«Говорить Софія: 2.0»: психологічний хоррор в святому місці

«Говорить Софія: 2.0»

Фестиваль Bouquet Kyiv Stage 2021 — це зустрічі, перегляди кіно, спілкування, знання та обличчя друзів. Це — насичені виставкова і літературна програми та дуже велика і гарна музична програма. Але крім всього перерахованого, в дні фестивалю в Софії буде відбуватися спектакль-прогулянка Тамари Трунова «Говорить Софія».

Зазвичай імерсивні спектаклі-прогулянки виглядають так: це спектакль-подорож для групи з кількох людей, в якому глядачі взаємодіють з темою цієї вистави під керівництвом аудіогіда, голос якого вони чують в навушниках. У цій постановці все буде інакше. Як? Про це Kyiv Daily розповідає авторка вистави, режисерка Тамара Трунова: «розкіш цього заходу в тому, що це —  індивідуальна прогулянка, наш ідеальний «глядач» – той хто прийде на вставу один». А ви не забудьте зручні навушники.

Тобто це може бути невеличка група и це може бути людина, котра?..

— Мені здається, найчесніша зустріч з виставою — це зустріч один на один. Мені важливим здається право на самотність. Прийнята колетивність відвідування подій дескрімінує одинаків. Вистава-прогулянка надає людині парадоксальну можливість — побути одному, але не насамоті.

Тамаро, як ви вирішували низку технічних рішень щодо постановки вистави?

― З втіленням ідей, щодо технічної сторони, ми працювали з розробниками додатку 211 Steps – це команда професіоналів з великим досвідом в сфері IT. 21 Steps – це додаток, за допомогою якого театр опиняється у вашому телефлні. Все, що вам потрібно – прийти на конкретну геолокацію, взяти свій заряджений мобільний та навушники. 

Щодо організаторів — Ірину Буданську я знаю вже 10 років, ще коли Майстер Клас розташовувався на Лаврській, я вела там  театральну студію для дітей і підлітків.  У нас був дуже  цінний досвід співпраці. Тепер я познайомилась і з Євгеном Уткіним. Коли мені запропонували «зробіть щось на «Букеті», я зрозуміла, що погоджусь без зайвих питань, оскільки організатори надали мені повну свободу у творчих рішеннях. Для мене було важливим те, що я матиму можливість зробити те, чого раніше не робила. Більше того, я не брала участі в таких прогулянках ні в ролі творця (режисера), ні в ролі глядача. Багато читала про імерсивий театр і давно хотіла спробувати. Ця можливість була для мене на першому місці. Друге – крута команда. Ну і позиція «замовника»: «Це може бути прогулянка Софією…». Я люблю так працювати. В повазі і довірі.

Тобто повна свобода?

― Так.

Мені дуже страшно ходити на театральні прогулянки, але я розумію, що таке рівень «прогулянок» Rimini Protokoll. Яка ваша вистава жанрово?

― Я б сказала, що це кроссекторальний проєкт – коли, умовно, класичний театр намагається спробувати побути  іншим: «Інший я ― це теж я». 

Минулого року на «Букеті» йшла вистава Олега Ліпцина, теж досіть не традіційна,  він казав, що «це — метатеатр». Коли я «ходила вашою виставаю» відчула, що це — справжній метатеатр: сцени немає, але ти відчуваєш все навколо себе. Як йшла робота? Хто писав п’єсу? Що було потім? Чіткі? Кастинг?

― Ні, не було взагалі нічого. Більше того, є ще один момент, який був для мене важливим: я мало знала про Софію Київську, і мені було цікаво зайти на територію, де мені треба буде вчитися. Я запросила до співпраці сучасну українську драматургиню Марину Смілянець, і ми працювали «в чотири руки». Вона більше відповідала за контентну частину — пошук інформації, відбір “дійових осіб”, а я вже формувала, виписувала історію. 

Коли вінчалася моя рідна сестра, я була її свідкою. До мене на території біля храму підійшов дивний чоловік і сказав дещо. Я досі памятаю ці слова, хоча минуло вже 24 роки. Сказав і зник. Я запам’ятала, як він виглядав, і мені стало дуже цікаво його вшити в тіло цієї вистави. 

Але той самий чоловік, без обличчя, буде ототожнюватися саме з жінкою. Він буде «автором»?

― Він — драматургічний «двигун», сюжетний збудник. 

Яким чином ви вирішували, які саме будуть жіночі постаті?

