Цього січня нарешті культурні події в Одесі увійшли в свій звичний темп, до того ж в культурному житті міста відбуваються традиційні «підсумки року» одразу в кількох галузях, і все дуже щільно. Зараз я би хотіла написати про три таких виставки, кожна з котрих дуже показова – як саме мистецтво in the long run реагує на війну – не завжди тільки візуальним рядом, а психологічно, темами, інструментарієм, тощо.
16 січня Всеукраїнський центр Болгарської культури та Одеська фотографічна асоціація та Міський клуб фотографів «Фотон-2» представляють виставку «Знімок року – 2024». «Знімок року» – це традиційна щорічна виставка спілки одеських фотографів, яка проводиться вже двадцять другий рік поспіль. Щира подяка організаторам виставки за те, що вони розширено трактували поняття «одесити» – бо одесити зараз всі, хто мешкає в Одесі, яка стала гостинним містом для вимушених переселенців, а також ті, хто жив в Одесі, але виїхав через війну за кордон. Згідно з релізом, для участі у XXII виставці-конкурсі «Знімок року – 2024» надійшло 259 фотографій від 70 авторів – для експозиції журі відібрало 90 робіт 70 авторів. Насправді число учасників останні роки тримається приблизно на одному рівні – для порівняння, на перший рік повномасштабної війни на конкурс «Знімок року 2022» надійшло 237 фотографій від 61 автора, у 2020-му – 276 фотографій від 70 авторів. У кожного автора журі зазвичай відбирає одну-дві роботи. Звісно, за три вже роки з початку війни я встигла познайомитися з творчістю деяких учасників виставки – професійна мариністика Івана Стахова, авангардні ландшафти Дмитра Журавля, щемлива пластика/телесність Галини Безверхньої, психологічні портрети та не менш психологічні натюрморти Валерія Юхимова… Приємно бачити їх в експозиції – саме тому, що спостерігаєш їх роботу в real time regime.
Що до власне виставки. Ще минулого року я очікувала якусь реакцію на війну – вона тоді була, зокрема у кількох репортажних фото, але не так багато, як я розраховувала. Панували натюрморти та пейзажі. Це не дивно, бо є ще виставка переможців World Press Photo, яка щойно відбулася в Одеському Художньому Музеї – вона саме про те, і «цеінше». Фотографія рішає різні задачі, це природно. Цього року роботи, пов’язані з війною (їх, як я вже казала, небагато), скоріш стосувалися рефлексії на тему війни, її осмислення – бо вже на часі (як, наприклад, «Маскувальна сітка» Валерія Юхимова). Як не дивно, а може, вже й не дивно, сьогодні було не так багато й того, що умовно зветься «Одесикою», тобто типових одеських двориків, сходів, брам, підворіть, і іншого улюбленого серед екскурсоводів антуражу (минулого року було не так багато моря, що мені теж здивувало). Це як на мене, добра ознака – бо одеська фотографія відходить від стереотипів. До того ж багато авторів зараз мешкають за межами України, що звісно, розширює горизонти (можна у якості прикладу назвати роботу Натана Гонопольського «Стіни древнього Єрусалима» ). Є дуже цікаві і нешаблонні роботи, суто художні по рішенню (наприклад – дуже яскрава – хоч і чорно-біла – навіть провокативна робота члена журі Степана Алекяна, або символічна «Ноша» Зоряна Ліщинського, лауреата конкурсу), є щемливі, з цікавою колористикою (наприклад – «У відображенні ночі» Олени Ксенофонтової). Але, загалом фотографія, молоде мистецтво, виявилося дуже консервативним жанром, коли сам засіб відображення та трансформації реальності, тобто око об’єктиву, час від часу домінує над художнім поглядом, обмежує його, змушує шукати «типове» (гніздо лелеки у плутанині дротів, кульбаби, дівочі постаті, відображення у калюжах, або в склі, розвішана білизна тощо). Звісно, що сама тематика виставки жанрова – пейзаж, портрет, автопортрет, і це зобов’язує. Звісно також, сама присутність моря та класичної архітектури у житті одеситів надихає на певний ракурс, і те, що може сприйматися як банальність мешканцями, зовні виглядає як екзотика.…
- ГРАН-ПРІ – Ліщинський Зорян за фото «Ноша»;
- I МІСЦЕ – Ковач Андрій за фото «Не сезон»;
- II МІСЦЕ – Гергая Георгій за фото «Думи мої»;
- III МІСЦЕ – Журавель Дмитро за фото «Автопортрет-5».
- ДИПЛОМИ КОНКУРСУ:
- Кавєріна Лариса – «Нічні страхи»;
- Корольова Світлана – «Одеський дворик»;
- Ландін Володимир – «Норд»;
- Мельник Катерина – «Ромашкова тиша»;
- Салло Олексій – «Вірність».
«Знімок року – 2024» проходить за партнерської підтримки фотомагазину «Paparazzi», журналу «Фаворит удачі», Всеукраїнського центру болгарської культури та фотоцентру «ОКСАР».
*
Того же тижня в арт-просторі Artodessa (Літній театр Міського саду) відкрилася чергова збірна виставки митців арт-колажу під назвою «Оголена правда», на котрій представлені роботи п’ятдесяти митців – від студентів до викладачів одеських мистецьких закладів.
