Буде гаряче, ми вас попередили! Роман Pretty Reckless, який має армію шанувальників серед англомовних читачів, вийшов українською мовою з назвою « І де був той розум?.. »
Це про поганих хлопців та поганих дівчат, про тих, хто має все, і тих, хто мусить щодня воювати за місце під сонцем. Про перші спроби, кроки, рази і про фатальні помилки, які здається, вже ніяк не виправити. Якісна романтична проза, в якій знайшлось місце і для сильних почуттів, і для соціальної проблематики. Та все ж про кохання насамперед.
Л. Дж. Шен «І де був той розум?..» Переклад Сергія Ковальчука. К: Видавництво «Рідна мова», 2021, 432 с.
Уривок
Це конверт з моєю домашньою адресою, але ім’я адресата шокує мене.
Сильвія Скаллі.
Шморгаючи, я розриваю конверт. І мене ні на мить не зупиняє те, що лист адресований не мені. Дивлюся на ім’я Вії над своєю адресою – і хочеться голосити так, щоб тут обвалилися стіни. Перше, що помічаю – емблему вгорі.
Королівська Академія балету.
Мої очі, наче платівка, яку заїло, раз у раз перечитують один і той самий рядок.
Лист про зарахування.
Лист про зарахування.
Лист про зарахування.
Вію зарахували. Я мала б радіти, що вона не мозолитиме мені очі хоча б кілька місяців, та натомість мене аж обпікає кислючий присмак заздрощів.
У неї є все.
Батьки. Гроші. Слава. Талант. І що найгірше – пильна увага моєї мами.
У неї є все, а в мене нічого немає, і Галк у мені починає рости. Він стає таким величезним, що вже тисне на мої груди.
У цьому конверті абсолютно нове життя. Це життя Вії, яке наразі висить на маленькому папірці. На папірці, який я тримаю у своїх руках.
– Шановна? Дорогенька? – бариста виводить мене з трансу таким тоном, котрий чітко дає зрозуміти, що ніяка я не шановна і не дорогенька. – Чого бажаєте?
Щоб Вія здохла.
Я роблю замовлення і забиваюсь у куток, щоб перечитати цей лист сотні тисяч разів. Наче від того написане в ньому якимсь чарівним чином зміниться.
За п’ять хвилин потому я беру два напої і виходжу на вулицю. Кидаюсь до найближчого смітника, щоб звільнити руки від свого чаю з льодом, аби ніщо не заважало мені тримати лист. Певно, мама хотіла відкрити його разом з Вією, а я позбавила їх цієї маленької радості.
Вибачте, що обламала вам кайф єднання.
– Постав чай на землю, і ніхто не постраждає, – лунає в мене за спиною чийсь голос і розтікається густим медом над моєю рукою, що зависла над смітником.
Це голос юнака. Я обертаюсь, не певна, що правильно розчула. У нього відвисає щелепа. Я не можу роздивитись обличчя – його ховає пошарпана бейсболка «Рейдерз». Він високий і сухоребрий – аж трохи лячно – і плавно наближається до мене, мов бенгальський тигр. Наче він навчився пливти у повітрі й не париться такими дрібницями, як необхідність рухати ногами.
– Ми збираємось викинути це? – він показує на мій чай.
«Ми»? Та для мене навіть ніякого «ти» немає, гоблін!
Я похитую стаканчиком в його бік. Хай вдавиться своїм дурним чаєм. Він своїм чаєм відволікає мене від ядерного вибуху.
– У цьому світі нічого не буває задарма, черепаті баньки.
Я кліпаю очима в надії, що він зникне звідси. Цей придурок щойно сказав на мене «черепаті баньки»? Добре, що я не схожа на скелет. А думки мої зараз далеко… Думаю про Вію. Чому мама отримує листи на її ім’я? Чому цей лист не відправили на адресу Вії? Чи мама збирається вдочерити це стерво?
