Мені пощастило побачити Лесю Тишковську в Парижі, коли я як біженка після повномасштабного вторгнення російських агресорів і окупації Київщини поїхала на якийсь час до Франції. Я дуже вдячна Лесі за гостинність: нам було про що згадати: про наші зустрічі з 90-х років, про незалежні культурологічні часописи і альманахи, які тоді побачили світ на київській культурній мапі завдяки зусиллям письменників і філософів, які прагнули, щоб молоді незалежні українські письменники і культурологи мали можливість висловитися. Якраз навесні 2022-го року побачила світ книга оповідань письменниці «ДіалогІЯ» і Леся готувалася до її презентації в Парижі. 

Щороку до повномасштабного вторгнення Леся Тишковська відвідувала рідний Київ і дарувала нам незабутні творчі вечори, наповнені її філософською лірикою, перформансами і концертними виступами. Маємо надію, що Леся Тишковська знову буде радувати нас своїми творчими виступами:

Лесю, ви авторка 8-ми поетичних збірок, а нещодавно світ побачила збірка ваших оповідань «ДіалогіЯ». Можна сказати, що тепер вам більш цікаво висловлюватися в прозовій формі? Це дає можливість точніше висловлювати свої почуття?

— Для мене завжди існувало декілька жанрів, в яких я працювала. В різні періоди життя, а іноді і паралельно я  писала вірші, оповідання, наукові статті і пісні. А коли записувала пісні на студії з іншими музикантами, ще й працювала над аранжуванням. Щодо жанрів, то кожен з них має свої переваги і обмеження. Останнім часом відкрила для себе фотопоезію і додаю до віршів  ще й  авторські фотографії. У цьому напрямку мене приваблює синтез, у пісні під гітару чи піаніно – безпосередній вплив на емоції слухача, коли голос теж перетворюється на інструмент, у прозі та науковій праці – рефлексія, занурення у думку, те що тільки заважає справжній поезії, яку неможливо переказати. Якщо ми можемо переказати поезію, це вже не поезія, а заримована проза. До речі, в передмові до своєї останньої збірки поезії «В Саду відображень», яка вийшла у Києві,  я розмірковую щодо літературних жанрів, яким надаю перевагу і пишу зокрема про верлібр, до якого часто вдаюсь як до самого лаконічного засобу висловлення.

Дерево –  

мрія моя про зачіску гарну  –

всі твої думки 

приховані від сторонніх

тричі на рік.

І лише взимку, 

коли листя сиве випадає

і оголює старість,

кожен тебе читає,

як беззахисну книгу.

Мені здалося, що оповідання з вашої книги «ДіалогіЯ» певною мірою автобіографічні.

— Так. Моє життя було настільки наповненим, якщо мати на увазі  емоційну сторону, а іноді і конкретні події, що в деяких оповіданнях мені навіть не потрібно було вигадувати сюжети і своїх персонажів. Більшість текстів народжувалися з епізодів мого власного життя: думок, почуттів, історій, які я потім, звичайно, трансформувала за допомогою уяви, використовуючи метод «логічного абсурду», як я його назвала, та елементи магічного реалізму, який так полюбляв наш Микола Гоголь. Є також розділи, в яких я навіть не ховалася за героїню: «Відображення», «Від двох до п’яти» (перегукується з назвою книги К. Чуковського) і  «Від першого лиця».  В цілому книгу можна розділити на два періоди: до еміграції та після. Наприклад, розділ «Репетиція життя» цілком  стосується мого київського періоду. А взагалі,  «ДіалогіЯ» це звісно діалог з собою (не плутати з роздвоєнням особистості). А якщо казати про мету, то  у книзі я намагалась філософськи осмислити повсякденність і подивитись на деякі непривабливі сторони життя як можливість для зростання душі.

Чи можна розглядати творчість серед іншого як свого роду психотерапію? В своєму інтерв’ю філософу Андрію Метльову ви кажете, що завдання мистецтва – просвітляти людину.

