Цього року на театральній мапі з’явилося кілька вистав і проектів за участі драматургії і сценаристки Марини Смілянець. І всі вони абсолютно різні за змістом і формою. Наприклад, «Говорить Софія», «Інші», «Еклери на мільйон», «Моменти». Паралельно у театрах активно йдуть вистави за її пєсами, у яких персонажі такі ж самі, як ми або наші знайомі, стикаються з притаманними нашій реальності речами. Тобто, її тексти в першу чергу — про людей, їхній світ цінностей, які часто-густо десь губляться посеред сучасними спокусами. Ми зустрілися з Мариною у Театрі на Михайлівській, де вистави за її пєсами збирають аншлаги.
Як взагалі створюється п’єса? Власний досвід, рефлексія на щось?
— Щоразу по-різному. Головне почати і не дати собі зупинитись. Буває, що в моїй голові виникає якесь запитання, на яке мені складно відповісти однозначно і я уявляю собі двох персонажів які мають протилежну думку і от вони починають сперечатись і аргументувати свою позицію – вже є конфлікт, далі запускаю до них когось хто допоможе подивитися на ситуацію з якогось неочікуваного ракурсу, продовжую фантазувати, ускладнюю питання – інколи з цього може вийти цікава п’єса. Буває все починається з Героя в якого я закохалась і захотілося влаштувати для нього пригоду з якої ми обоє вийдемо вже трохи інші. Я справді люблю свою роботу і коли створюю тексти, то завжди роблю це і захопленням… А якщо цікаво мені, то неодмінно буде цікаво комусь ще. А ще, от я начебто знаю основи драматургії, маю вищу освіту за спеціальністю і все ж таки люблю казати, що пишу п’єси – інтуїтивно.
Для того щоб театр поставив виставу за п’єсою сучасного драматурга, треба перемогти у конкурсах, заявити про себе чи ще є альтернативні шляхи?
— Конкурси та різні читки – це завжди добре, особливо якщо на них присутні режисери які можуть помітити цікавий для себе текст. Тому варто всюди подаватися, але й не переставати шукати і альтернативні шляхи… Ще на початку я відправляла свої п’єси на електронні адреси в різні театри, але здається цей прийом взагалі не працює, бо зараз п’єсі потрапити в театр через завліта нереально. Вибір робить режисер і має в своєму виборі переконати художнього керівника, а значить драматургу потрібно розширювати коло знайомств з режисерами… А також публікувати тексти на драматургічних порталах – це теж працює.
Чи поширена зараз практика — п’єса на замовлення: театр може замовити вам написати текст з конкретним ТЗ — темою, проблемою, образами?
— Далеко не кожен театр може собі дозволити таке задоволення… Більшість навіть ухиляється від сплати відсотків, доводиться їх постійно випрошувати. Але є і ті, що розуміють як це класно та важливо, і готові в це вкладатися. Наприклад п’єса «Естроген» яка йде зараз у київському театрі «Актор» та Тернопільському театрі ім. Шевченка в постановці В’ячеслава Миколайовича Жили була моєю першою п’єсою написаною «на замовлення». Це був цікавий досвід під час якого я зрозуміла, що зможу створювати п’єси «на замовлення» з такою ж любов’ю як і всі інші.
У процесі написання тексту (приклад) чи виникає потреба поглиблюватися або щось вивчати з іншої сфери?
— Щоразу. В школі я навчалася погано – малювала на задній парті і чекала коли нарешті зможу піти у театральний гурток. Тож тепер всі знання наздоганяю коли цього потребує новий проект. Наприклад, за цю весну та літо, я здається нарешті вивчила історію Україні. Почалося все з приїзду Маттео Спіацці в Театр на Лівому березі… Для вистави «Моменти» мені довелося заглибитись у історію України, а саме у період з 60-х по 2004 рік… Мало того, що я багато читала, дивилася передач та документальних фільмів, так я ще й опитувала всіх знайомих, які той період добре пам’ятають. Ще складнішим «історичним» викликом для мене став проект «Говорить Софія» над яким ми працювали разом з Тамарою Труновою. Там взагалі довелося заглибитись в одинадцяте століття, у часи коли побудували Софіївський собор і у долі жінок які жили та правили у ті часи. Було багато здивувань. І я радію, що мені зараз доводиться вивчати історію саме так – це неймовірно цікаво.
