Володимир Кузнєцов: «У 2014-у ми це уже проходили»

Володимир Кузнєцов: «У 2014-у ми це уже проходили»

Володимир Кузнєцов – письменник, музикант (Discordant System), інженер, гейм-дизайнер. В українському літературному просторі його ім’я зазвучало 2020-го, коли майже одночасно вийшли два романи – космоопера «Заколот. Невимовні культи» і фентезі «Вогневир». Романи привернули увагу оригінальним сильним голосом. Такий продуктивний презентативний свій рік Володимир Кузнєцов відзначив Європейською премією за наукову фантастику. Але уже за рік перед тим було невеличке оповідання в збірнику «Бабай. Перший кошмар», яке просто не можна було не помітити. Описати Голодомор через прийоми зомбі-жанру і сюжети про родове прокляття, то є доста складна емоційно рефлексійна робота з колективною травмою. Боюся, такої роботи тепер на десятиліття наперед греблю гатити. Без сюжетів автор жанрової прози про антиімперіалізм не залишиться, це точно. 

Володимир Кузнєцов – зі сходу України, так доста ненав’язливо писалося про письменника в усіх біографічних довідках до лютого 2022-го. Тепер треба уточнювати повсякчас: Володимир – із Сіверодонецька, що на Луганщині. Рубіжне – Попасна – Сіверодонецьк: чуємо про ці міста щодня. Нині Володимир Кузнєцов, його дружина і син у безпеці. Сину Володимира десять років, і це його друга евакуація

З Володимиром ми зустрілися у центрі Львова в один із перших теплих березневих днів невдовзі після того, як він виїхав зі сходу. Неймовірна навіть для культурної столиці кількість візитерів ніжилася під першим весняним сонцем – одяг більшості з них не відповідав погоді, біженців легко було відрізнити «на око». Так же легко було побачити евакуйовану людину в Володимирі. Він дивився радше під ноги, ніж навкруги, і напружував плечі від кожного пориву вітру: «Тут занадто спокійно», перше, що сказав при зустрічі.      

Головне було не сидіти і не перевіряти весь час: «Як я?», а займатися буденними справами. Зараз поснідаємо, зробимо руханку, потім сяду працювати, писатиму, перекладатиму настільні ігри, повечеряємо, подивимося мультики. Так було дома, так тепер у Львові. Розбиваєш свій всесвіт на короткі відрізки – і живеш. 

Ми виїхали з дружиною і сином. Максу десять років. Батьки – і мої батьки, і батьки дружини – залишилися в Сіверодонецьку. Дім моїх батьків у місті опинився якраз на лінії атаки чи не з перших днів, вони переїздили то в літній будиночок, то до сестри, коли в їхньому будинку не стало води і світла. Вони уже тричі переїхали. Там є майже дев’яносторічна бабуся, вивести її дуже складно, вона не ходить. У батьків дружини теж проблеми зі здоров’ям, в укриття спуститися і то важко. І у старших людей є звичка: «Це моє, я нікуди не їду». На жаль, але я їх розумію: це є певний стрес і для молодих людей, для старших – в рази складніше. Наразі наші ще там. Вони живуть зараз у більш-менш спокійному районі, туди не долітало. 

На щастя, на початку квітня батьки Володимира і його бабуся та батьки дружини змогли виїхати з фронтового міста і зараз перебувають у безпеці: «Цим я втішений неймовірно, хоча евакуація була не простою, та й перші тижні на новому місці далися нелегко. Тепер, коли минув перший стрес, вони усвідомили, що евакуація була правильним рішенням. Тим більш, що день у день в Сіверодонецьку ситуація стає гіршою».

Що таке спокійний район в березневому Сіверодонецьку? Це коли нема вуличних боїв. О п’ятій-шостій щодня в нашому районі починалися хаотичні обстріли, гатили по підстанціях, котельних – по інфраструктурі. Часом просто по будинках. Коли сходило сонце і розвиднювалося,  наші фіксували їхні позиції і починали давати відсіч. Десь до четвертої-п’ятої вечора, тоді ставало тихо. Так щодня тижнями. Більш-менш пристосоване укриття від нас було далеко, ну як укриття – надійний підвал. Ми живемо на першому поверсі, під нами занедбаний підвал, але у нас був передпокій з капітальними стінами, в тому коридорі на підлозі ми два тижні жили. Своїх я з дому не випускав, в магазин сам ходив. Маємо в передпокої такий собі віднорочок перед вхідними дверима, тамбур з капітальних стін. Коли зовсім поруч було, то ставали там в трьох – метр на метр, тілом чуєш, як вібрують стіни. Дім вібрує від вибухової хвилі, коливаються вікна, внутрішні двері. А потім настає мить, яка тебе лякає: прокидаєшся під обстрілами, але ні, – думаєш собі, – не буду підхоплюватися і ховатися, це все рівно не по нам стріляють, раніше не прилетіло і зараз не прилетить. Ілюзорне відчуття безпеки лякає.  