― Це продовження теми, з якою я вже працювала. В театрі на Лівому березі цього року я випустила виставу «Дім». Думаю, що це буде певна внутрішня трилогія для мене. Бо завершиться ця трилогія якраз виставою 31 серпня в рамках фестивалю Bouquet, коли будуть грати реальні актори і акторки. Це буде «Говорить Софія: 2.0».  Теми фізичного насилля, метафізичного насилля, ментального насилля, гендерного насилля, історичного насилля. Що таке — коли нами керує наша пам’ять? Що таке пам’ять взагалі? Чи можна допустити хоча б якусь долю об’єктивності в пам’яті, чи, може, ми живемо в світі містифікації, де реального не існує?

«Говорить Софія: 2.0»

Тобто кожного дня можна буде всім слухачам отримати цю виставу саме для себе наодинці чи з маленькою компанії. А 31-го вистава буде реальною?

― Ця вистава оживе 31 серпня на сцені «Букету». Для мене це буде новим досвідом: вечірня вистава, о 23:00. Думаю, темнота личитиме Софії. 

А щодо вистави-прогулянки – вона вже доступна для глядачів у додатку. 

Хотіла запитати про її долю. Ця прогулянка залишиться при Софії? Як вона буде існувати далі?

― Вона залишиться при Софії, оскільки прив’язана до неї географічно, історично, атмосферно. Це психологічний хоррор в святому місці. 

Сподіваюся, що це — не останній наш спільний проект. Я тільки відчула смак, і почала розуміти як з цим можна працювати. 

Як вона буде обростати м’язами на очах глядачів? Там буде 2 чи 3 актори?

Більше. Ми з Мариною розширимо кількість історичних персонажок до 7. В уяві вже є вирішення простору, яке, на мою думку, підкреслить часові розриви і неможливість обєктивності. 

Ви закінчили середню школу із золотою медаллю.

― Зі срібною. 

А потім у вас був лінгвістичний університет. З якого боку з’явився… Карпенка-Карого?

― Насправді, в лінгвістичному університеті я перекладала Поля Верлена з оригіналу. Все ж таки лінгвістичний університет був виходом з безвиході. Бо я мріяла займатися двома векторами – журналістикою і акторством. Мені здавалося, що і те, і інше – не для мене, бо це для якихось «надлюдей». І я не могла собі зізнатися, і надати цей внутрішній дозвіл, спробувати. Тому було зроблено такий безпечний вибір. Безпечний, бо до тієї справи не відчувала пристрасті. Я навчалася там 5 курсів,  закінчила його. Коли я навчалася на 5 курсі, я пішла на «вільне відвідування».

І вступила спочатку в Інститут культури, на акторський. А потім я познайомилась з Едуардом Марковичем Митницьким, і він мене вже запросив до себе на режисерський курс.

У вашій родині були якісь відношення до театру?

― Ні, не було. Єдине, про що я дізналася у свідомому віці, – далека родичка була оперною співачкою в Білорусі.

Але ж гени є!

― Трошки є. Це, може, звідти моя така фанатична пристрасть до опери і музичного театру.

Я пробувала перерахувати всі вистави, які ви поставили, але мені це не вдалося ― не тому, що в мене погано з математикою, а тому, що їх дуже багато. Як вам це вдалося?

― Я навіть не закохалась, а вклепалася в цю справу. По-перше, у мене був суперавторитет – і людський, і професійний: Едуард Маркович Митницький. Він якось знаходив правильний тон до кожного, з ким спілкувався. Вважаю це вершиноюпедагогіки Іноді здавалося, що ми менше говоримо про театр, а більше говоримо про життя і про те, хто ми є. Я розумію тепер, чому він, запрошуючи людей на свій курс, питав: «А хто ваші батьки?» Я думаю, що він теж розумів, що в людині мають бути закладені звичка і спроможність працювати, як вбудоване налаштування. А ще, мені зустрічалися цікаві люди, співпраця з якими примножувала енергію і бажання робити театр – такий, яким ми його відчували разом. 

Але ж не завжди все буває так рівно і красиво. Як ви оцінюєте вистави, що здаються вам поразкою?

― З поразками мені легше. Чесно кажучи, мені дуже складно даються якісь перемоги. Я не отримую задоволення від маленьких перемог. Мені треба щось велике, і я весь час живу в якійсь напрузі. А коли раптом стається так, що я це “велике” отримую, – то вже не маю внутрішнього ресурсу радіти. 

