Історія кохання, розказана богинею Афродитою

Джулія Беррі

Історія у стилі магічний реалізм, позначена впливом давньогрецьких міфів, – роман Джулії Беррі «Лагідна війна».

Події розгортаються у буремні роки Першої та Другої світових воєн, які не стають на заваді коханню, долю якого вирішать боги з Олімпу. Четверо персонажів, в життя яких втручається богиня Афродита. Вона знає, яка сила в цьому світі перемагає все, навіть руйнівну стихію війни.

Гейзел, Джеймс, Обрі та Колетт — ось наші герої. Талановита піаністка з Лондона; хлопець, що мріє стати архітектором, але опиняється на фронті; повелитель регтайму й джазу та сирота з Бельгії, яка співає, немов божество музики, її серце зранене… Та кохання зцілює, і скоро вони в цьому переконаються.


Джулія Беррі «Лагідна війна». Переклад Катерини Калитко. К.: видавництво «Рідна мова», 2021, 520 ст.

Уривок

Колетт Фурньє — липень–серпень 1914 року

АФРОДИТА

Я почну з дівчини та хлопця, що піднімаються крутими сходами.

Стоїть спекотний липневий день 1914 року. У застиглому повітрі літають лише бджоли. А всі решта знайшли собі місце в затінку і перепочивають від роботи.

Усі, крім Колетт Фурньє та її супутника Стефана. Колетт, попри спеку, твердо намірилася дістатися вершини. Стефан вирішив будь-що йти поруч з нею, тим паче, що відповідальний за доки задрімав, тож юнаку випала така нагода.

Сходи, вирубані в скелі, вели на запаморочливо високу кручу, з якої було видно все бельгійське місто Дінан. А ще там стояла середньовічна цитадель, що століттями захищала місто. Від краєвиду, який відкривався з вершини, аж дух перехоплювало: вигинаючись між яскраво-зеленими полями, де набирав силу цьогорічний урожай, спокійно текла річка Маас.

Волосся дівчини прилипло до спітнілого чола, а блузка пристала до вологого тіла. Та вона цим не переймалася, як, власне, і Стефан.

Дзвони на вежі собору Нотр-Дам де Дінан, що залишився внизу, вигравали дзвінку мелодію. Вона теж була частиною Дінана, цієї коштовності в обіймах річки Маас, у гладенькій поверхні якої відбивалися різнобарвні будинки містечка.

Колетт було шістнадцять, а Стефану — вісімнадцять. Він жив поруч із сім’єю Колетт і завжди плутався під ногами. Колетт знала Стефана не гірше за свого брата Олександра чи кузена Габрієля. Стефан завжди був поруч, як приблудний собака, якого тут колись необачно нагодували.

Не було нічого дивного в тому, що Стефан запропонував Колетт на спір піднятися сходами до цитаделі. Вони ще з дитинства постійно у чомусь змагалися: чи то в бігові, чи в перегонах на човнах, чи на тривалість затримки дихання.

Дивним, на думку Колетт, було те, як Стефан дивився на неї останнім часом. Довго, вдумливо, ніби вперше бачив.

І от саме це було просто якимсь безглуздям.

До того ж цікавими були відчуття, які Колетт почала зауважувати за собою щоразу, коли поруч з’являвся Стефан. Вона зрозуміла, що скучає за ним, поки його немає поруч, а коли він врешті з’являвся, не знала, що йому сказати, такому знайомому й звичному. Коли ж вона почала уважно вивчати Стефана, роздивляючись його темні кучері й помічаючи, як змінилися його вилиці, ключиці, шия, — вже знала, що їй загрожує серйозна небезпека.

А це було ще безглуздішим.

Тому коли Стефан прийшов цього спекотного літнього дня і жартома запропонував піднятися до цитаделі, вона, не вагаючись ні секунди, кинула повну мийку брудного посуду й прийняла виклик. Можливо, діставшись вершини, вона зрозуміє, що з нею відбувається, і придумає, як покласти цьому край.

Стефан теж мав намір поговорити з Колетт на вершині. Якщо наважиться.

Такі довгі сходи виснажили б навіть атлетів, та Колетт була молода, сильна й рішуча, хоча, ніде правди діти, трохи таки захекалася. Тож, навіть не глянувши на чудовий краєвид, що відкривався з вершини, вона пройшла через кам’яний двір цитаделі й плюхнулась у високу прохолодну траву. А затим закатала рукави й заходилася обмахувати розпашіле обличчя.

Я завмерла біля Стефана.

«Зараз?» — питав себе він.

«А чому б ні?» сказала я йому.

— Колетт… — почав він.

«Не так», мовила я.

— Що?

Він ковтнув клубок, що підступив до горла, і спробував сказати ще щось.

— Та пісня, — мовив він. — На фестивалі пива. Ти чудово співала її.

