Історія українського футуризму у дев’яти залах з післямовою

Ігор Оксаметний

У Мистецькому Арсеналі до 30 січня 2022 року триває масштабна виставка ФУТУРОМАРЕННЯ, прісвячена україньскому футуризму. 

Ця виставка досліджує досягнення футуризму в декількох видах мистецтв — поезії, архітектурі, театрі, моді, кіно, музиці та живопису, виявляє зв’язки між видами мистецтв. Пояснює джерела футуризму. Розповідає про його головних дійових осіб. 

Розповідь про виставку Kyiv Daily розділив на дві частини: першу розповів колекціонер Євген Деменок. У другій частині — репортаж, Kyiv Daily побував на кураторській екскурсії, й пройшов з Ігорем Оксаметним по всіх залах виставки (окрім першого).

Другий зал: передісторія й джерела українського авангарду. Ключові події. Богомазов  та Екстер. Тут і далі розповідає куратор виставки Ігор Оксаметний

…Серед ключових подій кінця 1900-х-початку—1910-х років, треба назвати виставку «Ланка», що відбулася в 1908 році. Її організаторами були Олександра Екстер і Борис Бурлюк. Ця виставка має історичне значення — саме в Києві показано роботи молодих художників, які почали працювати в новому ключі, відійшовши від реалізму.  Олександра Екстер в той період відіграла надзвичайно важливу роль: часто їздила в Париж, була знайома з Пікассо, Браком, Аполлінером, італійськими футуристами, — вона грала роль інформаційного каналу.  Екстер заснувала свою школу у 1918 році, з якої вийшло багато художників, які згодом стали лідерами українського авангарду.

Ігор Оксаметний

Друга подія – виставка «Кільце», що пройшла в Києві. На неї вперше прозвучало ім’я Олександра Богомазова. На мій погляд, його досі недостатньо добре знають у світі, він заслуговує того, щоб бути в ряду з Малевичем, Кандинським, Мондріаном. Богомазов – один із тих художників, які зробили крок в космос безпредметного мистецтва. У цих творах  (жест в бік робіт) Богомазов виступає як кубофутурист. Для нас він є важливим не тільки як художник-практик, але і як теоретик, який написав трактат «Живопис та елементи». Його принципи реалізовані в роботах періоду 1910-х років. Хоча ніде в його текстах ми не знайдемо слово «кубофутуризм». Його принципи чіткі до принципів кубофутуризму: каметризація форми, з одної сторони, та бажання передати рух, динаміку з іншої. У 1910-х роках Богомазов стає першим урбаністичним художником, який оспівує Київ. Києву присвячено багато сторінок у трактаті «Живопис та елементи». Богомазова найбільше вразів ритм міста: рух трамваїв, возів, гуркіт базарів. Тому з’являються суто урбаністичні елементи, які були відсутні в мистецтві попереднього періоду. І це бажання передати рух збігається з певними експериментами, як у кіно. 

Ми не випадково вирішили тут поряд показати кадри з фільму Дзиґи Вертова, який є класиком світового кінематографу, деякі його принципи збігаються з підходами Богомазова і він підштовхнув до пошуку в кінематографі.

Третій зал — синтетичний футуризм, Семенко, Семенко, Ковжун

У лютому 1914 року з’являється «Дерзання» трьох поетів. Цю дату можна вважати датою народження українського футуризму. Засновниками «Дерзання» були Михайль Семенко, його брат і художник Василь Семенко і Павло Ковжун. Вони надрукували маніфест «Кверофутуризм», «кверо-» означає «мистецтво як пошук, що не має якогось кінцевого результату». Це було проголошення принципового погляду на майбутнє, оновлення української культури загалом та відходу від традиційного етнографізму, народності. 

Звісно, поява книги «Дерзання» спричиняє певний скандал, все це відбувалося на тлі широкого святкування 100-річного ювілею Тараса Шевченка, а в своїй книзі 21-річний поет Михайль Семенко написав: «Я спалюю свій «Кобзар». Звісно, він виступав не проти Шевченка, а проти його бронзовіння. 

Ігор Оксаметний

Тут (жест на світлину) — дуже рідкісна фотографія, але ми вирішили її показати. Тут зображений Василь Семенко на тлі своєї картини «Місто», що говорило про урбаністичний характер творчості. Це було підтверджено в наступних творах Михайля Семенка. У нашій літературі, культурі Михайль Семенко, фактично, є першим урбаністичним поетом.

