А яка була б ваша реакція, якби десь у другій третині роману Бріджит Джонс, скажімо, намагалася б порізати собі вени чи випити антифриз? Незатишно було б, щонайменш. Ґейл Ханімен шокувала і зачарувала читача тим, що зробила свій роман «З Елеанор Оліфант усе гаразд» акурат за лекалами чик-прози типу «Щоденника Бріджит Джонc», але наповнила книжку такою історією, яка в жодній версії реальності не могла б стати матеріалом для романтичної комедії.
Ексцентрична, злегка через те кумедна тридцятирічна жінка, яка живе сама в маленькі квартирі. Зловживає їжею з напівфабрикатів і алкоголем. Закохується у випадкових чоловіків і готова заради того відвідувати панківські концерти і робити болісні косметичні процедури. Працює, наче, в креативній індустрії, але на нудній одноманітній роботі. Аж тут до неї почав, буцімто, залицятися новенький чоловік із офісних колег, Реймонд. Наче нічого особливого в ньому нема, але таким милий. От кошеня їй подарував, коли зовсім було непереливки, і тим підтримав. Вона назвала кошеня за маркою улюбленої горілки. А той колега-друг навіть симпатичним почав здаватися… Чим не чик-літ?
Бо ні, не воно.
У Елеанор таки проблеми, і круті. Її ексцентричність пов’язана із дуже поганою соціалізацією: жінка самотня і так було завжди. Вона просто не уміє спілкуватися, не розуміє, коли їй брешуть і не має гадки, що таке тактовність. Її кумедність пов’язана з відчутним психіатричним діагнозом і розбалансуванням емоцій. Вона не розуміє інших, вона не хоче розуміти себе – це небезпечно. У Елеанор на обличчі є великий шрам із дитинства, у Елеанор раз на місяць є візитерка з служб соціальної підтримки, у Елеанор є мати, яка раз на тиждень телефонує їй із «поганого місця» і нагадує, яку ж нікчему народила. Алкогольна залежність давно перейшла фазу «по коктейлю в вечір п’ятниці». А здатність вірити у свої фантазії почала загрожувати не тільки психічному, а й фізичному життю. У Елеанор є таємниця, коротше. І так, насправді, у неї є один-єдиний друг, який доведе цю чорно-сіру книжку до гепі-енду.
Питання номер один. Чи можна писати веселенькі книжки про жахливий психологічний стан героїв? Затяжна депресія і спроби самогубства – привід посміятися? Напевно, ні. Тому Ханімен пише чорнушний по суті твір, який не відлякує цим, а вабить. Вона пише пародію на наші страхи. Бути самотнім, бути ненормальним, бути покаліченими – страшно. Нумо сміятися з того!
Питання номер два. Кожна сумна історія, щоби стати бестселером, має мати щасливий фінал? Після критичного заглиблення в своїй проблеми Елеанор нарешті звертається по кваліфіковану допомогу. Бесіди з терапевтом творять дива. Кошеня лікує від алкоголізму. Тривала примусова відпустка відкриває істину: її колеги без неї жити не можуть. І людина поруч виявляється тим самим принцом-в-сяючих-обладунках, про якого мріялося. Ні, напевно так не буває. Так, напевно так і має бути.
Найкрутіше в цій книжці – назва. Роман написаний від Я, світ ми бачимо виключно очима Елеанор. Назва ж – оцінка її життя зовні, єдиний раз в творі проявляється сторонній неупереджений погляд, який повідомить: з Елеанор Оліфант усе гаразд. Та яке гаразд?! Чий це погляд, не так уже і важить. Головне: нам приписано бути «гаразд», жити в світі кумедних чит-літів і запивати своє горе антифризом. Тільки не на людях же! Робота є, дім є, друзі такі-сякі є, мама-от телефонує, держава опікується… все гаразд. Шрам же на обличчі можна прикрити довгою прядкою (що міс Оліфант, між іншим, і робить).
«Моє дитинство було сповнене кулінарних суперечностей: упродовж багатьох років на обід я їда виловлені вручну морські гребінці разом із приготованою на парі тріскою. А після численних розмов про політику і релігію за обіднім столом я зрозуміла, що зовсім не цікавлюся їжею. Я надаю перевагу недорогим і простим продуктам, які не потрібно готувати, але які разом з тим мають достатню кількість поживних речовин для того, щоб залишатися живим.
Отже, я приходжу додому, приймаю душ і читаю якусь книжку або дивлюся телевізор, якщо показують щось рекомендоване газетою “Телеграф”. А в середу ввечері по п’ятнадцять хвилин я часто (що ж, завжди) розмовляю з матусею. У ліжко я лягаю близько десятої вечора, півгодини читаю, а потім вимикаю світло. Зазвичай у мене немає проблем зі сном.
У п’ятницю після роботи я не сідаю на автобус додому, а йду до “Теско” за рогом бізнес-центру і купую піцу “Маргарита”, трохи вина к’янті та дві великі пляшки горілки “Глен’с”. Удома я з’їдаю піцу та п’ю вино. Після цього трохи горілки. У п’ятницю я не напиваюся, лише кілька великих ковтків. Зазвичай я прокидаюся на дивані десь о третій ночі і після цього шкандибаю до ліжка. Решту горілки я випиваю на вихідних, розтягуючи дві пляшки на два дні, у цей час я ані п’яна, ані твереза».
Текст: Ганна Улюра