Нещодавня виставка Ніколая Карабіновича у Voloshyn Gallery представила у тому числі його живописні роботи — формат, нетиповий для цього художника, який зазвичай працює із інсталяціями, відео та звуком.

Що спонукало його до звернення до цієї техніки і що означає цей етап у кар’єрі митця? 

Виставка Архів випадкових зустрічей. Відділ печалі тривала 1 місяць і дійсно була у певному сенсі унікальною. При чому як для галереї, оскільки стала першою подією за півроку карантину, так і для автора, оскільки об’єднала комплекс його творів, виконаних у різних медіа. 

Ніколай Карабінович народився в Одесі в 1988 році. Наразі він живе та працює навперемінно у Києві (Україна) та Генті (Бельгія), де навчається у Вищому інституті мистецтв (HISK). Він є дворазовим лауреатом спеціальної премії  PinchukArtCentre, останнього разу — у 2020 році за поетичну меланхолійну роботу «Якнайдалі». Ці характеристики можна заслужено застосувати до всієї творчості художника, яка часто є дуже тонкою, пронизливою та щемкою. Він багато працює із темами минулого (історії репресій членів його родини, звичаєві практики різних народів), а також музикою, звуком та їхнім значенням у людському житті. Його твори було презентовано у численних локаціях по всьому світі, зокрема в Антверпені, Києві, Москві, Одесі.

У цій виставці Ніколай Карабінович застосовує живописну техніку, яку востаннє практикував років зо 15 тому. Він вдається до неї через зовнішні обставини: карантин змушує залишитись у Києві, а не в Генті, де знаходиться його студія, всі напрацювання та матеріали. Через мініатюрні картини, кожна з яких містить прочитану, почуту або пережиту митцем історію, він формує карту власного досвіду, в якій для нього взаємопов’язані всі фрагменти та референси. Всі інші елементи виставки — мелодія, відео та мистецькі об’єкти — так само містять повторювані символи та спільно уможливлюють прочитання всіх наявних контекстів.

Одним з наративів виставки виступає течія сербського дадаїзму 20-х років минулого століття. Це короткий погляд на тогочасний Белград, а саме на групу «Зеніт», яка сформувала нове балканське мистецтво та була серед витоків глобального авангарду XX століття. Сторінку одного з мистецько-політичних самвидавів, на вирізці з якої можна розгледіти палкі заклики до революції та переконливу «победу зенетизма», Ніколай Карабінович інтегрує у саме тіло однієї з картин. 

Також присутня історія про географічно та хронологічно далекий Буенос-Айрес 30-40-х років. У ті часи тут діяла впливова місцева мафія, яка відмивала кошти через борделі. Вродливих жінок для цього бізнесу вони викрадали зі Східної Європи, обіцяючи порятунок від негараздів та бідності. Утім в Аргентині на дівчат чекали відібрані документи та сексуальне рабство. Торгівля людьми у всьому світі за таким сценарієм продовжується і досі. Художник зображує уявну сцену в одному з таких борделів у такий спосіб, ніби ми зазираємо до кімнати через вузьку замкову щілину.

Загалом, картини, розташовані на стінах, нагадують таємні віконечка, спеціально створені для вуайеризму. Автор у цих роботах виступає мовчазним свідком, він невидимо присутній у зовсім різні часи у зовсім різних обставинах. 

Знайома кожному червона лінія внизу наступної картини вказує на хронометраж фільму, який став ще одним джерелом натхнення. Це призабуте кіно французької нової хвилі, дія якого розгортається у Стамбулі у 1964-ому році. У цьому ж сюжеті художник розміщує сопілку — це також повторюваний символ виставки. Він наявний як фрагмент на стіні другої зали та слугує основою скульптурної інсталяції у центрі першої зали. Сопілки стоять одна одній, витягнувшись у тонку веревицю від підлоги до стелі. Подібна конфігурація (але з відстріляних гільз) вже застосовувалась художником для роботи «Не ворухнеться мертве плесо» (2019), яка була присвячена трагічній історії одеського активіста і власника гей-клубу «Тема» Олександра Лисоконя, який з початком військових дій на сході України вирушив добровольцем на фронт і не повернувся.

Сопілки у значенні цієї виставки — це магічні предмети, здатні оживлювати неживе та пробуджувати спогади. У багатьох культурах під їхній акомпанемент розповідаються казки та притчі, небилиці з далеких країв.Чарівницькій атмосфері сприяє і ще один арт-об’єкт — змія з коштовних каменів, яка ніби виповзла з капелюха заклинателя зміїв.

Мелодія хіту музикального гурту Enigmna «Sadeness (Part I)», що гіпнотично звучить у залах, доповнює відео, яке півколом-віньєткою проектується на стіну другої зали. Відеоробота — це дивна напівсонна комбінація відеокліпу та записів з YouTube, на яких шаман грає на гітарі, закутаний у мантію з каптуром. 

Персонажі робіт зустрічаються у неіснуючих вимірах виставки, події та епохи перемішуються, глядач засинає та прокидається у різних місцях та обставинах.  Голос художника коментує експозицію в формі сеансу ASMR, та стає compagnon de voyage серед цитат і наративів, промовлених шепотом.

Виставка «Архів випадкових зустрічей. Відділ печалі» тривала з 24 липня до 23 серпня у Voloshyn Gallery. Наразі у галереї відкрито групову виставку Інтроспекція за кураторством Ксенії Малих, присвячену арт-терапії та зціленню внутрішніх травм. Вона триватиме до 4 жовтня, вхід на виставку вільний із врахуванням карантинних обмежень.

Текст: Андрій Мирошниченко

Графік роботи: ср-вс – 11:00-18:00; пн-вт – вихідні. 

Voloshyn Gallery, вул.Терещенківська, 13а.