«Ти чудово співала її». Що за дурня? Який жалюгідний комплімент.

— Дякую, — відказала вона.

Дивилася на його силует на фоні полудневого неба й дивувалася, коли він устиг так швидко вирости, від якої роботи в нього з’явилися такі м’язи. Стефан завжди був кощавим хлопчиськом. Мабуть, від щоденного завантаження й розвантаження кораблів у доках. Але тієї хвилини її непокоїли не причини змін, що відбулися у Стефанові, а та нова реальність, у якій вони вдвох опинилися.

Він упав у траву біля неї. Її щоки розчервонілися, очі сяють, ще й розстібає верхній ґудзик і розпашіло обмахується.

Бідолашний Стефан. Це жахливо — ризикувати дружбою тривалістю в ціле життя заради мрії, яка раптом зробилася надто великою, аби стримувати її. Стефан був певен, що образить її, що вона відштовхне його. І що тоді він робитиме?

Він не міг прожити ані дня, щоби бодай кілька разів не побачити Колетт. Але якщо вона більше не захоче з ним стрічатися, то в усьому Дінані не знайдеться місця, де він зможе сховатися від її зневаги.

І що він їй скаже? Стефан ніколи не був надто красномовним.

Колетт підвелася й сіла. До її блузки й волосся поприлипали шматочки трави й землі.

— Я схожа на чортзна-що, — сказала вона.

— Ні, все гаразд.

— Ти сам не кращий за мене, — відповіла вона. — То не тобі й судити.

Стефан глянув на хмари й усміхнувся. Лежати в траві поруч з Колетт і сперечатися з нею — що може бути кращим?

— Тут лише ми вдвох, — сказав він. — Хіба важливо, на що ми схожі?

Вона відвернулася й глянула на місто, що розкинулося внизу. А йому випала нагода вивчити її ззаду. Така витончена спина. Стефану нестерпно захотілося провести пальцями по її вигинах, якби був певен, що вона не повириває йому руки за це. Довелося обмежитися уявою.

Коли Колетт обернулася, Стефан сидів із заплющеними очима. Тепер настала її черга роздивитися його.

— Ти що, заснув? — спитала. — Ох і весело з тобою… Затягнув мене сюди, щоби подрімати?

«Не обмежуйся уявою», сказала я йому.

І він простягнув до неї руку.

— А чому б і ні, — сказав. — Подрімаймо трохи.

Вона взяла його за руку, дивуючись, навіщо взагалі це робить, і відчула поштовх — поштовх чого? Що це було? Що вона відчула, коли взяла простакуватого давнього друга Стефана за руку?

Вона знову лягла й повернулася на бік. Він більше не був простакуватим давнім другом Стефаном.

Спершу атакуй, а тоді вже аналізуй.

— Що з тобою? — запитала вона.

Він також ліг на бік і пильно подивився їй у вічі. Лише кілька сантиметрів відділяли їх одне від одного. Та, здавалося, між ними протікає холодна річка чи розпечена лава.

І Стефан таки наважився. Нахилився і поцілував її.

Та промахнувся і попав у ніс.

Колетт заплющила очі. Вона геть зашарілася.

«Звичайно, сказала їй я, Стефан хоче тебе поцілувати. Ти теж хочеш його поцілувати».

І це була правда. Я їх ні до чого не примушувала і не вкладала своїх думок у їхню свідомість.

У бідного Стефана серце калатало десь аж у горлі. Якщо він усе зіпсує, на них чекає довгий спуск у місто. Але вона не втекла. Не вдарила його, не закричала, не розмахувала руками чи тупала ногами, не сварила його. Хоч він майже хотів, аби вона щось таке втнула.

«Спробуй ще раз», прошепотіла я Стефану на вухо.

Колетт розплющила очі. Побачивши, як розтулилися Стефанові губи, зробила те саме. Перш ніж дівчина збагнула, що відбувається, нахилилася до нього, а хлопець притягнув її до себе. Вона поцілувала його в губи. Або він поцілував її. Або разом. Так, саме разом.

За кілька секунд Колетт відхилилася, хапаючи ротом повітря. Стефан обійняв її і пригорнув до себе. Він лежав поруч і всміхався. А вона здивовано дивилася на нього. Думки збивалися, серце мало не вискакувало з грудей, а по тілу бігали мурашки.

Стефан?

Хто ж іще?

Згадайте цю мить, коли думатимете про Стефана. Згадайте Колетт, яка колись давно стояла на вершині гори й роздивлялася крихітні дахи внизу. Дивилася востаннє — перперш ніж зійти вниз. А поруч із нею стояв її давній друг, тепер уже дивний і новий.

АРЕС

Уперше ці діти поцілувалися в липні 1914 року. Упродовж наступних тижнів Колетт і Стефан були надто п’яні від кохання, аби перейматися новинами про війну, якими рясніли газети.