От з поразками мені легше. У мене є не так багато людей, думка яких для мене по-справжньому важлива. Я розумію, що театральних людей все менше і все більше людей «навколотеатральних». А «навколотеатральні» люди – це люди, які не беруть на себе відповідальність за ті слова, які вони говорять. Знаючи, якою кров’ю в Україні робиться театр, все ж таки хочеться, щоб людина, що дає собі право говорити про це, вступала в якісний діалог і після бесіди ми обидва могли стати кращими в тій справі, якою ми займаємось. Доречі,  я б називала невдалу виставу не поразкою. Поразкою перед ким? Якщо є творчій намір і є люди, які збираються навкого нього – це завжди перемога.

А якщо я сама вважаю, що чогось не сталося – розумію, що це моя задача на майбутнє. Я повертаюсь до одних і тих самих питань, але питання не симетричні і коли підходиш до них з різних боків – бачиш щось інше. 

Чи надає вам досвід викладача якихось суперздібностей?

― Безумовно, надає. Наприклад, інформаційний ресурс про декілька поколінь одночасно. Окрім заочного режисерського курсу в Університеті ім.Карпенка-Карого, цього року набираю акторський курс в Академії естрадного та циркового мистецтв, а також викладаю в Освітньому просторі для підлітків, батьків і вчителів “Майбутні”. Я думаю, що мені цей досвід дає дуже багато. А ще мене це розбещує, з точки зору відкритості дітей. Нечасто можна зустріти професійну людину в театрі (актора чи актрису) настільки не заанґажованою. Діти можуть все. Їм іще не розмовіли про купу внутрішніх та зовнішніх обмежень. А життя на свободі – передумова творчості. 

Театр на Лівому березі ― це не тільки майданчик для вас чи для Стаса Жиркова. От є два таких важковаговики. Здавалося б, вам мало б бути тісно на одній сцені, але ж ні, в театрі на Лівому березі ставлять свої вистави Євген Корняг, Дмитро Богославський, Маттео Спіацці, Олександр Середін і багато інших режисерів. Ви до себе запрошуєте ще лекторів, менторів, — ось Воропаєва нещодавно. Що ви вибудовуєте?

― Я нещодавно закінчила навчання в Києво-Могилянській Бізнес-Школі, програму «Школа Стратегічнго Архітектора». Тому я зараз знаходжусь під глибоким враженням і впливом, вважаю це однією з найважливіших освітніх подій в житті. 

В Театрі на лівому березі ми намагаємось будувати відкритий простір з хорошою акустикою – таке парадоксальне місце, де будь-яка людина, яка заходить з творчим наміром, з повагою до простору і колективу — може бути почутою. Це точно не ієрархія і не вертикальна система управління. Наша мрія і наш намір – це спідружність рівних, які вільні зайти в цей простір і вийти з нього. Але коли вони заходять, то мають усвідомлювати ту відповідальність, ті обов’язки і ту горизонталь, частиною якої вони стають. 

А як ви вирішуєте, наприклад, Євген Корняг от — подобається? А якщо не подобається?

Подобатись мені – не є умовою для адекватного професійного спілкування і розвитку театру. Вистава – це не лише про виставу. Іноді щось може не потрапляти в мої уявлення чи смаки, але я розумію, що той процес і той інструментарій, які застосовує режісер чи режисерка – супер-корисні для цехів або для акторів нашого театру і ми отримуємо не лише авторських погляд на світ, а і неоціненний досвід для колективу. Для нас важливо множити, а не ділити.

Останнє питання: на яку головну подію фестивалю, крім вашої, ви обов’язково підете?

― Я хочу піти на всі події в цьому році. Я ніколи не могла собі цього дозволити, тому дати це збігалися чи з від’їздами, чи з репетиціями. Наразі я дуже сподіваюсь, що буду вдома працювати над п’єсою для майбутньої премєри в рідному театрі,  і відвідувати події Букету. Не можна ігнорувати таку можливість – почути, побачити, відчути стільки краси. 

Спілкувалася Віка Федоріна

28 СЕРПНЯ – 2 ВЕРЕСНЯ, 16.00
ІМЕРСИВНА ПРОГУЛЯНКА «ГОВОРИТЬ СОФІЯ»

Режисерка – Тамара Трунова
Драматургині – Марина Смілянець, Тамара Трунова
Голоси – Катерина Качан, Андрій Мостренко
Музика – гурт «Mavka»

31 СЕРПНЯ, 23.00
ВИСТАВА «ГОВОРИТЬ СОФІЯ»

Драматурги – Марина Смілянець та Тамара Трунова
Режисерка – Тамара Трунова

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *