30 жовтня 2024 у Києві пройшов перформанс «Химерні казки пана Шенберга» (Режисер – Богдан Поліщук, художниця – Олена Поліщук, художник зі світла – Сергій Огрудницький, Балакуча голова – Варвара Турта, Той, хто виконує накази – Акім Зварич, Химерна танцівниця – Марія Шурхал) дивилась та написала про все це Діана Копйова,(Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса).

Яскраві намистини із стукотом падають, підскакують, розсипаються врізнобіч. Своєю свідомістю збираю їх у низку. Думки скачуть, перебивають одна одну, тому намистини щоразу утворюють новий разок, інший малюнок.

Голова окремо. Тіло окремо. Скрипаль чи невідомо хто. Він тут чи не тут?

Посеред чорного маленького театрального кабінету – білий стіл. Предмети на ньому нагадують голландські натюрморти з цими детально намальованими дрібницями в коричнево-брунатній гамі. Я дивлюсь на живу картину. 

Праворуч від столу – Химерна танцівниця у сіро-оливковій спідниці та відкритому топі багряного кольору. Босоніж. Ліворуч від білого столу – чоловік у чорному костюми та оксамитових рукавичках того ж багряного кольору.

Ці кольорові скельця наступної миті створюють нове поєднання. Звуки скрипки. Шенберг?

На столі – таця. На таці – голова. Феєрверк рудих кучерів. Вона – частина натюрморту на столі. На це просто можна довго дивитись. Присутність присутності. Навіть, якби ніхто не рухався, дія триває.

Голова жива. Вона говорить. Вона говорить нісенітниці. І ні. Кожне її слово і рух (внутрішній звісно, бо які можуть бути рухи в голови?) влучає, чіпляє, піднімає шари значень. Вона не дає отямитись, говорить смішне і серйозне водночас, тягне за собою у кролячі нори усвідомлення.

– Алісо, пам’ятаєш білого кролика?

– Ні, це не Аліса. Це Королева, якій відтяли голову!

Серйозність її каламбурів змінюється пустотливістю звуконаслідувань, що немов хвилі на берег накочуються та відступають від кордонів свідомості:

“Будь ласка, на колінах прошу … почухай мені вушко, нестерпно просто о о оооо о сто тисяч думок в моїй голові вирують немов у казані і я повинна … Я ні в чому не винна, вина б мені

Бо на губах цей дивний солодкуватий присмак

Знаєте такий… такий солодкаво-тягучий червоний теплий такий присмак кро… Вііііяло ! Віяло ! Нема чим дихати. Цікава штука це життя, бо я ж досі можу дихати.  Цікава штука… Ці  кава.. кава..

Вау !”

Змучена тривогами (і повітряними, і просто тривожна) свідомість радо пристає на такі умови гри. На всю запропоновану авторами вистави умовність.

– Хто з нами у додатковий вимір живописного полотна?

– Хто з нами дивитись, що буде, якщо об’єднати голландців з Далі? Дивитись, що буде далі у сні?

– Хто з нами прокинутись? Ви уві сні чи ні?

На сцені чоловік у чорному робить все, що говорить йому голова. Коли він повертається спиною, білі літери на його спині зриваються колото-рваними літерами: “я просто виконую накази”.

Тут має бути замінник вигуку “ой, лишенько”. Привіт, асфальт реальності.

Я сиджу на одному з верхніх рядів невеличкої театральної зали “Даху”. Праворуч від мене – Олександр Маншилін. Ліворуч – стоїть і дивиться за ходом вистави режисер – Богдан Поліщук. Перед виставою – бліц коротких вітань із знайомими.

– Як справи?

– Чи є місце театру під час війни?

– Близька людина говорить, що не розуміє, як зараз можна робити театр. А я їду до театру. Дивитись на те, що роблять люди, які роблять театр.

Дивлюсь.

Голова окремо. Тіло окремо. Голова не знає, що робить тіло. Тіло.

Тіло наче роздвоєне. 

Те, що у чорному, – без емоцій виконує все, що говорить голова. 

Те, що танцює, – на ланцюжку. Але ланцюжок ні до чого не прив’язаний. Я це бачу. А танцівниця на сцені – ні. Вона не знає, що вона вільна. (А я знаю, що я вільна?) Вона не мусить танцювати і посміхатися. Вона танцює і посміхається.

Танцює. Але як. Кожного разу його танець – маленька історія тіла про те, що говорить голова. А який танець танцює твоє тіло? Де твій ланцюг? Це точно ланцюг? Маріонетці обрізали нитки…

З цих роздумів доводиться виринути. Бо світло в глядацькій частині залу змушує згадати, що я глядач. Треба грати. Вийти з умовно-пасивно-сприймаючого стану в умовно-активний. Все просто. Слухай, що говорить голова, і відгукнись, коли твою цифру вимовлять. Просто непросто включись. Знову набігають хвилі гри словами – формами, змістів, уривками змістів, цілого цих складників, яке більше за їх суму.

І в цій грі розгортається ще одна. Чоловік у чорному віддає свій жилет з написом одній з глядачок. Він починає вільно реагувати на все, що відбувається на сцені і в залі. Він звільнився? І чому з’явилась та, що перебрала на себе його сценічні обов’язки? Чи могла глядачка відмовитись? Чи підсвідомо підіграла, бо до цього спровокувала ситуація? У повітрі сокирками підвішуються питання свободи, свободи волі, і свободи вибору.

Сцену огортає темрява і голова вимовляє фінальне: “Знову темрява. Це тільки мене накриває чи нас всіх?”, – і знову поринає в сон.

Публіка встає і розходиться, а я, наче прокинулась. Бачу Варвару Турту (яка була-грала Балакуча голова) – таку схожу і несхожу на ту, яка була на сцені. Намагаюсь повернутися до буденного життя, з якого сценічне дійство висмикнуло в іншу реальність на тривалість дитячого уроку. 

Коли вдома мене спитали, про що вистава, відповідь прийшла одразу. Зі сцени йшлося про стан фрагментарності сучасної людини, загострений проживанням війни тут і зараз. Бо такі “нас всіх накриває”. Це не вирок, а констатація, фіксація факту.

До чого тут Арнольд Шенберг?

А це вже інша гра. Нитка, яка, на моє переконання, може вивести з темряви, яка накриває. Та правила для цієї гри має вигадати кожен для себе сам. Бо кожен з приблизно тридцяти глядачів побачив свою виставу. І якщо вона додала їм хоча б крихту до більшого відчуття життя та дозволила хоча б на 45 хвилин вирватись в іншопростір мистецтва, то театр однозначно вартий, щоб його робити.

Перформанс був створений у партнерській співпраці з ГО Студія Фугу / PUC – Pop Up Collective (Відень, Австрія).

Текст: Діана Копйова

Фото: Анастасія Хлібник