Син не переживав, не істерив, поводився адекватно. Тішуся, що в тому є наша заслуга: ми були спокійні, все йому пояснювали, говорили з ним. Якоюсь мірою для нього все, що відбувається, є пригодою. На днях мені каже: «Зате ми у Львові пожили! Це у нас канікули, вважай». Єдиним  його виплеском емоції було те, що не хотів лягати спати, вигадував різне, щоби не засинати. 

У 2014-у ми це уже проходили, звісно, в набагато менш складних умовах. Тоді поїхали, коли місто окупували. Місто легко здали, ніхто не розумів, що відбувається, формально місто захопили дуже швидко, наставили блокпостів, росіян підвезли. Обстрілювали – хаотично, не сильно, але кілька прильотів було. Ми зібралися і поїхали у Харків. Прожили там пару місяців. 22 липня нас звільнили, повернулися додому. Досвід тоді був не таким інтенсивним і тривалим. Так, цього разу ми уже виїжджали під обстрілами.

Як була організована евакуація, як воно було зроблено і проконтрольовано серед того хаосу і паніки (і тим, якими вони могли б бути) – тут я можу тільки захоплюватися волонтерами. Ми знайшли контакти волонтерів, нам допомогли друзі з більш безпечних територій. І легко то не було, бо зв’язок у місті впав майже відразу. Волонтери від євангелістської церкви евакуювали Східноукраїнський університет імені Володимира Даля, вони призначили нам місце зустрічі, мали б ми там бути об одинадцятій. О восьмій, коли уже збиралися виходити, просто під наші вікна – в метрах чотирьох  – прилетів снаряд. Йшли до місця зустрічі під обстрілами, що поволі затихали, поки ми йшли. Людей, які хотіли евакуюватися, було просто море, і старі пазики, і крихітна маршрутка. Якось вмістилися в ту маршрутку, яка очолила колону. З нами їхали жінки з хат, що на лінії вогню, везли з собою дві переноски з котами і документи – це все. В чергах на блокпостах ми не стояли. Нервували: «Ти ж чоловік, тебе не пустять, відразу знімуть в ТРО». Я кажу: «Хлопці, зніміть і заберіть!». Не беруть же, бо я інвалід. Потім був Слов’янськ, де нас прихистили і погодували, там були і вибухи, і прильоти. За тим був потяг і обстріляний локомотив (дружині я про це не став казати, вона і без того нервувала). І попри все напруження, було добре: ти не відчував себе покинутим, безпорадним, нас вели і підтримували. Їхали у порівняно непоганих умовах: на плацкартну «четвірку» нас було восьмеро, можна було навіть поспати на третій полиці. Півтори доби – і був Львів. З кожним кілометром ставало легше, потроху відпускало. 

Мені приємно знаходитися у українській жанровій спільноті. Ми відкриті. Ми не маємо ресурсу для конкуренції. Скільки нас там? Ну хай сорок-п’ятдесят письменників: для прихильника жанру купити ті сорок книжок на рік неважко. З Сіверодонецька називають найменше двох письменників – Світлану Талан і потім мене. Насправді в місті більше людей пишуть, просто традиційно пишуть російською. Я пробував на старті писати українською, звертався до наших видавців, то був кінець 2000-х, сформованої жанрової літератури українською не було і не було запиту. Там відмовили, там відмовили. Писав і видавався російською. У мене є приятель (він зараз в Сіверодонецьку), писав-видавався російською, після 2014 року відмовся від цього, але українською писати не може, то прийняв рішення: покинув письмо назавжди, може, в стіл пише, бо як же це повністю покинеш. На мою думку, гідний вибір. Я зміг повернувся до української, саме повернутися. Моя родина не російськомовною. Мама походить із козачого Старобільська, але її дід-баба переїхали сюди з Воронежу наприкінці 1930-х і уже мали дітей тоді, народжений в Росії. І моя баба, одна з них, скільки її пам’ятаю, завжди говорила українською. В Сіверодонецьку багато діаспор, північна Луганщина  мультинаціональна. Нема в Сіверодонецьку російського населення! Є там, трапляється там совєтське населення.              

«Заколот. Невимовні» я почав писати як тільки відмовився від публікацій російською мовою. І було таке шалене відчуття свободи: я можу писати так, як хочу, ніяких чужих шаблонів і стандартів. Я писав роман не «по порядку», його нинішня друга частина писалася першою і почав я її 2014 року, роман вийшов 2020-го. Творилася проза і одночасно виникала аудиторія: я був захоплений тим, як після звільнення Сіверодонецька в 2015-у активізувалася українська креативна громада в місті, та можна сказати створювалася. Жадан збирав повні зали, а було щось і відверто шароварне. Потрібні різні рівні сприйняття і знання, з яким саме споживачем ти зараз працюєш. Мені страшне прилітало за передмову до «Заколоту», де я чесно попередив: «Ця книжка не є надто простим і легким чтивом», писали мені з образами. Я розумію, що штуки, котрі пишу, не зайдуть певній аудиторії. Оповідання «Гегемон» ще було автоперекладом з російської, далі писав тільки українською. З тим оповіданням стала очевидна і різниця між сприйняттям твору, наскільки різні були мої аудиторії російська й українська. «Гегемона» виклали російською, оповідання про Голодомор викликало дуже бурхливу реакцію. Не тому, що це жахастик. Не тому, що там були прямі звинувачення Москві (бо їх там нема, у мене було інше завдання).  Мені закинули: викривляю факти історії. Мабуть тим, що називаю голодомор голодомором. Згодом це оповідання відкривало збірку «Перший кошмар», я переживав, що тягну таку болісну тему в жанрову літературу, але було нормальне обговорення, нормальна реакція. 

Ідеологічні наративи вшиті у всю російську культуру. Через їхню очевидність  припинив споживати цей контент. От є дуже крута настільна гра «Тераформування Марсу»,  її американці розробили – крута популярна штука про те, як кілька поколінь колонізаторів перетворюють Марс на життєздатну планету. В усіх країнах, де цю гру переклали, назва була саме таке – тераформування. Окрім росії, де вона зветься «Покорєніє Марса». Я готовий повірити, що це зроблено несвідомо, що це не було політичним чи соціальним замовленням, але воно у них уже на підкорці вибито. Колись спостерігав хвилю хейту щодо російського оповідання про космос, де в майбутньому є держава Україна, і цього було досить, щоби захейтити автора.    

Мене вибісили «Благоволительки» Джоната Літтеля, його авторська позиція. Дуже підспудно, дуже обережно, але показово автор захоплюється сталінізмом. Його персонажі сповідуються: ми погані нацисти, ми робимо погане, а от Сталін робить те саме, але робить правильно. Я сам люблю бавитися в фокального персонажа, просто надійний і просто ненадійний оповідач обмежують, фокальний дає свободу автору. У Літтеля ж часто це вивалюється за межи персонажа – його психології, його мови, його біографії і мотивації. Це уже не іронія, а маніфест.  

«Заколот» несподівано для мене самого від фантастичної опери і горору переріс в рефлексію постколоніального і поствоєного досвіду. Так виникла Нова Імперія в романі. Людство екстенсивне, часто в періоди стрімкого розвитку історія людства перетворюється на історію імперій. Максимально активізувати ресурси на зовні – це завжди про імперії. І нині ми знову прийшли до зіткнення диктатур і демократій (і не знаємо, що переможе). Я писав Нову Імперію і не прагнув показати гарне майбутнє, де розширення буде йти за рахунок розширення мислення. Терор Дена Сіммонса, наприклад, так само рефлексує імперії: чи так важливо було відкриття того полярного маршруту для суспільства, а от для уявлення імперії про себе – важило. Я ж показав, які наслідки матиме людство, коли воно залишиться в парадигмі екстенсивного розвитку. Імперська історія постачає видовищні сюжети для прози: імперія ефектна, але неефективна машина. Жанр стабільно цікавиться імперією, але героїчних сюжетів, щоб возвеличували і оспівували імперію, уже не залишилося. Той же Warhammer, навіть він подає імперію як тоталітарне закостеніле утворення (їм, ясно, треба фігурки продавати, а не робити якісний аналіз, але все таки). В першому томі «Заколоту» я фокусувався на військових моментах, в другій книжці – на цивільному житті, на трансформаціях суспільства, на тоталітарній психології: перед вторгненням практично дописав другий том. Тепер не знаю, що з того буде.

Наша розмова переривається: у Володимира дзвонить телефон. Відкрию таємницю: за рингтон цьому суровому хлопу править тема з Gravity Falls. То був, напевно, недоречний момент, щоби широко усміхнутися назустріч цій оптимістично-наївній мелодії, але саме  так воно і сталося. 

***

У межах проєкту «Читання майбутньої перемоги» Володимир Кузнєцов читав уривок з другого тому «Заколоту», який мав з’явитися друком цього року і, маємо надію, що з’явиться. Завітайте і послухайте.

Текст: Ганна Улюра

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.