Катастрофи, що визначають націю, стають об’єктами рефлексії художньої літератури. Це природно. Завдання таких творів – не надати нам інформацію чи сформувати наше ставлення до історичної події (про трагедії національних масштабів ми щось та знаємо). Метою таких творів є комеморація – потреба ритуально узгодити окремі елементи колективної історичної пам’яті. Поволі випрацьовуються механізмі співпереживання щодо різних ролей (не людей, саме ролей) проявлених у трагедії. Так пишуться романи травми.
Щороку з’являються нові романи про Голодомор. Голодомор-роман дедалі частіше пишеться за зразком Голокост-роману. Обов’язкові компоненти: локальна приватна історія, мелодраматична складова, твір за формою покликаний переконати, що перед нами живе свідчення. І головне: конче важить апеляція до уцілілих нащадків, і не просто звернення до них/до нас, а пряма вимога: ніколи знову таке не повинне повторитися.
Щороку з’являються нові романи про катастрофи, що визначають націю. У Голодомор-романі «Вік червоних мурах» Тані П’янкової є все уже раніше бачене: цей твір – буквальний набір штампів геноцид-романів. Але при цьому книжка якимсь дивом справляє враження новизни і – акцентую! – дуже обережного, себто, не експлуатаційного ставлення до теми. Простіше кажучи, «Вік червоних мурах» щирий.
Пізня осінь 1933 року. Село Мачухи кілометрах в десяти від Полтави. (Це реальне село з реальною назвою. Проте його б було не гріх і вигадати: символізм цієї назви в романі П’янкової працює елегантно і на кількох рівнях. 1) ситуація окупованої країни: коли твоя Батьківщина ставиться до тебе як до чужої дитини, ти – сирота в рідній домівці при злій мачусі; 2) в романі насправді нема матерів, рідні мами повмирали-понищені, дітей виховують чужі жінки, самі мачухи навколо – коли ласкаві, коли байдужі. Це як про країну після війни скажуть, що то «земля вдів і безбатченків», так країна після штучного голоду стає «землею мачух і сиріт». Красива заявка на сильний і змістовний символ, скажіть). Так от, в Мачухах триває голод, людей щодня менше, щодня менше сил говорити один до одного; але до нас все ще говорять аж троє – в романі розгортаються та перетинаються історії трьох українців, по черзі ми чуємо кожного з героїв: жертва, злочинець і та людина, яка буде відшкодовувати/спокутувати біль жертви і сором злочинця.
Явдосі Рибці сімнадцять. Вона від народження живе в Мачухах, поруч були мамо і тато, молодший брат, бабця. Щойно вибудували нову хату. Родина працьовита, отож заможна. Мати, Ганною зветься – перша красуня на селі, досі згадують, як до неї по молодості залицялися найкращі друзі і той, хто отримав відкоша, ледь не вішався через це. Дуся в маму вдалася, нівроку дівка… Тата відправили до Сибіру. Хату забрали. Матері дозволили робити в колгоспі, але трудодні не платять. Їсти нема чого. Брат пухне. Баба померла. Ганна часом краде жменьку чогось – виносить в роті чи за пазухою. До Ганни навідується Свирид, чекає, поки жінка настільки у відчай впаде, що йому віддаються. На Дусю теж тут один масним оком накинув. Дуся певна: до весни вона не дотягне і приховує від рідних стегна, що уже налилися.
Свириду Сучку під сорок. Він у Мачухах за комнезама. Заповзято громив церви. Не менш палко відбирав у односельчан хліб. Боровся чоловік із куркулями, понімаєте. Тут цікавинка: Свирид – не з бідноти: він мав великий млин, але млин були попалили, Свирид сам – із заможних селян, що розорився. Попалив його, кажуть, Ганнин чоловік, шоби не шастав Свирид до чужої жінки. Ганна йому ще тоді давно відмовила. Але він не може таке простити, сильно її любить. А тим часом має за коханок дівчат, які віддаються за хліб, ґвалтує дорослих доньок-сиріт із розкуркулених родин. Насильником, звісно, себе не вважає, просто тепер йому ніхто уже не годен відмовити. Окрім Ганни хіба що.