Ще минулого року на відкритті я почула іронічний коментар одного з учасників, мовляв, такі виставки влаштуються спеціально для того, щоб позбавитися всякого мотлоху, якого за рік немало накопичується в майстерні. Цього року, однак, незважаючи на певну кількість робіт, де і справді був використаний всілякий неочікуваний матеріал – скажімо, канцелярські прилади в роботі Нікіти Папроцького, або морські камені у Валерія Юхимова (а також консервні бляшанки, шпульки, цвяхи тощо у інших майстрів) все було помітно стриманіше. Певні роботи, такі як батик, аплікація на тканині, або фотодрук, можна звісно назвати колажем, але тільки якщо ну дуже хочеться (фотодрук первинно таки був колажем, поки не перетворився на фотодрук – це, до речі, цікава практика). Звісно, митці експериментували не тільки з матеріалом, а з гострими актуальними темами – як наприклад це сталося з диптихом-аплікацією Галини Безверхньої «Tell Rembrandt about the rules of Meta» (мабуть не треба пояснювати) або «Red»’ом Єлизавети Книги, що апелює до штампів «сексуального» та «гламурного». Показово, що тема війни присутня, хоч і не домінує – найпомітнішою тут як на мене стала робота Ольги Погрібної «З росії з нелюбов’ю», де на типовий олдскульний живописний морський одеський пейзаж наклеєні уламки снарядів – щемливий та вражаючий контраст звичного для кожного одесита ландшафту і його нового наповнення. Треба ще згадати зворушливу роботу Салфєтенко Юлії «Ми є, були, і будемо», де центр тяжіння – осяяна світлом шевченківська «Катерина».
Колаж (від французького coller, що означає «наклеювати»), котрий активно використовувався в авангардних радянських практиках 20-х, закономірно зробився підозрілим в епоху соціалістичного реалізму. Новий розквіт колажного мистецтва почався під час відлиги, але й тоді колаж провідниками соцреалізму вважався чимось «несерьозним», неканоничним, і відійшов в зону андеграунду. Колаж тим самим анонсував себе як маніфест нон-конформізму, недарма його найвідомішим майстром за радянські часи був геніальний режисер Сергій Параджанов. Повного розквіту він досягнув вже в незалежній Україні. Але, як зауважив на відкритті Сергій Папроцький, за минулий час Захід, де художні практики були нічим і ніким не обмежені, встиг піти далеко вперед – і наразі перед нашими митцями стоїть задача вийти на відповідний рівень, наздогнати все, що зроблено за кордоном. Вдається це чи ні, най скажуть мистецтвознавці. Як на мене рівень виставки, скажімо так, рівний, хоч яркі та гострі роботи (про деякі я тут розповіла) звісно були, але я знайшла немало робіт, які би класно виглядали на стінках кав’ярень або пабів, хоч для мистецтва це мабуть й недостатнє. Коли мистецтво виходить із зони авангарду або контр-культури, завжди існує небезпека, що воно перетвориться на щось салонне та декоративне, і не хотілося би, щоб одеський колаж пішов саме по цьому шляху. Але те, що подібні проєкти існують (завдяки галереї, її директорки Катерині Пименовій, та організаторам виставки Сергію Папроцькому та Алексію Малику) дуже важливо – і деякі роботи митців, що демонструвалися на виставці, варті того, щоб про них говорити окремо.
*
Перетворення мотлоху на об’єкти мистецтва, як виявилося, зараз гаряча тема. «Не викидайте старе. Екологічна утилізація пластика – це перетворення його на арт-об’єкти. То ж рятуйте коробки, рятуйте ляльки, робіть з них арт-об’єкти!» – такими словами Сергій Коняхин відкрив в Арт-галереї «ВВ» (Троїцька, 34) виставку “Лялькопокаліпсіс – 2025” (роботи Сергія Коняхіна і Олени Кутінової ).
Ляльки насправді це можна сказати, традиційний інструмент жахливого саме завдяки їх людиноподібності (скільки фільмів горору спирається саме на оту підсвідому лялькофобію). Але тут концепція лячного через здавалося би нешкідливих дитячих іграшок, що імітують немовлят, тут отримала подальшу інтерпретацію – завдяки Сергію Коняхину, який зробив зі старих ляльок «біомеханичні конструкти», жахливих різнокольорових мутантів. Треба сказати, що виставка як акція свідомо спирається на принцип контрасту – і через роботи Олени Кутінової, як вона сама пише, «няшні», які контрастують з монстрами Коняхина, і через конфлікт самої гламурної атмосфери галереї з моторошним контентом. Саме це робить виставку дуже ефектною, і, незважаючи на її некротематику, дуже жвавою і, як ні парадоксально, людяною. В програмі, пишуть організатори, «крім демонстрації апокаліпсичної казки в статичних ляльках – музично-літературні кайфи в вигляді найкрутіших представників одеського андеграунда – Glum Moon, Стас Ленін, Тіннет Ніколь і Людмила Рєзанова» – коли я завітала до галереї, там були читання саме Тіннет Ніколь, яка виглядала та звучала дуже ефектно. То ж виставка триватиме два тижні, й кожного вечора планується щось нове, а фінісаж у неділю наступного тижня взагалі обіцяє бути бомбезним.
До речі кілька робіт присвячено Денису Недолуженко, який зараз долучився до лав ЗСУ – і вони розписані їм самім.
Марія Галіна