— Поняття терапія з’явилося у моєму житті,  коли я ще ходила на курси гештальттерапії, вже після завершення навчання на філологічному факультеті в Національному університеті ім. Т.Г. Шевченка. А останнім часом я свідомо пишу «терапевтичні» оповідання. Іноді навіть надаю терапію самій собі. Інші люди мені також пишуть, що для них деякі мої вірші, пісні чи проза – справжня терапія. Я дуже радію таким відгукам, бо для мене мистецтво – це один із засобів лікування душі. Я знаю, що деякі митці не погодяться зі мною, і твори, які вони «пропонують» миру,  мають зовсім інший напрям і намір. І звичайно, будь-який твір  не стає менш талановитим від того, що в кінці читача чекають розпач, обурення, розчарування чи інші  негативні почуття. Але такі твори не покращують природу людини, а іноді навіть руйнують його психіку, що впливає потім на її оточення і макрокосмос взагалі. 

Я не хочу тут моралізувати, але у моєму світогляді  мистецтво володіє такими засобами, які дарують людям  надію на краще, поліпшують стан душі, яка відчуває катарсис не тільки завдяки трагедіям, про які кожного дня можна прочитати в новинах. Вища ціль буд-якого мистецтва – це перетворення свідомості, освітлювання темних сторінок життя за рахунок віри в найкраще, а також надання любові, яка існує в цьому світі в різних обличчях і образах. І це почуття, як і інші, безумовно відкривається тим,  хто прагне до найкращій версії себе і до світла.

Яким вам згадується творче життя Києва 1990-х років? Чи не здається вам, що то був справжній ковток свободи? З незалежністю і перемогою демократичних свобод в молодій державі Україна почали розквітати всі квіти творчого самовираження, з’явилися цікаві часописи «Самватас» Андрія Біличенка, «Візантійський ангел» Ігора Кручика, «Крещатик» Бориса Марковського та інші, де друкували молодих авторів.

— Творчий Київ 1990-х років зокрема для мене був тим оазисом, де я знаходила для себе і натхнення,  і реалізацію. А головне – справжнє коло  творчих особистостей, з якими я постійно спілкувалася і які надихали мене.   Я ще довгі роки продовжувала спілкуватися з київськими поетами, письменниками, музикантами та художниками. Видавалася в «Сотах» Дмитра Бураго, а також випускала книги в його видавництві. Друкувала тексти в «Радуге» Юрія Ковальського, «Самватасе» Андрія Беліченка та  «Крещатику» Бориса Марковського.  До речі,  за інициативою останнього мені і вдалося нарешті випустити книгу оповідань «ДіалогіЯ». Двадцять років мені знадобилось, щоб наважитись видати свою прозу. І текстів назбиралося  набагато більш, ніж могла вмістити книга. Прийшлося викинути майже половину написаного. А Борис Марковський допоміг мені відредагувати останні 450 сторінок і знайти видавництво в Германії на початку 2022 року, коли почалася війна і київські видавництва не працювали.  За що я була йому дуже вдячна і навіть організувала презентацію 100-го номеру журнала «Хрещатик» у Франції. 

Лесю, ви можете сьогодні згадати про свої  київські поетичні перформанси та моноспектаклі? Моя знайома художниця Мар’яна Вінер казала, що деякі ваші перформанси мають алюзії з кінофильмами, такими, як «Сни» Aкіри Куросави і навіть «Кармен» Карлоса Саури. На сцені театру «Сузір’я» йшов ваш моноспектакль «Дао недосконалостей», також згадую ваші виступи на сцені Будинку Актора.