Далі згадую про свою сестру, Бейлі. Їй лише дев’ять років, а вона вже подає надії як талановита балерина. Якщо Вія поїде в Лондон, мама захоче відправити Бейлі в Королівську Академію балету. Мама заводила розмови про те, щоб і мене туди влаштувати, поки не з’ясувалося, що я швидше стану бубликом з кунжутною посипкою, аніж професійною балериною. Я по шматочках складаю картину своєї зіпсутої реальності.
А що, як мені судилося перебратись до Лондона і дивитись, як обидві дівчини досягають успіху, а самій бабратися у болоті власної бездарності?
Бейлі з Вією стануть найкращими подругами.
А я доживатиму віку сумною сірою мишкою.
Мені доведеться кинути Вона і Найта, і навіть Луну. Всіх друзів дитинства.
Вія офіційно займе моє місце в маминому серці.
Гм-м, ні, дякую.
Не сьогодні, Люцифере.
А поки я мовчу, хлопець робить крок до мене. Проте я його не боюся… А може, варто? На ньому заквецяні джинси – і це справжня багнюка, а не фабрична імітація. А ще вилиняла блакитна сорочка, більша на два розміри, з діркою завбільшки з кулак навпроти серця. Помічаю на шкірі напис чорним маркером. Дівчачий почерк. Це чийсь підпис? Адріана, хохо. Аж цікаво, чи ця Адріана привабливіша за мене?
– Чому ти назвав мене черепатими баньками? – стискаю лист у кулаку.
– Тому що.
Він нахиляється до мене так низько, що я бачу лише його губи, рожеві і м’які, як пелюстки. Вони майже дівочі. А його голос такий рівний, що мені аж заболіло у грудях. Не знаю, чому. Відчуваю відразу до хлопців свого віку. Від них смердить піцою, яка тиждень полежала на сонці.
– У тебе в очах – черепушки, дуринда. Знаєш, що тобі потрібно?
Щоб мама припинила казати, що я нездара?
Щоб Вія безслідно щезла?
Вибирай, пацику.
Вільною рукою я дістаю з маминого гаманця 10-доларову купюру. Схоже, що він давно не їв. Я молюся, щоб він узяв гроші і здриснув, поки мама не спустилась і не засипала мене питаннями. Я не повинна розмовляти з незнайомцями, особливо якщо ті схожі на безхатьків, що знаходять собі їжу на смітниках.
– Морський камінець, – ігноруючи гроші і чай, він простягає мені камінець на долоні.
– З якоїсь езотеричної лавки? – дратуюсь я.
Супер. Отже, ти теж чудило.
– Що? Нє, там продають барахло. А це помаранчевий морський камінець. Реальна шняга. Я знайшов його на пляжі тиждень тому і загуглив. Це найрідкісніша річ на світі, прикинь?
– То нащо віддавати таку цінність якомусь незнайомцю? – я закочую очі.
– А чому б ні?
– Ем-м, альо, що з твоєю пам’яттю? Хіба не ти щойно сказав, що в цьому світі нічого не буває задарма?
– А хто сказав, що це на шару? Тебе сьогодні місячні за цілий рік наздогнали?
– Не смій говорити про мої місячні!
– Добре. Про місячні більше ні слова. Але тобі зараз дуже потрібен справжній друг, і я офіційно висуваю свою кандидатуру. Я навіть одягнувся відповідно. Глянь, – він киває на своє бомжацьке дрантя з примирливою усмішкою.
І я раптом наливаюся вогнем, наче хтось поливає мене розпеченим воском. Гнів розтікається по всьому тілу. Мені кортить зацідити йому в щелепу. Він мене жаліє? Жаліє. Бомжара нещасний, себе пожалій!
– Хочеш подружитися зі мною? – я аж гавкаю сміхом. – Ти, отаке злиденне? Ти хоч себе бачив?
– Так. Хочу. І від своїх злиднів я ніколи не відхрещувався.