Соломії Баші тридцять три. (А оце уже нав’язливо: синхронізувати вік героїні із тим страшним роком Великого голоду; втім, це найвдаліша з героїнь роману – може, звідси їй така честь). Соломія походить із міської інтелігенції, донька лікаря і вчительки. Хороші люди ростили. Вийшла заміж за військового з Харкова, що його лікував від поранення на фронті батько. Добре жили, любилися. Алєксєй робив кар’єру по партійній лінії, Соля марила дитиною, але ніяк не вдавалося завагітніти. Її жадана донька прожила лише два місяці. Тепер Соломія їсть, вона обжирається, запихається їжею. Вона їсть, наче, за двох: в її уяві вона таки годує цією їжею мертву доньку. У Алєксєя нове призначення – у Мачухах. Він переїздить туди разом із Соломією. Поблизу села є відомий курорт, де лікують голодом номенклатуру та їхні родини; у тому санаторії за наказом чоловіка буде марніти Соля.
Голод – не те, що є, голод – те, чого нема. В цьому складність історій трьох головних героїв: змістом їхнього життя стає відсутність (з/в)місту. Три головні герої відчувають голод. Нестерпний ненаситний голод. Три різні голоди, точніше. Буквально голодує Дуся. Дуся ненагодована. Метафорично – Свирид, його голод має сексуальний характер. Свирид спраглий. Символічно голодує Соля, вона відчуває порожнечу, яку не може заповнити. Соля неродюча. Їм всім доведеться зіткнутися зі своїм голодом – у снах, у мареннях, у галюцинаціях. Дослівно: зійтися лицем до лиця.
Персоніфікація голоду – прийом не новий, проте завжди потужний. (Пам’ятаєте, як це зробила Герта Мюлер в «Гойдалці для дихання», де Голод є співрозмовцем, другом, коханцем Лео, який помирає поволі без їжі?). У романі П’янкової Голод має три іпостасі: це мертва дитина, яка просить їсти; це сексуально збуджена жінка, яка просить з нею кохатися; і це хижак, який харчується тим, що недавно було живим. Кожен з людей тут має Голод, сотворений за подобою людини.
У санаторії, де лікується Соля, є практика – силу волі у пацієнтів розвивають. У той день, коли вони нічого не їли, їм дають відро пряників, що їх треба згодувати конячці. Це не лише омаж до «нема хліба, то хай їдять тістечка», щоби показати наскільки пришла номенклатура відірвана від селян-автохтонів. Це ж справжнісінький квазірелігійний ритуал, майже жертвоприношення: ти вшановуєш голод – але не свій, а чужий. Убиваєш себе, насичуючи іншого – тотемного божка. Ну Соля звісно що те відро пряників виїла враз й не помітила. Їй марилося, що вона годує пряниками свою померлу доньку. Соломіїна дівчинка померла від порушення травлення, стався заворот кишок, її буквально задавав надлишок їжі. Донька Соломії звалася Єва.
Голод в романі не просто персоніфікований, він боготворений, він – божество.
«Вік червоних мурах» – мелодрама: все тут дуже інтенсивно, все тут через край. П’янкова свідомо працює з мелодраматичною уявою, вона (уява) мусить збурити читачів, об’єднати навколо важкої теми – через скорботу, гнів чи навіть моральну паніку. Мелодрама: чеснота страждає, потім ще сильніше страждає, потім за межею терпіння страдає, потім її винагороджують… Наразі залишаю на розсуд тих, хто читав і ще прочитає роман: хто ж тут та мелодраматична нагороджена чеснота – Соля чи Дуся? а хто з них є інструментом, за допомоги якого чесноту винагородили? Зі Свиридом все ясно, а от хто є хто з дівчат – це одна з сильних моральних вправ роману. Добро і зло в мелодрамі – контрастне, добро можна нюансувати, зло – ні. Якщо ти партійний функціонер – то ти ґвалтівник, зрадник і убивця, ба не просто там якийсь убивця: а як мінімум – серійний, як мінімум – убивця немовлят. Алєксєй і Свирид шансів на психологічне нюансування не мають.