Далі долі цих трьох друзів склалися по-різному. Почалася Перша світова війна. Михайль Семенко був відправлений на Далекий Схід, Владивосток. Там він продовжив свою літературну діяльність: написав багато віршів, які були надруковані трошки пізніше. Василь Семенко загинув у 1915 році на війні. Павло Ковжун також був учасником національних змагань. Він опинився на Галичині, де почав працювати після того, як припинила своє існування Українська народна республіка. Він залишився у Львові і продовжив свою художню діяльність, але вж далеку від футуризму.

Після завершення Першої світової війни Михайль Семенко повертається до Києва і розпочинає свою літературну діяльність вже на новому етапі, з новою енергією. Цю енергію він почув від критика Андрія Ніковського. У 1919-му  році той написав нарис «Vita Nova», де аналізував творчість Михайля Семенка, Миколи Бажана та Слісаренка. Тоді він пророкував про те, що в українську культуру приходить нова генерація з новими принципами, і це було саме так. 

Ігор Оксаметний

Четверта зала:  Віктор Пальмов, Вадим Меллер, Хвостенко-Хвостов

Десь на початку 1920-х років формується ідея українського футуризму – панфутуризм. Ця теорія полягала в тому, що треба пройти період деструкції – знищення так званого «великого мистецтва» (як мистецтва минулого). Цей період деструкції розглядався як перехід до нової фази. Нею стала фаза конструкції, формування нового мистецтва, яке не має нічого спільного з романтизмом, психологізмом, мистецтвом XVII, XIX століття і орієнтована не на людську психологію, а на маси. Художник як такий також помре (у фігуральному сенсі) і буде сприйматися як інженер, архітектор. Ніковський це відчув і дуже обережно писав ці нові тенденції в українському мистецтві. 

Тут ми переходимо до театральних речей, тому що саме театр став сценою нових, принципових ідей. У чому вони полягали? Театр актора і театр режисера залишаються в минулому, а в майбутньому буде театр дійства, ритму і динаміки, не режисерський, а акторський. Актор виходить на перший план, і може імпровізувати на сцені та взагалі існувати поза гуру-організаторами. Ідея кубофутуризму приходить поступово в театр.
Як передати дух театру того часу? Тільки через стенографію і ті експонати, які зберігаються в нашому музеї театрального мистецтва і приватних колекціях. Режисери активно співпрацюють з художниками. Тут роль художника вже трішки підвищується – він формує цей дух театру. У театральне мистецтво приходить ціла група молодих художників, які просто змінюють обличчя досить провінційного театру, яким був український театр до того. Я маю на увазі Вадима Меллера, Петрицького, Олександра Хвостенка-Хвостова, Ісака Рабиновича. І, звісно, активно працює в театрі Олександра Екстер. 

У цей період Михайль Семенко працює в плані малярства. Однією з ключових у футуризмі взагалі є ідея створення синтетичного твору мистецтва, який би одночасно працював на зір, слух, дотик і нюх. Одним із проявів цієї ідеї у Марінетті були слова, сказані без сенсу. Ідея змінення, руйнування традиційного синтезу. І від цього з’являється поступово те, що ми називаємо зоровою поезією – коли текст набраний таким чином, що він формує певне зображення, малюнок, формує інші сенси, інші асоціації. З одного боку, зорова поезія має певну традицію (йде ще від античної культури), з другого – можемо знайти її в українській поезії доби українського бароко (XVII століття) і в поезії XVIII століття Довгалевського. Там ми можемо знайти латинкою набрані його вірші, які складаються в певний малюнок.

І Семенко пише дві поеми – «Каблепоема…» і «Моя мозаїка», які ми попросили якось візуалізувати в цій відеоінсталяції. Це досить складний твір – складається з окремих табличок, які треба сприймати окремо, але можна читати одночасно по вертикалі, по горизонталі. Актори намагаються прочитати цей текст так, як його, можливо, намагався представляти сам Михайль Семенко. Поезомалярство є одним із ключових досягнень українського футуризму.