— Мені звичайно імпонують такі порівняння. Я запам’ятала кілька своїх проектів, які більш менш впливали на мій творчий та  особистий розвиток. Кожен з них не існував довго, бо після закінчення мені не терпілося зробити щось нове, щоб отримати новий досвід.  Згадую, що коли я випускала нову книжку чи музичний альбом, я завжди робила презентацію у формі перформансу чи вистави. І іноді траплялися комічні ситуації. Пам’ятаю, як у «Репетиції життя», я виходила  на сцену на пуантах під фонограму своєї пісні, присвяченій  Тальоні,  і думала тільки про те, щоб не звалитись. Пам’ятаю  також музичні виступи з групою, яку я тимчасово створила. Це був проект « СтихоJazz ». Пам’ я- таю концерт «Невидимий мір» у Будинку Художника, який випадково співпав з інагурацією Президента Віктора Ющенка в період Помаранчева революції і я дуже хвилювалася, що не буде людей, бо багато з них стояли на площі. До речі, музиканти, які зі мною грали, використали  в одязі елементи помаранчевого кольору в знак підтримки тих, хто боровся за незалежність своєї країни. 

Згадую також виставу «Бабочка на баобабі» за однойменною книжкою у Будинку Актора, яка мала успіх у глядача і привернула увагу журналістів. І звичайно, це вистава «Дао недосконалостей».  На сторінках книжечки, з якої народилася вистава,  замість назв я розмістила ієрогліфи. Потім я усвідомила, що кожен з них нагадує мені рух тіла у просторі. Так виникла ідея протанцювати одні вірші, а інші наділити  особливими жестами. Підготовча робота тривала дуже довго. Знадобились костюми, етнічна музика,  репетиції. Навіть  брала уроки  хореографії з вчителем буто. Але це був дуже цікавий період у моєму житті, бо я знаходилась у пошуках і йшла своєю дорогою, а дао – це шлях.  А коли праця завершена, починається найцікавіше – магія присутності, буддійське «тут і зараз» , стан, у який можливо потрапити у виставах, концертах і перформансах  за рахунок несподіваної імпровізації та проживання спільного із глядачем моменту.  Це те, що я ціню більш за все – загальний простір, цілісність.

Чи давно приваблює вас поетика і містика Сходу? Які співзвуччя  і джерела натхнення в цьому ви знаходите для власної творчості? 

— Поетика і містика сходу мене приваблювала і надихала все життя. І чоловік в мене був сінолог, хоча і білорус за національністю. Я навіть жартувала, коли в мене брали інтерв’ю ще в моєму київському періоду життя: перша половина дня в мене була східна, коли я медитувала, влаштовувала сама собі чайну церемонію, писала і взагалі неквапливо проводила час, а друга – західна, коли я починала поспішати, намагалась встигнути зробити щось конкретне, якусь реальну дію. 

До речі, вистава «Дао недосконалостей» народилася з маленької книжечки «З видом на Схід», яку я створила, коли захоплювалася будізмом та таоїзмом. Причому не тільки теорією – я  присвятила різним практикам багато років свого життя. Вже набагато пізніше виявилося, що ця вистава також була терапевтична для мене. Одна з журналісток у статті , присвяченій виставі,  натякнула на те, що в одному з життів я була китаянкою. Тоді я не звернула увагу на цю репліку, але через двадцять років дійсно відкрила одне зі своїх минулих життів.

Потім був індуїзм, практика трансцендентальної медитації, яка на деякий час стала джерелом зцілення для моєї душі і джерелом натхнення для моїх віршів. Були китайські практики цигун та тайцзи, елементами яких я користуюсь  у моїх сьогоденних практиках.

Що би ви могли розповісти про свої кінематографічні ролі в фільмах Олександра Муратова «Провінційний роман», «Сільський роман» Олексія Уманського? Чи подобалася вам роль Анни в «Провінційному романі»? До речі, героїня фільму несподівано вирішила, що вона хоче до Парижу.

