Без нього Україна не була би такою, якою ми її сьогодні бачимо, відчуваємо й любимо. А це вже тягне на пам’ятник — не на цвинтарі, а десь на центральній площі, де вирує життя. І не чергову бронзову куклу, а щось несамовите, божевільне.

До Сергія Проскурні за життя ставилися по-різному. Його любили — здебільшого, з нього кепкували — часто, на нього сердилися — регулярно. В кожному разі він був провокатором емоцій, вражень, подиву, заздрощів. Його називали авантюристом, аферистом (цитата), enfant terrible культурного життя нашої країни. Його творчу біографію варто міряти кількістю «вау», тут він був чемпіон. Він сам собі визначив амплуа: людина, що створює сенси й контексти, рухає процес, а отже він був стовідсотковим українцем майбутнього.

За Проскурнею постійно висів шлейф боргів на багато-багато тисяч американських доларів, а сам він не спромігся збудувати собі «хатинку», як водиться в нашому істеблішменті, уся його нерухомість — старенька «двушка» на метро «Дарниця». Тобто щоби щось осідало в його кишенях, такого не було. Щоправда, коли було «густіше», тобто були замовлення, спонсори, партнери, він винаймав собі шикарний офіс, тобто звичайну квартиру, але на Печерську, бажано з видом на Адміністрацію президента. Там він акумулював енергію й кадри.

Напрочуд органічно поєднуючи в собі протилежні амплуа деміурга й трікстера, він був завжди іронічний і самоіронічний, часами дуже респектабельний і презентабельний, часами кумедний, з великими вухами, але коли він був в ударі і вмикав свій уважний погляд і добре відкалібрований голос, танули хлопчики й дівчатка, юні таланти, яких він любив тримати біля себе в якості почту й творчої зміни.

Але то побут, будення, а серед доробку… Загинайте пальці: «Собор Української духовної республіки» — фестиваль просто неба на 1500 самих лише учасників, окрім глядачів. Фестиваль «Червона рута»… Фестиваль «Вивих» у Львові… Майдан на граніті (культурний супровід)… Фестиваль «Березілля» ◊ 11: до, що вже казати, герметично провінційного Києва він привозить Тадаші Ендо, Ромео Кастелуччі, Еймунтаса Някрошюса, Каму Гінкаса, Романа Віктюка, Карлотту Ікеду, Бурятський театр опери та балету, Пекінську оперу (!!!)… Співзасновник львівської «Дзиґи»… Фестиваль однієї п’єси — «Одержима» Лесі Українки, «Чекаючи на Ґодо» Бекета. Фестиваль «Гранди мистецтва у Львівській опері»: Кремер, Ісакадзе, Стадлер, Штаркман, Крайнєв, Курмангалієв… У соросівському ЦСМ виставки Воргола, Кабакова, Бойса. Фестиваль «Гранди мистецтва у Києві»: Канчелі, Маркіз, театр Руставелі… Всесвітній форум українців… «Стусове коло»… Напевно, я щось пропустив, бо список заходів пунктів на сто. Ну й, звісно, урочисті концерти на Майдані. Ну не звик наш Майдан ані до реквієма Моцарта, ані до Гершвіна з Чайковським, але після 2014-го це були не просто концерти, а декларації: «ми в Європі, вже».

У цьому був його конфлікт із тими патріотами, які воліли би закуклитися в Кагарлику або Коломиї. З приводу пропозиції виконання на День незалежності «Гопака» Мусоргского та фрагменту з «Семена Котка» Прокоф’єва йому влаштували п’ятий кут, це вже після героїчної оборони Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф’єва… А він зрештою запропонував алгоритм, як бути безкомпромісно україноцентричним і водночас жити світовою культурою. Своїми вчителями він називав Анатолія Ефроса, Сергія Параджанова, Сергія Данченка. Визначальним стало ще й те, що за першим фахом він був дипломованим музикантом, альтистом, а це зовсім інші мізки, інший горизонт, інше відчуття драматургії в широкому сенсі. Культура…

Я не знаю тих, кому він хотів би зробити капость (хоча нервів попсував добряче). Йому робили регулярно. За Януковича він став художнім керівником Черкаського театру імені Шевченка. Замовив Юрію Андруховичу новий переклад «Дванадцятої ночі», а на постановку виписав з Німеччини Андрія Крітенка. Я бачив ту виставу, й досі перебуваю під враженням, як затуркані, заштамповані актори з періферії здатні перетворитися на Шекспірівських героїв, за яких не соромно було б у Лондоні або Едінбурзі. Потім, коли розгорівся конфлікт із керівництвом театру, «сучі діти» його здали, бо їсти хочеться. Те саме було трохи раніше в Одесі: 80 днів художнього керівництва тамтешньою оперою зі сліпучою постановкою «Кармен» і виїзним «Парадом диригентів» закінчилися бунтом колективу, якому підіграла тодішня прем’єрка Юлія Тимошенко.

Проскурня був чимось більшим, ніж режисер, навіть режисер масових заходів. Він став уособленням функції культурного героя, в тому самому міфологічному сенсі. Нині, коли в Україні точиться занудна дискусія, чи вважати творцем куратора або продюсера, він на пальцях показав, що звідки береться. А тепер замінити його нема ким.

Юрій Макаров