Ігор Оксаметний

Досить важко передати експерименти в театрі – мало що задокументовано, і залишилось мало фотографій, сценографій. Одним з рідкісних випадків було те, що вистава була дуже ретельно описана. Йдеться про виставу «Дивак» за п’єсою Афіногенова, яку поставив в Одесі Ігор Терентьєв, радикальний експериментатор театру. Він приїхав з Ленінграду в Одесу і відразу вирішив підкорити одеську публіку досить радикальною постановою. У чому радикальність? У рухливій сцені, в тому, що актори ходять по партеру – руйнується четверта стіна, яка нібито умовно відділяє глядача від сцени. Там була одна із таких сцен, як смерть повії. Персонаж – досить депресивний. Вона не знайшла себе в цьому житті і вирішила вкоротити собі віку, за сюжетом. Цю виставу невдовзі закрили, але залишились ретельні описи того, як це було. І ми попросили художників відтворити хоча б фрагментарно момент цієї вистави.

Там (жест у бік творів)  у нас представлені роботи Олександра Хвостенка-Хвостова, Вадима Меллера – стенографії до опер. У 20-ті роки минулого століття активно точиться дискусія про те, яка опера нам потрібна. Ідуть заклики від футуристів про відмову від старої опери. Нині ми говоримо про те, чи нам потрібна ця опера Верді, Россіні, Пуччіні, чи це все ж таки ознаки іншого життя, іншого світу, іншої історії. Нам потрібна принципово нова опера. Опера, яка б будувалася на ідеї синтезу мистецтва. І нові підходи пропонують багато в чому саме художники. Їхня стенографія будувалася на ідеї постійного руху та зміни власне сцени. Оці стенографічні роботи Олександра Хвостенка-Хвостова в Німеччині визнані найкращою сценографією до опери Ваґнера «Валькірія».

Ми нагадуємо тут про цілий ряд художників. Цей період був настільки насиченим, що постійно змінювалась і політична ситуація, і ситуація в самому мистецтві, а величезна кількість художників, що працювали в різних напрямках пропонуючи власну програму. Одним з таких був художник Віктор Пальмов, пов’язаний з футуризмом. Опинившись у Києві, він став професором Київського художнього інституту. Започаткував такий напрямок, як кольоропис і друкував свої теоретичні роботи на сторінках футуристичного видання «Нова ґенерація». Тут є його роботи різного періоду. А перевага Пальмова в живописі – колір, який формує емоційне сприйняття глядачем, якій художник задає в своїй картині.

П’ята зала: «11» Вертова

Я вже казав, машина, маси, місто – все це —  характеристики будь-якого футуризму й українського зокрема. Дзиґа Вертов – відома постать світового кінематографу. Його твори вивчають в будь-якій кіноакадемії світу. Він пропрацював в Україні 3 роки – зробив найбільш відомі свої роботи. Ми зараз проходимо через цей зал. Це фрагменти фільму «11-й», який був зроблений Дзиґою Вертовим у 1927 році, до 10-річчя святкування Жовтневої революції. В основному тут – тема будування Дніпростану. Цей фільм дуже високо оцінив Казимир Малевич, побачивши в ньому суто футуристичні елементи: цей постійний рух, динаміка.

Наступна зала: кіно, театр. Часопис «Нова ґенерація». Фільм Малевича, кадри зі знімального майданчика «Землі» Олександра Довженка

Ще трошки про театр. У 1922 році Марко Терещенко, відомий режисер і теоретик Нового театру, написав такий маніфест, у якому висловив ідею масової дії, театр став пов’язаний з вулицею, в ньому відсутня дистанція між сценою, акторами, а  глядачі є частиною великого дійства. Був оголошений конкурс у 1930 році на будівництво театру масової дії. У ньому прийняли участь більше 140 архітекторів зі всього світу (зокрема зі Сполучених Штатів, Японії). Першу премію отримали брати Весніни. За проектом це була величезна споруда, що передбачала до 4,5 тис. місць. Навіть кіннота могла зайти в театр і пройтися сценою. Це було щось грандіозне. І тут наші колеги, художники запропонували таку модель 3D. Модель з низки причин не був реалізований, як і проект Ґропіуса, лідера «Баугауза», який разом з режисером і реформатором… Піскаторомтакож розробили в Берліні такий театр. Художники Весніни і решта, які приймали участь в цьому проекті, відштовхувалися від ідеї Ґропіуса. На жаль, ні той проект в Берліні не був реалізований, ні проект в Харкові, але ми можемо уявити, яким він міг би бути.