Він смикає подерту сорочку і неквапливо підводить голову, відкриваючи своє обличчя. У нього ніс, який моя мама назвала б римським, і щелепа, надто квадратна для моїх ровесників. Весь кострубатий, можливо, колись він і перетвориться на прекрасного принца, але зараз він більше схожий на якогось персонажа з мультфільму. На Майті Макса.
– Слухай, тобі гроші і чай потрібні чи ні? Бо скоро вийде моя мама.
– І що?
– А те, що вона не повинна бачити нас разом.
– Це через мій вигляд?
Прикинь?!
– Ні, через те, що ти хлопець.
Я не хочу його ображати, хоча мені тільки дай. Особливо хлопців. Особливо симпатичних хлопців з такими медовими голосами.
Хлопці нюхом чують розбите серце, навіть за сотні кілометрів. Навіть у чотирнадцять років. Навіть у невинний літній полудень. У нас, дівчат, є невидима ниточка, яка тягнеться з пупка, і тільки особливі хлопці можуть її вхопити.
А він… він намотав би її собі на руку, якби я тільки дозволила.
– Візьми цей морський камінець. Будеш мені щось винна.
Він простягає руку. Я дивлюсь на якийсь нещасний пошарпаний камінчик на долоні. Міцно стискаю лист у кулаці, шурхотить папір.
Хлопець повністю підводить голову – і ми зустрічаємося поглядами. Він вивчає мене з тихою цікавістю, наче я картина, а не жива людина. Моє серце шалено калатає, а в голові пролітає найдурніша думка на світі. Ви ніколи не помічали, що серце в буквальному сенсі затиснуте в клітці грудної клітини? Здуріти можна. Немов наше тіло здогадується, що серце може вирватись, а значить, його треба вберегти. Перед очима в мене танцюють білі цяточки, а хлопець пливе десь далеко за ними, і що цікаво, проти течії.
– А що в листі? – питає він.
– Мій найгірший кошмар.
– Віддай його мені, – наказує він, і я підкоряюся.
Сама не знаю, чому. Мабуть, я просто хочу здихатися цього листа. Тому що хочу, щоб Вія страждала так само, я. Тому що хочу засмутити маму. Марксе, що зі мною не так? Я жахлива людина.
Хлопець, не зводячи з мене очі, рве лист на дрібні клаптики, і вони осипаються, мов конфеті, у смітник, що стоїть між нами. Його очі темно-зелені і бездонні, як ліс, оповитий густим туманом. Мені хочеться увійти в них і бігти довго-довго, аж у самісінькі хащі. І раптом я дещо усвідомлюю.
– Ти нетутешній, – кажу я.
Він надто щирий. Надто хороший. Надто справжній.
Він неквапливо киває головою.
– Я з Міссісіпі. Там живе родина мого батька. Та все одно… Будь мені щось винна, – повторює він, ледь не благаючи.
Чому він так хоче, щоб я була йому щось винна?
Щоб він міг попросити щось навзамін.
Я не поступаюсь. Стою, вклякла на місці. І замість узяти його камінець, простягаю йому свій чай. Він робить крок до мене, бере стаканчик, знімає кришку і виливає чай на рештки листа. Він підійшов до мене впритул. Ми стоїмо голова до голови. Ноги до ніг. Серце до серця.
– Заплющ очі.
Його голос змінився – став грубим і глибоким. І цього разу я здаюсь.
Я знаю, що зараз відбудеться, і дозволяю цьому відбутись.
Мій перший поцілунок.
Я завжди уявляла, що він у мене буде з якимось футболістом, або попзіркою, або студентом з Європи. Ну, з кимось, хто живе за орбітою мого затишного, відфільтрованого інстаграмчиком світу. А не з якимсь мутним пациком у дірявій сорочці. Але мені це потрібно. Мені треба відчути себе красивою, бажаною і жаданою.