Та вже 4 серпня не зважати на неї було неможливо. Німецькі війська вторглися в нейтральну Бельгію і захопили Льєж. Поповзли чутки, що все цивільне населення вирізали, а місто зрівняли з землею.

15 серпня німецька дивізія захопила цитадель. Французькі війська, які підійшли дуже швидко, відбили її за кілька годин. До речі, серед поранених того дня французьких бійців був Шарль де Голль, майбутній лідер Опору проти нацистської окупації Франції. Війна, як бачите, народжує героїв.

У ніч з 21 на 22 квітня кілька вагонів німецьких солдатів заїхали до Дінана. Вони спалили близько двадцяти будинків і вбили тридцятьох цивільних. Згодом вони стверджували, що цивільне населення відкрило по них вогонь. Усі вцілілі заперечували це.

23 серпня німці повернулися з підкріпленням. Цього разу вони спалили сотні будинків. Звинувативши цивільних у вбивстві німецьких солдат у Дінані, витягли чоловіків з їхніх робочих місць, з домівок та укриттів і стратили їх просто на вулицях. Жінок, дітей і навіть немовлят також повбивали. Не пощадили нікого — ні старого, якому виповнилося вісімдесят вісім років, ні малюка, якому ще не було й трьох тижнів. Майже сімсот осіб.

Дінан палав не один день. Від нього залишилися тільки задимлені руїни.

Собор Нотр-Дам де Дінан згорів ущент. Згоріли дзвони — і місто заніміло.

ГАДЕС

Серед загиблих були батько Колетт, її дядьки Поль і Шарль, кузен Габріель і брат Олександр. До теслярні, де чоловіки Фурньє виготовляли меблі, увірвалися німці. У Колетт з матір’ю не залишилося нікого.

Коли пролунали перші постріли, Стефан побіг вулицями, розшукуючи Колетт. Німці схопили його й розстріляли.

Люди помирали в нестерпному страху, але не за себе, а за тих, хто залишився в лабетах німецьких солдатів. Це найгірший стан, у якому тільки може перебувати душа, яка потрапила до моїх володінь.

Коли Стефан увійшов до мого царства, його душа спливала кров’ю, побиваючись за тижнями й роками кохання, які в нього забрав вогонь війни. Потім він не один рік блукав навколо цитаделі, розшукуючи те, що вже неможливо було знайти.

Коли пролунали перші крики і плач, Колетт заховалася в монастирі Ле Кувен де Бетлем, через річку від Дінана, в якому вже порядкували німці. Зіщулившись у темній келії, вона молилася, благаючи Бога зглянутися над тими, кого вона любила.

Коли ж нарешті наважилася пробратися до спаленого містечка, дізналася, що втратила всіх їх, окрім матері.

Та й мати померла за кілька днів. Інсульт, але насправді її вбило горе.

Того дня померло дитинство Колетт.

Дінана, який вона любила, більше не існувало. Кілька тижнів поспіль вона допомагала вцілілим розбирати завали. Вона брала на руки осиротілих немовлят, намагаючись угамувати їх. А ще виводила дітей, чиї батьки загинули, в поля збирати квіти, щоб їхні матері могли вдосталь наголоситися і втамувати своє горе.

Дівчина знову і знову уявляла, як Олександр падає на землю. Як тато згинається навпіл. Як дядьки Поль і Шарль марно хапаються за пробиті груди.

Проте так і не змогла змусити себе уявити, як помер Стефан.

Вона намагалася втішити інших, але сама страждала, що не змогла розрадити тих, кого любила і хто найбільше потребував заспокоєння, стоячи біля воріт до царства смерті.

Тож однієї безмісячної ночі на початку осені Колетт зібрала ті кілька речей, що в неї ще залишилися, викрала човен і рушила проти повільної течії Мааса на південь Франції. Далі дівчина пробиралася незнайомими селами, поки не дісталася Парижа, де жила її тітка Соланж. А там відшукала штаб-квартиру Юнацької християнської асоціації, додала собі кілька років і зголосилася стати волонтеркою.

У Червоному Хресті, де щодня довелося б стикатися з кров’ю та смертю, дівчина не змогла б працювати. Але вона дуже хотіла допомогти, готова була вислухати якогось чужого Олександра чи чужого Стефана, уявляючи, що це саме ті щирі розмови, яких їй ніколи вже не судилося вести зі своїми близькими.

Наступні чотири роки, уже подорослішавши, Колетт провела серед солдатів, зброї та війни. Вона чемно ухилялася від освідчень у коханні й налила тисячі чашок кави. Невтомно працювала, допомагаючи тим, кому довелося стикнутися з німецькими гарматами.

Вірила, що якщо зможе втішити їх, то, можливо, колись і сама знайде втіху.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *