(Тут я може додам від себе, я не певна, ніби міф можна впровадити штучно, міф це те, що формується свідомістю спільноти і підживлюється зворотним зв’язком, до того ж в міфі є  завжди потужний елемент вигадки, спрощення складної картини, елемент романтичного (тобто вульгарного) – саме тому він зручний для споживання. Міф – це частково фальсифікація реальності, а що такого вигаданного або фальсифікованого в історії одеського бізнесу? Щоб міф розцвів та вкоренився, потрібно мистецтво, бо один письменник або поет  (навіть такий стендапер як Жванецький) може зробити для генерації міфів більше, ніж всі круглі столи).

Б) Одеса взагалі не була ані імперська, ані радянська (seriously? – МГ).

В) Одеса була мультилінгвістична  та мультикультурна і в певні періоди її недовгої імперської історії тут взагалі не звучало російської мови. 

Г) Якщо ми відкинемо старий міф, то треба буде просувати новий, а ось яким він буде, залежить від нас.

Д) Міф=імідж.

Нового іміджу Одеса звісно потребує, бо старий вже потріпався і взагалі був розрахований на Москву і потужну одеську діаспору, а що таке діаспора, будь яка діаспора, яка вона консервативна, як чіпляється за уламки минулого, ми всі знаємо. Але яким буде новий імідж, це питання. Бо поки не закінчилася війна, імідж Одеси, я б тактично сказала, мерехтливий. Бо вона ще не визначила себе як місто сенсів. 

Дуже цікавим в цьому розумінні було зауваження пана Грицака, щойно Львову – коли там вже мабуть десять років тому вирішувалась аналогічна проблема, було вирішено свідомо відмовитися від іміджу Львова як туристичного центру, бо це нікуди не веде. Але мені було б цікаво послухати – а що саме обрали замість того і як це вдалося реалізувати. І як саме у Львові, котрий глибоко занурений у історію одній з потужніших європейських імперій, вирішують проблему деімперіалізації.  Львів певним чином є дзеркальний відбиток Одеси, її своєрідний близнюк, то для Одеси це є важливим та інформативним досвідом.

До речі пан Ярослав означив Одесу (як Львів, Нью-Йорк або Сан-Франциско) «метропольним містом» – тобто не столицею, але локацією, яка генерує змісти. Додам, що як на мене, саме українська Одеса має нагоду нарешті позбавитися своєї провінційності, бо для України поняття провінції та провінційності взагалі нетипове через ризомізовану структуру країни.

Авжеж взагалі такі заходи потрібні, бо це дзеркало, в яке спільнота має дивитися, щоб краще зрозуміти як себе, так і довкілля, в якому вона існує.

Я свідомо не доторкаюся тут проблеми перейменування вулиць,  зносу пам’ятників тощо, Саме в анонсі дискусії було заявлено, що вона «не про це», хоч звісно принаймні в фінальному обговорюванні – достатньо нервовому, – ця чутлива тема прозвучала. Єдине що хочу додати, що жодного разу на таких обговореннях чомусь нічого не чула про стелу на площі 10 Квітня, з пентаграмою на верхівці, із золоченими сяючими радянськими орденами тощо… А вона на мій погляд не те, щоб архітектурний шедевр і не має відношення до історичного центру міста… 

Але як би то ні було, а організаторами проекту проведена чимала робота, яка конче потрібна нашому місту, бо радянській імідж з одного боку «бандитської романтики», а з іншого – «теплого міста моря, рибочки, Привозу та смішнуватих, але люблячих родичів», який працював на цілісність радянського простору (тут пригадали пітерця Сєвєрного, що розповсюдив безліч «одеських» пісень) зараз навіть не те, що застарілий, а просто небезпечний. То треба його чимось замістити – не певна, що воно вдасться зробити свідомо, але принаймні спробувати варто.

І до речі, пляж Ланжерон, як виявилося, увійшов у перелік ста найкращих пляжів світу. (Як на мене, пляжі Великого Фонтану навіть кращі).

2.

І друга подія, яка кореспондує з першою (в нас вже є традиція парувати події) – це дискусія «Інформаційна безпека “півострова” Бессарабія», яка відбулася того ж тижня в залі Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Грушевського. Чому «півостров», хоч би й у лапках? Справа в тому, що, як писала модераторка дискусії пані Світлана Бондар в своєму матеріалі для infopost, через географічну та етнічну  специфіку регіону Бессарабія вразливістю нагадує Крим. Власне всім, кого цікавить доля регіону, який в потенції має всі можливості  перетворитися на туристичну перлину країни, я раджу зазирнути у посилання, але тези скорочено такі (тут я йду просто за пані Світланою, частково повторюючи тези її матеріалу, частково – виступів учасників, яких назову  пізніше).

1) Географічна ізоляція – зараз, коли міст у Затоці зруйновано, єдиний шлях до регіону лежить через клаптик Молдови, а що це значить в наявних умовах для чоловіків мабуть не треба пояснювати.

2) Етнічна строкатість – Бессарабія мабуть найстрокатіший регіон України, де етнічні українці не мають більшості, а до етнічного складу входять болгари, молдовани, гагаузи,  російські старообрядці, що колись ховалися тут від реформаторів, етнічні албанці та роми. Не дивно, що відношення між етнічними спільнотами не завжди ідеальні, не дивно також, що для спілкування  використовується те, що за радянськіх часів мало назву «язык межнационального общения», тобто російська. А це автоматом тягне за собою російський контент, бо супутникові антени в кожному домі звісно, є. А російський контент=російська пропаганда, до якої регіон виявляється вразливішим порівняно з тими, хто російськомовним контентом не користується. Тобто мова – це ще про «чисті» від пропаганди наративи; саме тому я, російськомовна, стою за повну українізацію, бо, як зауважив хтось з спікерів, в державі мовою міжетнічного спілкування має бути державна мова, і тільки вона, що цілком природно (це до речі стосується і одеської ситуації, див. вище, хоч вона мабуть через відкриту комунікацію з іншими українськими регіонами не настільки драматична). 

3) Додамо ще, як би те сказати, певну невизначеність ідентичності – не секрет, пише пані Бондар, що велика кількість мешканців Бессарабії має молдовські, румунські та болгарські паспорти, а в такій ситуації первинна ідентичність завжди спирається на регіональну, або етнічну. Додамо також вплив УПЦ МП, і стане зрозуміло, що регіон дійсно потребує додаткової уваги.

Є ще одна проблема – як було влучно зауважено у дискусії, літніх людей мабуть не перевчиш, але саме молодь виявляється вразливою категорією, через брак україномовних викладачів; учні, навіть самі талановиті, просто не в змозі витримати конкуренцію з абітурієнтами інших регіонів саме через неспроможність користуватися україномовними термінами; не дивно, що врешті решт вони обирають країну «другого паспорта» для подальшій кар’єри.

Вирішувати проблему звісно можна (і треба)  через заборону російськомовного контенту, але як ми знаємо, заборона не завжди ефективна, тим більш враховуючі сучасні технології, мабуть краще спрацює його витиснення. Якщо пропонувати якісний культурний контент, та взагалі давати можливість обирати, є певні шанси, що регіон нарешті буде сприймати себе не як ізольований «півострів», а як частину України, котрій до речі теж не має бути байдуже, що там і як. Це, відверто кажучи, не завжди легко в умовах війни – наприклад театр ім. Василька, як зауважила пані Бондар, з радістю привіз би свої вистави – але ж кордон, але ж чоловіки-актори… Виявилося, що навіть наявність броні проблему не вирішує. До речі фестиваль «Виделка», який минулого року відбувся саме у Вилкове,  і мав метою просування українського контенту в регіоні, цього року пройшов у Чорноморську, що, звісно, зовсім не те. Щоравда, у Болграді планується показ фільмів Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», який обіцяє бути дуже цікавим. І це вже дає певну надію. Тобто все як завжди упирається у культуру. У фестивалі. Книгарні. Театральні гастролі. І – в решті решт, в перемогу, в можливість мати фестивалі, театральні гастролі і книгарні. Але працюємо з тим, що є. Тут до речі Одеса, яка, як я вже казала, має спільні з Бессарабією проблеми, могла би допомогти – хоча б через територіальну близкість, – вибудувати свою ідентичність  мультикультурної, екзотичної і дуже привабливої перлини Південно-Західній України. До речі, в Одесі зараз працює як найменше три заклади бессарабської кухні.  Це, звісно, не фестивалі, і не гастролі, але певний інтерес до регіону в нас є, а з внутрішнього туризму починається і взаєморозуміння. 

До речі, відмічає пані Світлана, «результати опитування щодо ідентичності, яке проводилося соціологічною службою Центру Разумкова з 6 по 12 червня 2024 таки обнадіюють: Відповідаючи на запитання «Чи пишаєтесь Ви тим, що Ви громадянин України?», у червні 2024р. 92% жителів Південного регіону відповіли, що пишаються».

То мабуть все ж є зміни на краще. Бо нам зараз дійсно є чим пишатися.

Спікери і спікерки: Соломія Бобровська – українська громадська та політична діячка, народна депутатка України IX скликання, з 29 серпня 2019 року член депутатської фракції політичної партії «Голос», екс-виконувачка обов’язків голови Одеської обласної державної адміністрації. Ярослав Кічук – український науковець, громадський діяч і політик, ректор Ізмаїльського державного гуманітарного університету, доктор педагогічних наук, професор кафедри української та всесвітньої історії та культури. Олександр Барон – український етнофотограф болгарського походження, фотокореспондент, головний редактор болгаромовного медіа «Бесарабски фронт», що протидіє російській пропаганді, та директор з комунікацій Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», наразі ще й військовослужбовець НГУ. Євгенія Генова – кандидатка філологічних наук, заступниця головного редактора сайту Intent, журналістка-розслідувальниця і правозахисниця, медіатренерка, яка провела серію тренінгів з медіаграмотності та комунікації. Модераторка: Світлана Бондар 

Текст: Марія Галіна