До речі, сьогодні у мистецтві роль жінки, точніше образ жінки дещо трансформується через різні ракурси. Як гадаєте, наскільки можлива поява у кіно і театрі героя-жінки? Чи можливо стать — це питання другорядне?
— Якщо вірити, що кіно та театр це відображення життя, то значить трансформується і сама жінка. Але думаю не більше і не менше від того як трансформується зараз образ чоловіка. А образ жінки-героя здається був завжди, на думку одразу приходить Антігона, Лісістрата або ж та сама Жанна Дарк… Коли я створюю персонажа то в першу чергу мене хвилює його індивідуальність, людські якості, відношення до тих чи інших речей. Я думаю головне не прив’язувати до «статі» ніяких стереотипів, бо хлопці плачуть не менше за дівчат, а дівчата б’ються не рідше за хлопців – ну це такі грубі приклади.
Співпраця театра з драматургом на сьогодні є на практиці чи ні? Наприклад, запрошують на репетиції, залучають до читання?
— Для прогресивних театрів — це звична практика. Я зараз часто співпрацюю з театром «Золоті ворота» де за прикладом європейського театру Драматург — це не тільки той, хто пише п’єсу, а й асистент-інформатор, який допомагає команді працювати з текстом. Цієї осені таким чином ми працювали з литовською режисеркою Андрою Каваліаускайте «Інші» та командою з Угорщини (цей проект ще буде реалізовано).
Або пару років тому ми створили «Отелло. Фейсбук. Україна» з Павлом Ар’є та режисером Стасом Жирковим – і це був перший досвід коли текст створювався в процесі роботи з командою. Взагалі, я вдячна Стасу, бо саме завдяки його рекомендаціям, я зараз часто опиняюся у проектах які можна назвати новаторськими, принаймні для мене це завжди відкриття, виклики і розвиток. А я майже постійно знаходжуся на репетиціях у Театрі на Михайлівській коли там працюють над моїй авторським текстом. Взагалі круто, коли театри не бояться живих авторів.
Ваші п’єси активно ставлять у Театрі на Михайлівський — наскільки ви задоволені результатом, тобто виставою?
— Цей Театр для мене рідний. Я, можна сказати, там виросла. Віталій Кіно (директор-художній керівник) сказав мені «тобі треба п’єси писати» ще коли мені було 15 років і виявився правий. Більшість моїх п’єс можна сказати були написані саме для цього театру. Тож, це той випадок коли у Театру є свій Автор з яким у нього співпадають певні орієнтири і погляди на життя. Деякі з персонажів навіть писалися для певних акторів (це інколи допомагає глибше прописати образ). Тож, я не приходжу туди дивитися результат – а працюю над цим результатом разом з усією командою. І певно це єдиний театр де я можу причепитися до актора з критикою, що він сьогодні сказав якусь фразу не так, а він мені чесно все що думає про цей нелогічний текст. Але правда у тому, що все це з неймовірною любов’ю.
Якщо вам щось не подобається, чи можете ви, приклад, зауваження зробити акторам чи режисерам?
— «Зауваження» — для мене це якось навіть звучить некрасиво. Ми можемо подискутувати на якусь тему і розібратися чому саме так, а не по-іншому. Важливо завжди бути в діалозі – тоді буде хороша вистава.
У нас нерідко й досі деякі митці стверджують, що актори, митці, мають бути трохи відірваними від реальності, політичних подій. А для вас наскільки така відстороненість важлива?
— Ну певно просто комусь зручно бути «відірваним» від подій. Мені це здається неможливим. Мистецтво має велику силу впливу на людей і цю силу наші вороги часто використовують у своїй пропаганді… Ми ж маємо протистояти. Театр точно не може бути поза політикою. Це для нього неприродно. Справжній Театр в усі часи був в опозиції. Бо владу завжди є за що критикувати. У всі часи глядач має приходити до театру аби бачити суспільство зі сторони, викривати фейки і сміятися над «владою» аби та не розслаблялася.