— Роль Анни в «Провінційному романі» це була моя перша роль в кінематографі. Мені дуже  пощастило, коли невідомій тоді акторці,  Олександр Муратов сам зателефонував і запропонував пройти проби. Я була дуже здивована і водночас пишалася, коли мене одразу ж затвердили на роль. Одна з останніх реплік героїні: «Я їду до Парижу» – матеріалізувалась у моєму житті через кілька років, коли я зустріла свого майбутнього чоловіка – француза. Я переїхала до Франції, народила дитину і на деякий час забула, хто я, що я робила до того, як почала грати роль матері. Але я ніколи не забуду свій досвід праці з талановитими, досвідченими і відомими режисером і поетом Александром Муратовим (зараз читаю його вірші на фейсбуці), а також акторами.  В обох «романах» : «Провінційному» і в «Сільському»: Ганною Сумською, Стасом Бакланом  і Олесею Жураковською у «Провінційному романі»,  Ларисою Кадочніковою у «Сільському романі». До речі, чомусь ця назва – роман і його варіації – прив’язалася до мене на деякий час.  Але потім з’явилася ще картина «Ангели Рафаеля», ролі у виставах Валерія Пацунова «Калігула» і «Король вмирає»…

Сьогодні ми можемо послухати на вашому ютуб-каналі вашу нову  пісню «Про дім та війну». Чи плануєте записати диск українських пісень?

— В мене вже з’явилася друга пісня, присвячена рідному Києву,  і зараз я шукаю людину, яка б могла зробити відео чи монтаж фотографій. Я дуже довго працювала над цією піснею – зокрема аранжуванням та записом на студії, тому хочу, щоб візуальний ряд теж створив справжній професіонал. Що стосується диска з українськими піснями, то в мене дуже багато пісень, які потрібно спочатку перекласти, точніше – переписати українською мовою, а потім вже займатися аранжуванням і записом на студії. Але для цього потрібен не тільки матеріал, але й ентузіазм і гроші. 

Хто були ваші духовні наставники?

— Духовних наставників в мене було багато, але я не можу назвати конкретних вчителів, окрім поета і перекладача Юрія Седика, якого я зустріла у сімнадцять років і який деякий час спрямовував мене на літературному шляху. А взагалі я звикла вчитися в кожної людині і в кожної ситуації. Навіть в дитини. У моїй картині світу все, що відбувається навпроти і те, що ти здатен побачити і відчути, є в тебе самому. І  якщо тебе щось бентежить чи дратує в іншій людині, ти повинен зрозуміти, що вона просто віддзеркалює твої особисті недоліки і потрібно працювати перш за все з власними проблемами. Звичайно, справжніми вчителями для мене завжди були книги. Особливо книги мудреців. У молодості я зачитувалася працями Лао  Цзи, Ошо, Крішнамурті, Судзукі, Чогьям Трумпи, Дипак Чопри, Махариші.  Біблія також завжди була для мене джерелом, що вгамовує спрагу. Іноді я слухаю живих вчителів: Далай Ламу, Садхгуру та інших мудрих людей і майстрів. Коли не вистачає часу на читання, інтернет допомагає: робиш щось автоматичне і слухаєш. Зараз забагато тих, хто називає себе гуру, але іноді навіть одна фраза, яку ти випадково почуєш чи прочитаєш з інших вуст може стати інсайтом і допомогти  просунутися вперед, вгору чи в глибину на духовному шляху. 

Як зараз сприймається українська культура в Парижі?

— Мені здається, що останні роки Франція заново починає відкривати для себе українську культуру. В різних місцях і куточках проходять різноманітні заходи. В українському центрі у Парижі, наприклад, дуже часто відбуваються виставки, концерти, перформанси, вистави і конференції.  Ще до війни я робила там свій перформанс «Невидимий мир». Потім у 2014 року на початку війни ми організовували там концерт, присвячений Києву, де зібрали гроші і потім відвезли їх у військовий госпіталь у Києві, де також давали концерт для поранених.  На жаль, зараз інтерес французів до українських митців більш пов’язаний з війною. Влітку 2022 мене запросили на Ярмарок поезії, яка відбувається кожного року у центрі Парижу, щоб представити мої вірші, перекладені французькою мовою. За 15 років мого проживання тут, це буле перше офіційне запрошення на такий захід. І це не завдяки моїм творам – талановитих митців у цій країні занадто багато. Це завдяки війні, яка приносить страждання однім і пробуджує інтерес в інших. Сама я часто намагаюсь підтримати українських митців, які приїжджають до Парижу, особливо тих, хто збирає гроші для України. Декілька разів вдавалося і мені організувати вечори для поетів, а також невеличкі концерти. Також я завжди беру участь у концертах, які організовує Голова Репрезентативного Комітету українців Франції( CRCUF) Олег Коваль.