Тривожуся здатися цинічною, але в мелодрамі хоч не хоч мусиш рахувати мертвих немовлят: смерть маленької дитини – це граничний момент, коли добра мелодраматична проза валиться в нечисті води експлуатації. У «Віці мертвих мурах» – дев’ять мертвих немовлят, кожна така смерть має шокувати читача і шокує. Одне немовля, яке мусило за сюжетом померти, виживає. Його виховають чужі люди, напевно, він ніколи не дізнається, що народився від союзу жертви і злочинця. Він не зможе зберегти і передати родинну історію, досвід прежків нічому його не навчить. Ця десята уціліла дитина – табула раса, перерваний ланцюг історичної пам’яті, він – де факто уцілілий свідок – дізнається про Голодомор уже в дорослому віці з викривальних статей в прогресивній пресі (старші родичі потай ніц не розказують – нема родичів). І щоби вижила ця дитина, помруть дев’ять інших – така логіка історичного процесу. Фахівці Інституту демографії озвучили підрахунки жертв Голодомору: 3,9 млн загиблих. В художньому світі «Віку червоних мурах» ніяких таких цифр нема і не може бути. Тут є дещо страшніше і символічніше: вижило кожне десяте немовля.
Коли приватна біографія готова стати символом, а художня деталь охоче ним стає – це таки роман травми, що формує історичну пам’ять.
Найщиріше і наймоторошніше в цьому творі існує навіть не в основну його тексті. Тут на пам’ять і обурення працюють примітки – авторські, здається. В примітках авторка пояснює назви страв, а то і дає короткі переписи. Спочатку на це особливо не звертаєш увагу – такі примітки є необхідною фурнітурою (пара)історичної прози. Потім уже не можеш їх не бачити і не відстежувати. Цих назв багацько, значно більше, ніж припустимо існувати на землі – маторжаники, беці, блювали, ліпники, кользяники, плесканчики, товченики, щоденники, лип’яники. Так звалися страви з апріорі неїстівних компонентів, якими намагалися насититися ті, хто помирав від голоду. Коржі з кори і подорожника. З гнилої картоплі і вівсяного борошна.
З товченого насіння шавлії. З ріпака. З пуголовок жаб. З бруньок липи. З липового борошна. Вони придумували назви тому, що їли. Це не день тривало, не два. Вони встигли придумати назви, зафіксувати рецепти… І цієї миті дуже хочеться, щоби зло, в аспектах його не треба розбиратися, отримало покарання, а чеснота була винагороджена за свої страждання, і кожна дитина виросла, і свідомі нащадки не дали б повторитися біді. Але ні, це просто ще один роман про Голодомор написали. Непоганий роман.
«А поки сам заходжу до зимної хати – два дні мене не було. Піч вистигла і тхне вологим попелом. Кидаю в її задубіле нутро кілька трісок, аби розпалити. За якусь мить хата світиться вдячним полум’ям. Мені дрімається… Десь там, за білим маревом снігів, голод Ганну мою по голові гладить – заколисує. Муркоче Ганна, кішкою в зачіпку теплому вивертається.
–Добре тобі, Ганнусю?
–Ой, добре! Як у Бога за пазухою.
–Не Божа то пазуха, Ганно, — Свиридова! Грійся собі до ранку..»
Текст: Ганна Улюра
Таня П’янкова. Вік червоних мурах. Київ: Наш Формат, 2022. 256 с.
