Українські митці, яким ще за часів радянської імперії вдалося виїхати за кордон і реалізуватися, не тільки досягли успіху, але й значно збагатили європейське мистецтво. Але російська пропаганда й досі намагається викривляти факти, привласнюючи собі відомих особистостей. Сьогодні розповідаємо про відомого танцівника, хореографа-постановника, режисера Сержа Лифаря і дизайнерку єврейського походження, засновниця художніх напрямків орфізму та симультанізму Соню Делоне.

Серж Лифар — українська гордість Франції 

Коли у 2020 році вийшла книга спогадів Сержа Лифаря “Роки жнив”, то прочитала ії за таким захопленням і цікавістю, щоразу читаючи: а чому й досі немає адекватного фільму/серіалу про видатного українця. Сучасники називали його “богом танцю”, “добрим генієм балету XX століття”.

Чому власне росіяни вважають його “русской легендой” балету у Парижі, і ким себе вважав сам Серж Лифар, спробуємо розібратися.

Однак вирішальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Серж вмовляв ії взяти його на заняття, але вона спочатку відмовляла, тому що він був застарий – 16 років. Так, для балету це вже трохи запізно. Але Серж наполягав і вона взяла його вільним слухачем у студії.

 У 1922 році Ніжинська емігрує до Парижа, де співпрацює зі знаменитим “Російським балетом” Сергія Дягілєва. За рік вона запрошує до трупи своїх учнів, серед яких і Лифаря. Але виїхати за кордон тоді була надскладно. Прийшлося шукати нелегальні шляхи. І Сергій Лифар не з першої спроби перетнув кордон. Однак йому таки вдалося потрапити до Варшави. Звідти 13 січня 1923 року він переїхав до Парижа.

Там він  був найслабшим, а тому мав суттєво вдосконалити свою техніку. Дягілєв відправив його до Енріко Чекетті,  який  був учителем Анни Павлової, Вацлава Ніжинського та багатьох інших балетних зірок.  І незабаром він зайняв місце провідного танцівника в трупі Дягілєва –  соліста “Російського балету”. 

 Після смерті Дягілєва двадцятичотирьохрічному Лифарю пропонують очолити балетну трупу паризкої “Гранд-Опера”. Більше тридцяти років він віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті – “неокласицизму”. 

У 1939 р., коли почалася Друга світова війна, Лифар залишився в Парижі, очолив театр та, фактично, врятував французький балет від загибелі. В окупованому Парижі він показував мовою танцю світ, співзвучний з ідеями Кандинського, Малевича, Шагала, Архипенка, які були ненависними фюрерам і вождям. Аде  Французький Рух Опору звинуватив балетмейстера у колаборацiонiзмi i засудив до страти.

 Лифар був вимушений залишити Францію. У 1944-1947 рр. він очолює трупу “Новий балет Монте-Карло”. Після війни Національний французький комітет із питань “чистки” скасував обвинувачення i Лифар тріумфально повертається до рідного театру. 

Він поставив у Паризькій опері понад 200 балетів, виховав одинадцять зірок балету. У 1947 р. він заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 р. вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. 

Сергій Лифар зміг один раз відвідати Київ лише в 1961 році.  Своє враження від першої після тривалої перерви зустрічі з рідним містом та відвідин могил батьків він залишив в автобіографічній книзі “Мемуари Ікара”: “Я  побачив знову Київ, який суттєво відрізнявся від моїх спогадів, але так само купався у м’якому світлі… Я знову побачив рідний дім. Він виглядав похмуро. Темні сходи. А нагорі в моїй пам’яті виринає  моя мати – не святкового вечора, коли вона була така гарна, у вінку з квітів, у намисті й вишитому корсажі, а під  час прощання, коли усміхається крізь сльози, а я прямую назустріч своїй долі. Її, як і батька, забрала холера. Я побував на кладовищі, де вони спочивають поруч. Кладовище  занедбане: безкінечний пустир, на ньому я відшукав дві могили. У мене не було з собою жодної квітки, щоб на них покласти. Від болючої туги я впав навколішки. Я сказав до них: “Це я, ваш Сергій, ваш Сергунчик. Я танцював у всьому світі, але ви, найближчі люди, ніколи цього не бачили. І все ж я ваш син!” Я взяв по жмені землі з кожної могили. Ліллан пообіцяла, що кине її на мою труну“.

На честь 25-річної праці у Гранд-опера Серж Лифар першим серед танцівників у 1955 р. отримав міжнародну найвищу нагороду в галузі хореографії «Золота туфелька» («Oscar de la dans»).

За життя Серж Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. Останні роки життя Серж Лифар прожив у Лозанні в Швейцарії, де й помер 15 грудня 1986 року.

У 2004 р. у Парижі на фасаді готелю „Лотті” за ініціативи Посольства Сержу Лифарю було відкрито пам’ятну дошку з білого мармуру, а у 2006 р. на його честь була встановлена в холі Опери князівства Монако бронзова скульптура „Ікар” роботи українського митця А.Валієва.

Лифар був неабиякою гордістю Франції, однак постійно відмовлявся від французького громадянства. Відомо, що коли на урочистому прийомі генерал де Голль прилюдно звернувся до нього: «Месьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?», то танцівник  відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна».

З іншої сторони, у тій самій книзі “Роки жнив” є стаття Оксани Підсухи – мистецтвознавиці, директорки Музею української діаспори (там є унікальні експонати з зали, присвяченої Сержу Лифарю). Авторка зазначає, що “він не був свідомим свого українства. Через усе життя Серж проніс київську ідентичність, однак Україна так і залишилась на мапі танцівника частиною Російської імперії”.

“У спогадах мистець називав себе росіянином, батьківщиною – Росію і, хоч це прикро визнавати, був плоттю від плоті імперської держави, що русифікувала та денаціоналізувала не одне покоління культурної української еліти. В еміграції Лифар також не змінив свого імперського вектора. У “Російських балетах” Дягілєва і пізніше артист входив до кола активних діячів російської еміграції, як хореограф, колекціонер та громадський діяч доклав багато зусиль для збереження і просування в Європі російської культурної спадщини. Проте нічого не відомо про контакти Лифаря з національно свідомою українською діаспорою Франції, різноманітними українськими культурними інституціями, які потужно діяли в цій країні. Щоправда, збереглося чимало свідчень про гостинність і приязне ставлення митця до артистів із УРСР. Він захоплено вітав балетну трупу Академічного театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка на Міжнародному фестивалю танцю в Парижі 1964 року, відвідував гастрольні концерти Ансамблю танцю УРСР, очолюваного Павлом Вірським”, – пише мистецтвознавиця.

І головне – він попросив на надгробку написати: “Серж Лифар із Києва”.

До речі, Серж Лифар ще й малював. Цього року у лютому 2024 р у Музеї Києва відбулася виставка «Лінія танцю: Художник Серж Лифар», де були представлені його роботи, як художника. Лифар виставлявся у невеликих галереях Ніцци, Венеції, Монте-Карло.

Українка на обкладинці Vogue: Соня Делоне

В кінці ХІХ на початку ХХ століття Париж приваблює митців з різних країн, в тому числі з України. Феномен Паризької школи, частиною якого були й українці. Назва Паризька школа/Ecole de Paris використовується для характеристики мистецьких робіт, створених в Парижі під впливом авангардної революції початку ХХ століття. «Школа» – тому що їхали в Париж вчитись новому мистецтву. 

У 1900-1939 рр. в Парижі працювали чимало художників з України, серед них – Олександр Архипенко, Михайло Андрієнко, Олекса Грищенко, Софія Левицька, Соня Делоне, Олександра Екстер, Софія Зарицька, Ханна Орлова, Володимир.Баранов-Россіне, Михайло Бойчук, Василь Хмелюк. Про творчість українських митців залишилися схвальні відгуки Гійома Аполлінера. Їхні роботи зберігаються в Центрі сучасного мистецтва ім.Ж.Помпіду та інших музеях Франції.

Мисткиня Соня Делоне (1885-1979) – відома мисткиня родом з України, єврейського походження, яка більшість свого життя прожила у Франції. 

Вона народилася у Одесі у сім’ї управителя місцевого цвяхового заводу Елії Штерна і одеситки Хани Терк, дитинство провела у м.Градизьк (Кременчуцький повіт, Полтавська губернія). Після смерті батька Соню забрав у свою сім’ю її дядько по матері Генріх Терк, який мав адвокатську практику і зміг дати дитині прекрасну освіту та виховання, а також ім’я Соня Терк. Дядько фінансово підтримував племінницю, поки не вибухнула революція 1917 р. Ще під час студій в гімназії були помічені нахили дівчини до малювання, і її віддали на навчання до художньої школи. У віці 20 років Соня від’їжджає до Європи і у 1907 р. оселяється в Парижі. Навчається у студіях, входить до кола прогресивної французької молоді, знайомиться з колекціонерами. Художню освіту отримує в Академії Ла Палетт, де серед її вчителів були А.Озанфан і А.Дюнуайє де Сегонзак. Її роботи того періоду написані під впливом пост-імпресіоністичного мистецтва Ван Гога, Поля Гогена та Анрі Руссо, а також фовістів Анрі Матісса та Андре Дерена.

У 1910 р. вона одружується з французьким художником Робером Делоне. Митці експериментують з кольором, захоплюються кубізмом і створюють свій напрям у живописі – симультанізм.

Поет та критик Гійом Аполлінер у 1913 р. використав термін «орфізм» для опису кубізму за версією Делоне, маючи на увазі преображення світу творцем-Орфеєм. Завдяки Аполлінеру у 1912 р. Соня Делоне потоваришувала з поетом Блезом Сандраром та проілюструвала його поему «Транссибірський експрес», створивши 2-метрову «симультаністичну» книжку-розкладачку.

Художниця також пробує себе в різних галузях прикладного мистецтва: створює моделі одягу та взуття, малюнки до гральних карт, силуети автомобілів, театральні костюми, ткані килими, ілюструє книги, займається керамікою та вітражами. 

У 1921 році вона відкрила Дім моди у Парижі — Sonia Delaunay. Моделювала одяг для знаменитостей та паризької еліти. Навіть Vogue присвятив Соні свою обкладинку у 1925 році.

Зробила вагомий внесок у розвиток стилю «ар деко», про що свідчать її альбоми, що вийшли в Парижі: «Тканини та килими Соні Делоне», 1928; «Композиції. Кольори. Ідеї», 1930. Вона стала одним з організаторів паризьких мистецьких салонів: «Abstraction – Création» у 19131 р. та «Нові реальності» у 1939р. С.Делоне з чоловіком створює й монументальні роботи, зокрема для виставкових павільйонів. У 1937 році вони оформлюють павільйони «Повітроплавання» та «Хімія», представляючи Францію на Всесвітній виставці в Парижі. Величезні композиції «Диски» зберігаються нині в Паризькому музеї сучасного мистецтва.

Після смерті чоловіка у 1941 р. Соня продовжує працювати над спільними проектами, публікує теоретичні праці Р.Делоне. Вона пише спогади про Робера та своїх друзів і сучасників – Г.Аполлінера, П.Пікассо, М.Жакоба, Ф.Леже, Ж.Брака, О.Екстер, В. Кандинського, Н.Альтмана, О.Архипенка.  

Мисткиня володіє чудовим ательє, великою колекцією картин різних художників, продовжує займатися дизайном, сама демонструє власні моделі. Майже на всіх виставках абстрактного мистецтва повоєнної Європи експонуються роботи С. і Р.Делоне. У 1963 вона дарує Франції 117 власних робіт та робіт чоловіка. Через рік у Луврі проходить презентація цього величезного дару. 

Вона стала першою жінкою-художницею, чия ретроспективна виставка у Луврі відбулася за життя. У 1970 р. президент Франції Ж.Помпіду придбав дві картини мисткині для Єлисейського палацу та одну на подарунок президентові США Р.Ніксону.

У 1975 Соня Делоне була нагороджена вищою нагородою Франції – орденом Почесного Легіону. Вона також була кавалером Мистецтв та Літератури. І нині виставки її робіт регулярно відбуваються у світових столицях: Парижі (2014-2015), Лондоні (2015), Лісабоні (2016), Мадриді (2017), Києві (2019).

Натомість у російських ресурсах  СонюДелоне презентують саме як російсбку художницю. Попри те, що ії брат загинув в радянській тюрмі на Соловках після п’ятнадцятирічного ув’язнення, а мати жила останні роки впроголодь, попри отримувані від дітей кошти.

Незважаючи на те, що мисткиня у своїх спогадах із символічною назвою «Ми йдемо до сонця» Соня Делоне писала: «Я захоплена чистим кольором. Це кольори мого дитинства, України. Спогади селянських весіль моєї країни, де червоні та зелені сукні, прикрашені численними бантиками, літали в танці».

 До речі, будинок, отриманий Сонею в спадщину від родичів в Петербурзі, було  націоналізовано.

Соня Делоне стала однією з 36 українок, обличчя та силует яких стали праобразом української серії ляльок “Барбі” “Barbie: Пані України” у 2021 р.

6938 СоняТерк — астероїд, названий на честь художниці.

Текст: Ірина Голіздра

Матеріал підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа, в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.