Його губи тремтять над моїми, мені лоскотно, і я пчихаю. Відчуваю його теплий подих, який ковзає по моєму обличчю, його бейсболка впирається мені в чоло, наші губи зустрічаються, і його вуста несміливо затискають мої. На мить я забуваю, як дихати, мої руки в нього на плечах, та невдовзі щось у мені благає виштовхнути язика і відчути його на смак по-справжньому. Нам бракує повітря. Ми все робимо неправильно. Мої вуста відкриті для нього. А його – для мене. Серце гупає так, що я відчуваю, як кров вирує у венах. І раптом він каже:
– Не зараз. Я візьму це теж, але не зараз.
З моїх вуст злітає стогін.
– А що ти попросив би, якби я взяла твій камінець?
– Щоб ти зберегла для мене всі свої перші рази, – шепоче він мені на вухо й повільно віддаляється.
Я не хочу відкривати очі і відпускати цю мить. Але він робить вибір за нас обох. Він відступає на крок, і я вже не відчуваю його тепла.
Я досі не наважуюсь відкрити рота і спитати, як його звуть.
Минає 10, 15, 20 секунд.
Очі інстинктивно розплющуються, і я починаю схвильовано хитатись.
Він зник.
Спантеличена, я спираюсь на смітник, перебираючи в руці ремінець маминої сумки. Минає ще п’ять секунд, і невідь-звідки з’являється мама, бере мене за руку і тягне до «рендж ровера». Ідучи по бруківці, я озираюся навсібіч.
Блакитна сорочка? Бейсболка? Вуста-пелюстки? Невже цей хлопець – лише витвір моєї уяви?
– Ось ти де. Дякую за каву. А чаю з льодом не було?
Я не відповідаю, ми сідаємо в мамину машину і пристібаємось. Мама порпається у своїй сумці «Прада», що лежить на центральній панелі.
– Гм… Я точно пам’ятаю, що забирала з поштової скриньки чотири листи, а не три.
І тут до мене доходить – вона нічого не знає. Вію зарахували, а вона й гадки не має, що очікуваний лист прийшов сьогодні. А той хлопчина порвав лист, бо він мене засмучував…
Це не випадковість. Це доля. Фатум.
Два роки тому татові остаточно набридло слухати, як три дівчини в його домі вигукують «О Боже мій!», тож він велів нам замінити слово Бог на Маркс, був такий дядько, Карл Маркс, – переконаний атеїст чи щось типу того. І зараз я дуже гостро відчуваю, що хтось із них – чи-то Бог, чи-то Маркс – послав цього хлопця, щоб врятувати мене. Якщо він таки був насправді. Бо я ж могла й сама собі його вигадати, щоб виправдати свій вчинок.
Я розкриваю маленьке люстерко і наношу на губи блиск, а серце аж вискакує з грудей.
– Мамо, ти страх яка неуважна. Але якби цей лист в тебе десь випав, ти б помітила.
Мама кривиться, а тоді киває. За ту хвилину, яка знадобилася їй, щоб завести двигун, я зрозуміла дві речі. Перша – вона чекала цього листа, як манни небесної. Друга – вона страшенно пригнічена.
– Бубонько, поки я не забула, я купила тобі щоденник, який ти хотіла.
Мама дістає зі своєї сумки «Прада» товстого записника у чорній шкіряній обкладинці й простягає мені. Я вже бачила його, але давно забила на думку, що в цьому світі щось робиться для мене. Мама справді дуже розсіяна і постійно купує якісь подарунки Вії.
Ми їдемо в тиші, і мене накриває прозріння. У цей щоденник я запишу всі свої гріхи. У ньому я поховаю всі свої трагедії.
Я закриваю люстерко, ховаю руки в кишенях білої кофти – аж раптом намацую там щось невеличке і тверде. Я дістаю його на світ божий і завмираю.
Це помаранчевий морський камінець.
Хлопець таки втюхав мені свій камінець, хоч я й відмовлялася його брати!
Збережи для мене всі свої перші рази.
Я заплющую очі – і добірна сльозина котитися по моїй щоці.
Він був реальним.