  Олег Коваль.

Ми можемо чекати на ваші творчі вечори в Україні?

— Я прагну до цього. Вже після еміграції я майже кожного року продовжувала приїжджати до Києва і виступати з авторськими вечорами у Будинку Актора,  Будинку книги. Останній мій київський виступ був у серпні 2019-го року у локації «Висоцький» по вулиці Воздвиженській з музикантом Олексієм Ревенко…   Але більшість моїх творів написані ще до війни російською мовою . Я уявляю, як боляче багатьом з моїх співвітчизників чути мову, на якій вбивали людей. Тому я й почала перекладати, а точніше – переписувати мої пісні, бо не можна перекласти дослівно те, що співається. Або ти зберігаєш музику і змінюєш слова, або втрачаєш пісню… Але я би не відмовилася від професійного перекладача, бо перекладаю занадто повільно. Однак, тепер в моєму творчому арсеналі  три мови. А деякі пісні, написані французькою, я навіть ще не переклала на рідну.  

***

Помітивши досконалість, 

думаю про неї. 

Зажадавши досконалості, 

молюся за неї. 

Наближаючись до досконалості, 

йду все далі.

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця

Біографічна довідка: 

• Тишковська Леся Володимірівна народилася 11 червня 1969 року в Києві в родині творчої интелігенції. Закінчила филологічний факультет Національного Київського університету ім. Тараса Шевченка (1992) и аспірантуру при ньому (1995). Кандидат філологічних наук, гештальттерапевт.
• Авторка восьми поетичних збірок («Сни на березі життя», «Залишившимся тут», «Завоювання простору», «Час полутонів», «З видом на Схід», «Бабочка на баобабі», «Між небом і небесами», «В Саду відображень») и трьох музичних альбомів («Невидимий мир», «SтихоJazz» и «Вдовж ріки»).
• Членкіня Національної спілки письменників України, чиї вірші і проза друкувалися в численних альманахах і антологіях. Друкувалася як поетка в журналах і альманахах «Вавилон», «Дети РА», «Футурум Арт», «Хрещатик», «Самватас», «Collegium», «Artelen12», «Черновик», “Глагол», «Время и место»; як прозаїк – в журналах «Радуга», «Соты» и «Дай Just Zeфир», «Из Парижска». ЇЇ вірші включено до антології «Освобожденный Улисс», до «Антологии русского верлибра», «Киев. Русская поэзия. ХХ век». «Январский дождь. Поэты русского зарубежья», «Тени Европы», «Ностальгия» (СПб), «Наш выбор. Мини-антология свободного стиха», «Год поэзии 2023».
• У себе на батьківщині Леся Тишковська останні роки працювала в театрах «Сузip’я» (моноспектакль «Дао недосконалостей») і в «Золотих воротах» (спектакли «Калігула» и «Король вмирає»), знімалася в кіно (головні ролі в фільмах «Провінційний роман», «Ангели Рафаеля», «Сільський роман»).
• З 2007 року письменниця проживає у Франції, де продовжує писати і створювати  перформанси («Le monde invisible»), концертні програми («Ех-міграці-Я»), моноспектаклі («Сни про Марину») и влаштовувати авторські вечори, що поєднують поезію і пісні,  пантомиму і жести в «Театрі Автора», а також публікувати книги и випускати музичні альбоми.
• Більше інформації можна знайти на с сайті Лесі Тишковської та на її ютуб-каналі
• Авторське кредо: «Вдосконалюй себе – і світ довкола тебе стане досконалішим»