Крім реалізації вашої праці, театр для вас — це про що саме?
— Театр – це надія на диво. Театр ніколи не пронесе тобі грошей достатньо для того аби бути адекватно забезпеченим, театр ніколи не зробить тебе популярним настільки наскільки це може зробити кіно або телебачення… Тому єдина причина по якій ми працюємо у театрі – це віра в диво. Ми віримо, що можемо дарувати людям щось таке, чого вони не знайдуть у жодному з мистецтв.
Наскільки сьогодні є конкуренція серед драматургів в Україні?
— Здається про конкуренцію поки що не йдеться, бо хороших авторів завжди трохи не вистачає. Тож, думаю, ми всі радіємо якщо наші ряди поповнюються новими іменами і з’являються дійсно талановиті тексти. З того що я бачу – українські драматурги це більше про підтримку, аніж про конкуренцію. Можливо це тому, що ми поки не ділимо великі гонорари. Хоча конкуренція – це теж завжди круто.
Наразі над чим працюєте?
— Зараз завдяки підтримці Українського Культурного Фонду я нарешті змогла зосередитись на тому про що давно мріяла, а саме написання комедійного серіалу за власною ідеєю. Хоч я за освітою і сценаристка, але здебільшого працювала у театральній сфері, тож це буде мій сценарний дебют на телебаченні. Серіал матиме назву «Віта зможе все!». Історія жінки на ім’я Віта, яка майже ніколи не виїжджає зі свого села, бо має доглядати стареньку бабусю, а тут їй доведеться навідатись до своїх складних родичів, які через певні обставини та сімейні проблеми не можуть приїхати до бабусі на 90-річний ювілей. Віта ж допоможе ці проблеми вирішити аби все таки зібрати велику родину за одним столом. Будуть підніматися теми «домашньої тиранії», «виховання підлітків», «гіпертурботи», «нетолерантності» і т.п. А також, це буде подорож у чотири міста України – Київ, Полтаву, Одесу та Тернопіль з заглибленням у традиції, атмосферу, життя міста.
Як ви придумували образи — чи є прототипи?
— Персонажі вигадані, але звичайно їх характери та проблеми взяти з життя. Намагаюся створити таких персонажів які будуть знайомі усім. Тобто, хтось впізнає свою бабусю, хтось тітку з Полтави, хтось дядька з Одеси… Хочеться досягнути цього ефекту коли глядач від захвату кричить «Точно, все ж таки і є!».
Це буде щось по типу «Кайдашів»?
— Жанр схожий, сюжет – ні. «Спіймати Кайдаша» для мене хороший приклад якісного українського серіалу. І взагалі Наталка Ворожбит є для мене авторитетом і я намагаюсь вчитися дивлячись на її проекти. Тож, якщо мені вдасться створити щось такого ж рівня – це буде щастя. Нам би побільше таких серіалів. І беручи приклад з Наталки, я теж намагаюся аби мої персонажі розмовляли живою мовою… Але враховуючи те, що дія моєї історії відбувається в різних регіонах – це завдання ускладнюється вивченням певних діалектів.
Чи відомий вже склад акторів і хто буде знімати, коли чекати?
— Поки що ми на фінальному етапі написання сценарію, але паралельно вже починаються перемовини з телеканалами. Чесно кажучи, у ці нюанси не сильно заглиблюсь – моя робота текст. Але звичайно коли я писала, то уявляла певних акторів. І головну героїню я створювала вже з прицілом на одну відому комедійну актрису і навіть трохи радилась з нею щодо деяких моментів. Вона мене надихала. Я поки не можу сказати хто це, бо ще не було проб і затвердження. Але сама назва серіалу на це трохи натякає. Тож, я зараз в очікуванні і сильно мрію аби була саме ця актриса, бо вона своєю харизмою створить саме таку героїню як треба. Тож, слідкуйте за новинами і я сподіваюсь ми скоро дамо знати про початок зйомок.
Текст: Ірина Голіздра