Ми підходимо до 1927 року, коли нарешті вдалося з 5-ї спроби Михайлу Семенкові заснувати постійний часопис «Нова ґенерація». До речі, багато думають, що «Нова ґенерація» – це організація, хоча це не так. Як такої організації не було, а була редакція цього часопису, яка певний час доходила до 80 чоловік. Що принципово? Нарешті Михайла Семенка підтримувала влада, і цей часопис видавався за урядові гроші. Проіснував він до 1930 року. Це найкрутіший, найзахідніший, найактуальніший журнал за всю історію України. Дописувачем цього журналу були різні кореспонденти, і тут друкувалися статті і теорії італійських футуристів (наприклад, Прамполини), Малевич, наші художники, такі, як Віктор Пальмов. І багато зв’язків підтримувались діячами в різних країнах. Редактором «Нової ґенерації» був Михайль Семенко. Членом редакції був Гео Шкурупій, Олекса Близько, Олексій Полторацький і Леонід Скрипник. Кожне це ім’я потребує розповіді про їх внесок у футуризм, бо вони виступали не тільки як літератори, поети, журналісти, а й як теоретики. Взагалі, для українського футуризму характерним є не стільки ексцентрика, епатажність (яка характерна для гілейців, московських, польських, японських футуристів), скільки теоретизування, те, щоб донести свої принципи, ідеї, бачення новітньої української культури. А їхня кінцева мета була в тому, щоб вивести українську літературу з провінційної обмеженості на світовий рівень. 3 роки її існування – пік футуристичного руху в Україні.
Дописувачами «Нової ґенерації» було багато діячів західного світу. Одним з таких людей був Ежен Деслав. Раніше про нього взагалі нічого не було відомо, а між тим Ежен Деслав (або Євген Славченко) – франко-іспанський режисер українського походження, якого вважають в Іспанії та Франції одним з класиків кіно. Він входив у третю або четверту хвилю французького авангарду в кінематографі. На прикінці 1920-х років він активно працює з журналом «Кіно» і журналом «Нова ґенерація». Тут фрагмент його фільмів «Електричні ночі» і «Марш машин».

Тут є ще один цікавий відеоекспонат – реконструкція фільму Малевича. Малевич хотів зробити разом з Гансом Ріхтером, художником-авангардистом з Німеччини, спробувати свої принципи супрематизму (безпредметності) якось реалізувати у кіно, але цього не сталося. Коли єдиний раз виїхав Малевич за кордон, його потім викликали. Далі там почалася дуже сумна історія: НКВД, НКВС. А Ганс Ріхтер потім намагався реалізувати їх спільну ідею, але теж не довів це до кінця. Ці спроби, ці матеріали залишились в архіві ґетто у Сполучених Штатах Америки. От нещодавно Тетяна Філевська так вирішила реалізувати цей проект, зробивши реконструкцію на основі тих матеріалів, які залишились у Сполучених Штатах. Те, що ви зараз бачите, – та реконструкція, яка була не так давно зроблена. Так що ми можемо відчути його мислення, підходи.

Тема всеукраїнського кіно- і фотоуправління – це окрема розмова. Це був дійсно підйом кіновиробництва. Спочатку у нас була Одеська кіностудія, яку часто називали «Голівудом на березі Чорного моря» (вислів Юрія Яновського). А вже пізніше, на початку 1930-х років, було заснована Київська кіностудія. Одним із шедеврів, що був створений на базі цієї студії, був фільм «Земля» Довженка. І тут ми показуємо фотографії, які зроблені художником і фотографом Борисом Косарєвим. Тобто бачення самого Косарєва, який постає талановитим фотографом. І Довженко, його колеги, з якими він комунікував.

Наступна зала —  Харків. Василь Єрмілов. Конструктивізм

Тут у нас – кінохроніка 1920-1930-х років для відчуття духу часу. Ми бачимо обличчя людей. А тут — деякі роботи, які відносять до теми конструктивізму (якийсь універсальний стиль), і є по суті втіленням всіх футуристичних ідей – раціоналізму, гуманізму, використання принципово новітніх матеріалів, таких як дерево, метал і подібні. Є, до речі, різні версії щодо його походження.
Столицею конструктивізму в Україні є Харків, а ключовою постаттю харківського конструктивізму є Василь Єрмілов. До речі, немає такої області, в якій би цей художник не проявив себе. Це і дизайн, і театральна стенографія, і монументальне мистецтво, і книжкова ілюстрація, і книжковий дизайн. І Василь Єрмілов разом з письменником Валер’яном Поліщуком засновують групу «Авангард», де вони пропагують конструктивізм як головний стиль та основний підхід до мистецтва. «Нова ґенерація» і журнал «Авангард» були постійними опонентами один до одного, хоча їх платформи були досить близькими до того.

Наступна зала — обличчя літературного і кіно-авангарду, Майк Йогансен, Валер’ян Поліщук та інші

1920-ті – роки напруженого літературного і культурного життя. Це період боротьби спілок, постійних дискусій про те, як будувати культуру нової пролетарської України. Письменники займають різні позиції. Якщо перераховувати, то було безліч угруповань, кожна з яких мала свої видання. Вони не довго існують – максимум рік-два. Головними є «Плуг» — об’єднання селянських письменників і «Гарт» – об’єднання пролетарських письменників. Це і класики на чолі з Миколою Зеровим, це і конструктивісти, які були об’єднані Валер’яном Поліщуком навколо часопису «Авангард». На цьому тлі діють художники, діють футуристи, що об’єднані навколо Михайла Семенка і журналу «Нова ґенерація».

Оцю атмосферу і обличчя діячів того часу ми б хотіли показати. Не можу не сказати про Анатоля Петрицького, який в цей період, у 20-ті роки, пише свою знамениту портретну серію. Взагалі, це була принципово нова візуальна мова і підхід до жанру портрету. Уся ця серія розпорошена по різним колекціям. Зібрати її майже неможливо, тому що ще багато чого втрачено.
Як бачите, тут ми зібрали різні рідкісні видання того часу. Можна уявити собі ту естетику, книжковий дизайн. Журнал «Кіно» був високої якості в плані поліграфії, паперу. 

У 1930-му році поступово добігає кінця футуристичний рух в Україні, тому що під тиском влади закривається так би мовити і цей проєкт. У різних країнах по-різному завершується футуристичний рух.
На початку 1930-х років починається період жорсткого терору. Звісно, постраждали не тільки футуристи – це була політика знищення української інтелігенції та культури загалом. Михайль Семенко був розстріляний в Києві у 1937 році. Гео Шкурупій був розстріляний під Ленінградом. Так чи інакше наступає нова доба – в 1934 році проходить перший з’їзд письменників. Соціалістичний реалізм названо головним принципом радянського мистецтва. На цьому, власне, і закінчується історія українського футуризму.

Ми вирішили висказати післямову в останньому залі. 

Ігор Оксаметний

Післямова, два фільми: «Монпарнас» Євгена Деслава 1929 року і Тиждень української літератури в Москві

Якщо в Радянському Союзі цей рух був практично забутий, на нього було накладено табу, він був викреслений з культурного обігу, то про нього стали згадувати десь в 1960-х роках, під час «хрущовської відлиги», коли знову заговорили про український ренесанс, авангардний рух 1910-1920-х років. Але самі футуристи були дискредитованими. У чому їх не звинуватили? З одного боку, в націоналізмі, з іншого – в космополітизмі. Емігрантська преса про них не писала, тому що вони вступали в компроміс і співпрацювали з владою, взагалі були більшовиками. І тільки десь в 1970-х роках почали з’являтися певні дослідження про український футуризм. Першою такою ґрунтовною книгою була книга Олега Ільницького «Український футуризм (1914-1930)», що вийшла українською мовою. Сьогодні ми маємо вже певну кількість монографій та статей на цю тему. Футуризм розглядають з різних точок зору і мистецтвознавці, і літературознавці, і кінознавці.

Ми відчули, що настав момент для візуалізації цього явища в такому широкому форматі, який дозволяє це зробити «Мистецький арсенал».
Чому тут два фільми? У 1929 році відбулися 2 події – Тиждень української літератури, він зафіксований у хроніці, і ми можемо бачити знайомі і незнайомі нам обличчя. Ще — наш співвітчизник Ежен Деслав створив фільм «Монпарнас», де можна побачити того ж Маринетті, Русола, Луїса Бунюеля, японця Фуджита, що мешкав у Парижі в той час.  Два дуже різних світи. 

Текст: Віка Федоріна

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *